Багато хто з нас відкрив для себе творчість Івана Франка ще в ранньому дитинстві — читаючи його казку «Лис Микита», що стала справді народною казкою (про це свідчить хоча б той факт, що бабусі часто переказували її онукам у власних інтерпретаціях). «Вічний Революціонер» і «Каменяр» були уже потім, в хрестоматіях з української літератури, які зі шкільних бібліотек після розвалу Радянського Союзу «здавали» на макулатуру. Проте чимало з тих радянських підручників залишилося й понині. Тим паче — у сільських школах. Ще більше — у головах. А досліджень Франкової творчості у всьому його різноманітті майже немає. Викладачі вузів чомусь стоять осторонь, держава — мовчить, мас-медіа — теж. Щоправда, приємно вразив Перший Національний, де віднедавна звучить Франкова поезія. Але загалом — «маємо те, що маємо». Коли «День» намагався «достукатися» до нинішніх студентів і пропонував поділитися своїми враженнями від «зустрічі» з Франком, звучали банальні речі. Від традиційних трактувань «Великого Каменяра» до «ідеологічної боротьби проти політичної реакції». Сьогодні «День» пропонує своїм читачам через інших людей познайомитися з Франком ближче і спробувати зрозуміти, чому так відбувається. І не лише тому, що наближається 150-річчя з дня народження Івана Яковича. Просто слід вчитися дивитися інакше на українську літературу. Й не лише на неї...
«ЯКЩО ОДНОГО ДНЯ ВИ ЗНАЙДЕТЕ У ФРАНКОВІЙ ПОЕЗІЇ СЕБЕ, НЕ ДИВУЙТЕСЬ»
Оксана СКРИГУН, студентка Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету:
— Івана Франка певною мірою я відкрила для себе недавно, готуючись до іспитів. До цього часу була впевнена, що він просто «створений для хрестоматій». І мені здається, що не одна я так сильно змінила свою думку. Читаючи його поетичні збірки, завжди бачила дух «революцій, бунтів і повстань». Вірила, що його творчість — данина часові. Читала — і не «бачила» Франка, не бачила людини. І що я побачила останнього разу? Швидше не побачила, а відчула. Велику силу духу. Експресивність. Натхненність. Мені відкрився чоловік, у грудях якого вирують такі пристрасті! Це і кохання, і боротьба, і ідея, і найперше — жага до життя. Франко писав так, ніби жив останній день, писав не для себе — для нас, для кожного з нас. І якщо одного дня ви знайдете в його поезії себе, не дивуйтесь. Бо це закономірність. Це циклічність людського буття.
Ольга БОГОВІН, студентка Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету:
— З Іваном Яковичем Франком мене пов’язують давні дружні стосунки. Ще будучи ученицею 9 класу загальноосвітньої школи і готуючись до олімпіади з української літератури, я натрапила на книгу про життя і творчість Франка під назвою «Терен на шляху» і — потрапила в полон, в полон перехресних стежок чужої долі, величної і водночас трагічної. І.Я.Франко належить до тих письменників, яких сучасники не розуміють, а кожне нове покоління відкриває для себе по-новому. Для мого покоління І.Я.Франко — це напис на форзаці товстої книжки, на жаль. Чому так сталося? Щоб відповісти на це запитання, треба провести глибоке соціолого-психологічне дослідження , боюсь, для цього не те, що одного номера не вистачить, а навіть всього річного тиражу вашої газети. Що ж стосується особисто мене, то я, певно, належу до тієї категорії «ненормальних», яким Франко подобається, навіть більше, я захоплююся його творчістю і його тернистим, але геніальним життєвим шляхом.
Ірина КУШНІР, студентка Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету:
— Іван Франко для мене, та й не тільки для мене, як визначив час, — одна з найвизначніших постатей не лише в українській, а й узагалі у світовій літературі. Шедевром є його поема на біблійну тематику «Мойсей». Тільки справжній митець, який дійсно розумів усі складнощі долі пророка у суспільстві, міг так яскраво передати усі сумніви обраної людини, на яку покладається тягар відповідальності за долю цілого народу. Саме тому творчість Івана Франка не можна обмежувати поняттям хрестоматійності, бо його особистість дуже багатогранна — так само, як і творчість.
Ганна ТАБАКОВА, студентка Інституту філології Бердянського державного педагогічного університету:
— «Іван Франко — геній української літератури». Дуже поширена фраза, зміст якої вже давно не вражає і не дивує, адже вона стала штампом. І це, на мій погляд, зменшує значущість творчості Франка, як це не парадоксально. Адже, заглиблюючись у твори митця, щоразу по-новому сприймаєш їх, дивуєшся силі й ніжності ліричних почуттів автора, якого довгий час, особливо в школі, сприймали лише як «вічного революціонера», не розкриваючи ніжної, вразливої душі поета. А ще чомусь хрестоматійний образ не розкриває до кінця трагедії митця, який, створивши стільки геніальних творів, помер на солом’яній підстилці, прикритий дрантям. Тому, на мій погляд, його постать нелегко вичерпати стандартними характеристиками хрестоматійної літератури.
«ЯКІ ПРЕКРАСНІ СХОДИ ДАЄ В НАШІ ДНІ ТЕ НАСІННЯ, ЩО ЙОГО РАЗОМ З ІНШИМИ СІЯВ І НАШ ФРАНКО»
Марина КРИВОНІС, студентка Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):
— Новизна й оригінальність здобутків письменника в романтичному, натуралістичному, реалістичному, імпресіоністичному, експресіоністичному напрямах мистецтва збагатили і національну, і світову літератури. Розглядаючи художню спадщину І.Франка як дзеркало українського та світового літературного процесу кінця XIX — початку XX ст., ми виявляємо закономірності, що впливали на динаміку еволюційних змін у мистецтві зазначеного періоду, а також переконуємося, що секрети поетичної творчості письменника — в його вмінні гармонізувати індивідуальну авторську майстерність із національними традиціями та загальносвітовими тенденціями в розвитку літератури. І.Франко, перебуваючи в авангарді літературного процесу, зумів поставити українську літературу в один ряд з іншими розвинутими національними літературами світу, довівши вагу й незнищенність творчих надбань нашої культури в історії духовного розвитку людства.
Марина БОРИСЕНКО, студентка Національного гірничого університету (Дніпропетровськ):
— Твори Івана Яковича Франка мають не лише пізнавальне та історико-літературне, а й величезне виховне значення. Вони виховують у сучасній учнівській молоді палку любов до рідного краю, дружбу і повагу до інших народів. Художнє Франкове слово може формувати всі моральні категорії і естетико-етнічні принципи. Значення творчості Івана Франка виходить далеко за межі України і навіть пострадянських держав. Вона має всеслов’янське, світове значення. Правда, цьому значенню Франка поки що не відповідає його слава, яка ще не є світовою. Його твори перестали бути власністю одного українського народу, але вони ще не стали надбанням усіх народів світу. Про це чудово сказав на ювілейних торжествах 1956 року Олесь Гончар: «Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і наш Франко. Поборник дружби й братерства народів, він був одним з тих найневтомніших, найенергійніших, хто протягом всього життя кував оцей золотий міст взаєморозуміння й дружби між народами, міст, по якому в наші дні зблизька і здалека приходять до нас на Україну численні наші друзі і по якому українська культура вже йде нині в широкий світ».
Олена ОВСІЙЧУК, студентка III курсу філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Франко — це людина, яка три роки тому під час мого вступу до Університету стала для мене ідеалом і символом, людина, про яку щороку пишуть сотні есеїв, статей, конкурсних та наукових робіт, книжок. Він — розумний чоловік. Але я не можу говорити про нього загалом. Радше варто говорити про Франка і культуру, Франка і політику, Франка і літературу, Франка і релігію, Франка й історію. Франка читають усі, хто хоче зрозуміти його більше.
Володимир ДЕГЛІС, студент першого курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Те, що історію творять особистості, — не новина. Тим паче, коли говоримо про таку особистість, як Іван Франко в контексті творення нашої історії. Якщо не ідеалізувати — хто такий Франко і що він зробив для України? «Здається, нічого особливого, крім того, що написав низку якихось творів... «Каменярі» ще у школі вчили», — відповів мені молодий чоловік років двадцяти. Навряд чи «народний каменяр» образився б за «низку якихось», а може, навпаки, зрадів би: адже «вчили». Проте мало вчити, треба вивчати, знати, пам’ятати творчість одвічного борця за віру і правду, совість і гідність; борця за національну ідею всього українства, того, що десь вдихало шматки Франкових ідей, прагнень — не для себе, для тих, хто «вчив». Для нас, сьогоднішніх поколінь, Франко — це символ справедливості, якої тоді так не вистачало, та й зараз бракує; сміливості, яка тоді була так потрібна, та, в принципі, і зараз; національної свідомості, яку тоді ховали під кріпацькими нагайками, зараз під політичними слідствами... Можливо, у цьому і вічність Франка як лірика та людини з чітко визначеною громадською позицією. У цьому його геніальність як творця і незламність як вірного сина свого народу. Тому звернення до Франка — не дорога до консервативних і банальних традицій, як часто це сприймає суспільство. Це шлях до джерела ідей, сили, любові і справедливості — вічного живого і цілющого, що примножило і збагатило нашу культуру.
Ольга РЕШЕТИЛОВА, студентка четвертого курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Сідаю писати про творчість Франка, і на думку спадає один пафос. Чому так? Це недолік, який запозичила сучасна українська освіта від радянської. Мені здається, що за пафосом, гучними словами і вихвалянням творчості «поета-революціонера» радянські філологи, літературознавці намагалися приховати справжню суть творчості Івана Яковича Франка — національну ідею, яку закладено в основу його творів. Безперечно, Франко був, як зараз модно говорити, лідером серед тогочасної інтелігенції. До його думки прислухалися, її поважали і цінували. Він вмів пристосуватися до суспільства, ситуації і часу, та це не є свідченням конформізму. Відчути суспільний дух і стати рушієм суспільних змін — ось місія, яку поклав на свої плечі Франко. В деякій мірі ідеаліст, він ставав реалістом у боротьбі за справедливість, основна зброя у якій — суто українські риси: гостре слово і сила віри. Таким уявляється мені Франко. Хотілось би знати його з іншої сторони — не лише як Поета з великої літери, але й як людину, психолога, як тонкого лірика і гострого публіциста.
«ПОЧИТАЙ МЕНІ ФРАНКА...»
Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:
— Днями я декламувала один з моїх улюблених віршів Івана Франка «Чого являєшся мені у сні...» для літньої матері — дуже дорогої мені людини. Вона лежить після інсульту, квола і безпомічна. Перше, що вона попросила, коли я підійшла до ліжка: «Детка, почитай мне Ивана Франко, то стихотворение о неразделенной любви, помнишь?» Звичайно, я пам’ятаю його серед багатьох інших улюблених віршів різних поетів. Назвати себе знавцем, шанувальницею поезії було б зухвало, бо люблю і знаю лише вибраних колись за певних обставин поетів. Я читала, вона плакала, тихо і приречено, діючою правицею стискаючи мою руку. Чітко пам’ятаю день, коли вперше надибала на цей вірш, і навіть його розташування в збірці. Тоді, так, саме тоді в мої сімнадцять Іван Франко став близьким і зрозумілим. Не «вічним революціонером», що закликав до бою, а людиною, яка любила, раділа, страждала, не дорікаючи, а ніби констатуючи:
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього вирвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями…
Чому? — питаю себе зараз, відповідаючи на запитання «Дня», — ця жінка попросила мене почитати саме Франка і саме цей вірш? Це її таємниця…
Я не маю потреби переосмислювати творчість Івана Франка, хоча б через те, що через роки несу кілька десятків улюблених віршів, і добре, що моє сприйняття творчості поетів і письменників не зіпсували шкільні уроки літератури з прискіпливим запитанням вчителя: «Що хотів нам сказати поет цим твором?» Але це швидше виняток, ніж закономірність. Тому маю глибоке переконання, що ревізія поглядів, які здаються усталеними, вкрай необхідна. Варто перечитати поезії Франка, аби знайти щось своє.
«ПОСТАТЬ КОЛОСАЛЬНОГО ВИМІРУ»
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України:
— Для мене особисто Іван Якович Франко є найскладнішою постаттю в українській новітній культурі, оскільки він ріс і діяв в зовсім іншій, порівняно зі східноукраїнською, інтелектуальній атмосфері. Франко — людина не провінційна. Він увесь — у великій парадигмі європейської культури. Ці парадигми не є звичними для російської цивілізації.
Я маю на увазі не етнічну Росію, а культуру Російської імперії з такими постатями, як Достоєвський, Толстой, які піднімали інші проблеми. Скажімо, Франкова концепція двоїстості людини, його відчуття, переживання власної творчості йдуть швидше від Гетевого «Фауста». А у нас більше йде від Достоєвського. У нас з «Каменяра» зробили банального народника, революціонера, і тут нема навіть що коментувати. Франко залишається незрозумілим. Можна по пальцях перерахувати праці, в яких дійсно показано путь Франка. Я, наприклад, знаю одну абсолютно блискучу працю про Франка, на жаль, вже покійного мого друга Володимира Мазепи. У цій праці Франко дійсно показаний таким, яким він був. Мазепа досліджує глибинну сутність Франкової концепції. Він показує, що Франко був автором концепції культури як сутності людини. Я не беруся розповісти в двох словах, бо книжка дуже змістовна і велика за обсягом. Але саме концепція культури як мірки, яку ми можемо застосовувати і до людини, і до суспільства в цілому, — розроблена у праці блискуче. Мова йде про те, як можна порівнювати людей, що діяли в різних національних літературах, знайти такі виміри, які можуть поставити їх на один п’єдестал. Це абсолютно новий підхід. Дуже тонко відчуває і розкриває проблематику Франка Григорій Грабович. Хоча мені ближчий саме Мазепин стиль показу Франка. Такий Франко, як у Мазепи, майже ні для кого не зрозумілий. Адже хто досліджував Франка на такому ж рівні аналізу як, наприклад, творів Гете? Чи творчості Достоєвського? Немає! У нас тільки починають досліджувати. Тому Франко ще тільки відкривається для нашого творчого доробку. Постать треба зрозуміти, і не треба робити з нього ідола. У кожної людини я якісь свої слабкі сторони. У Франка — тим більше. Він часто робив якісь невиправдані припущення. Але тим не менше Франко — фігура колосального виміру. І читати те, що він писав, — величезне задоволення.
ДУХОВНИЙ ПРОВІДНИК УКРАЇНИ
Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ:
— В особі Івана Франка українська нація здобула геніального творця універсального значення. Йому належать класичні зразки творчості в сфері художньої культури (драматургія, поезія, есеїстика), духовного будівництва нації, народознавства, філософії історії і Людини. Ім’ям Франка позначена боротьба за модернізацію України в новітній історії на європейських цивілізаційних засадах XIX століття та пошук контурів нашої епохи, коли «наука стане верховним принципом історії».
Риси нової цивілізації вже прозрівали Шевченко та його соратники по Кирило-Мефодіївському товариству — Пантелеймон Куліш та Микола Гулак — в оцінках фундаментального значення науково-технічного прогресу. Але саме Франком була затверджена програма «на підставі модерної еволюційної теорії дати одноцільний світогляд, а також погляд на історію». Цей світогляд базувався в нього на джерелах позитивної науки, філософської антропології, оригінальної історіософії, що орієнтувалася на цінності «світлої соціальної будущини» та «емансипації людської одиниці».
Франко виходив із концепції багатоаспектності історичного процесу, з того, що історія не зводиться тільки до економічного поступу, політичної боротьби та війн. Вона включає аспект розвитку культури та демократичного соціуму. Більш того, історія з погляду мислителя є багаторівневою. Її базис складають народні верстви, а верхівку — культурна еліта. Остання піклується про цивілізаційні новації, в той час, як народні верстви зберігають традиційні цінності, акумулюють досвід людства. Отже, історія не тільки те, що змінюється, а й те, що зберігається.
Така історіософія і дозволила Франку розвинути ідею нації як «суцільного культурного організму». Це значило, що національне майбутньотворення здійснюється на вічних цінностях духу, який є умовою розвитку будь-яких економічних засад. Прагматичні аспекти національних чинників при всіх їхній важливості не розраховані на вічність. Тому у філософській поемі «Мойсей» Франко підкреслює, що те розчарування, яке зазнали шукачі «землі обітованної», є Божим знаком, необхідністю переобгрунтування апологетики зовнішніх принад на здобуття раю в серцях народу. Господь у поемі Франка проголошує людям, що вийшли з рабства: «... хто духа накормить у вас, той зіллється зі мною. Ось де ваш обітований край». Це не значить, що Франко був релігійним мислителем. Він розглядав християнство не як церковний культ, а як сферу високих ідеалів. І тому шукав в біблійних історіях архетипи мудрості.
До цієї мудрості, мабуть, і слід прислухатися діячам тих партій сучасного українського політикуму, які, не створивши якихось змістовних культурних програм розвитку нації, спокушають її важливими, але однобічними економічними заходами. Проте не можна ігнорувати того, що нація діє за великими історичними масштабами. І що до неї відносяться слова Бога у поемі Франка «підеш ти у мандрівку століть з мого духа печаттю».
МІЙ ФРАНКО
Тамара ГУНДОРОВА, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, завідуюча відділом теорії літератури Інституту літератури НАН України:
— Якщо говорити про Івана Франка і його покоління українських митців, то, мабуть, основне випробування, яке випало на їхню долю, найвиразніше схарактеризувала Леся Українка — «дітовбивство». Вона говорила, що наступні покоління усвідомлять усю трагічну жертву, на яку були приречені українські автори, які змушені були вбивати свої задуми — своїх ненароджених дітей — задля служби на полі поступу. У листі до Франка Леся Українка згадувала: «представники молодшого покоління громадсько-літературних діячів в Галичині говорили про «універсальність» Франка і «раділи, що у нас є такий талант — белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т.ін., все в одній особі». «Я ж нарікала, — писала вона, — що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом і рівняла долю всякого письменника (живого, звісно, а не «мирного») з долею Madchen fur alles, причому «могущий вместити да вместит» і скільки б не містив, ніхто йому не скаже: «Годі, відпочинь, я тебе перейму!» І далі: «Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були infanticides (убивцями власних дітей: творчих задумів. — Т.Г. ) з легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були, коли письменник мусив бути infanticide... І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не згинув, то він сильний».
Трагіфарс полягає однак у тому, що цю жертву ніхто не захотів оцінити. Досі в уяві пересічного українця домінує образ Івана Франка як Каменяра, а не як талановитого митця. Нічого не змінилося впродовж минулих ста років: адже й тоді для ширшої інтелігенції Франко був автором тенденційних «Панських жартів», а не декадентського «Зів’ялого листя». Нині Франко цінується як національний діяч, колись — як пролетарський і соціалістичний письменник. Нічого не змінилося: Франко лишається символом письменника-борця і працівника на полі поступу, й естети, любителі форми, байдуже оминають його. Зрештою, всяке возвеличення Франка на «батька» нації, цивілізатора, Мойсея, Каменяра тощо насправді означає лише культурну слабкість та інфантильність суспільності, яка залюбки приймає чуже подвижництво за свій подвиг. Зрештою питання відповідальності української суспільності перед Франком ніколи не піднімалося. А між тим Франко ще за життя був «забутий земляками геній», як називав його польський літературознавець єврейського походження і близький знайомий Франка Генрик Бігеляйзен.
Є й інша тенденція — вимірювати велич письменника його життєвими стражданнями. Такий Франко, який не був щасливим в одруженні, у якого помер улюблений син, а сам він останні вісім років мав страшенні болі й паралізовані руки, якими не міг писати, страждав на галюцинації та «чув» духів і помер, покритий чужою ковдрою, — такий Франко теж «подобається», бо викликає співчуття.
Загалом, в української громадськості досить специфічні стосунки з класикою. Остання вимірюється категоріями сакральності — або позитивного типу, або негативного. Її або люблять, або не люблять, але майже ніколи не допускається права бути митцям самими собою. Постать Франка в цьому плані — чи не основна.
Хто такий Франко і яким він був? Незабаром у видавництві «Либідь» вийде антологія творів Франка з моїми широкими коментарями, яка називається «Невідомий Франко». Це передусім непрочитаний, незнаний Франко. Часто можна почути, що Франко такий великий, так багато написав, вистачить ще на додаткових 50 томів, — вимірюємо його велич екстенсивно, кількісно. Дійсно, ще багато невідомо з написаного і надрукованого Франком, не прочитані його архіви, не зібрані розкидані по різних виданнях його численні статті та переклади. Немає досліджень про величезну бібліотеку Франка — так би мовити, задзеркалля його творчої індивідуальності. Усе це правда. Та для мене особисто найважливішим є те, що ми не знаємо навіть опублікованого Франка. Хто перечитує 50-томне видання творів Франка, окрім якогось десятка фахівців? Який образ Франка створюється у школах і університетах? Що відомо, окрім патріотичної риторики, про Франка широкому загалу людей? Ці та інші питання мучили мене, коли я задумувала цю антологію. Мені захотілося показати різного Франка, в усьому багатстві й різноманітності його стилів, мотивів, наукових та творчих інтересів; розполітизувати Франка, тобто уникнути ідеологічних спрощених оцінок та інтерпретацій; зібрати в одному томі, зручному для використання, найкраще з Франкової творчості і провести читача по цьому томі з допомогою своїх коментарів, основне — звернути увагу на культурософію Франка.
Це зовсім невідомий, інший вимір творчості Франка, який я прагнула показати широким колам читачів, які візьмуть цю книжку до рук. Роздвоєння, маски Франка, його ідеал «цілого чоловіка», трагедія «знання», дуалізм душі й тіла — ці та інші колізії, значною мірою гностичні, визначають культурософську концепцію Франка. Загалом, мені б дуже хотілося, щоб студентам читалися спецкурси про культурософію Франка — високий ідеалізм, у якому він був справжнім майстром; щоб учням говорили не лише про національне пророцтво «Мойсея», але й про драму взаємин пророка, наділеного вищим «знанням», та народу, не спроможного оцінити таке «знання»; щоб ми почали усвідомлювати, що символіка Каменяра має не лише національне та суспільне значення, але по суті своїй є масонською, і що важливо усвідомлювати місце масонської антропології, натурфілософії та культурософії — витоки їхні сягають стародавніх містерій, східної релігії, ранньохристиянських єресей, античної філософії — в розвитку української культурної самосвідомості. Зрештою, пам’ятник на могилі Франка красномовно говорить про багатозначність символіки каменярства, яка має і національний, і пролетарський, і масонський підтексти.
Колись у 1996 році в Австралії вийшла моя книжка «Франко не Каменяр», яка була сприйнята в Україні майже як святотатство. Сьогодні, через десять років, я перевидаю свою книжку під тим же самим ім’ям — як і раніше, так і зараз мені говорять про ідолопоклонство, яке затьмарює розум, і про каменярську міфологію, яка до краю політизує літературу, спрощуючи її культурні та естетичні цінності. Ніхто не переконав мене у тому, що ідоли можуть замінити живі постаті творців цієї літератури. Колись Семенко говорив, що «спалює Кобзар», однак, звичайно ж, зовсім не йшлося про Шевченка...
Сама символіка Каменяра несе в собі, на моє переконання, і про це я пишу в своїй книжці, цілу гностичну драму — дуалізм духовного і тілесного, божественного й диявольського, подвійність поетового «я», його ритуальне «живо поховання», візію власного похорону. Муки душі, яка віддаляється від тіла й споглядає власну смерть, самогубство, яке є жестом поквитання зі своєю тілесною оболонкою, любов як осердя душі і амплітуда коливань від «низу» до «верху», жертвенність на шляху поступу, натурфілософський образ матері-природи, езотеричність знання, яке Каїн пізнав і ніс до людей, і кабалістична трагедія Мойсея-пророка, який засумнівався в дарованому Всевишнім знанні, — усе це сторінки гностичної драми Франка-Каменяра.
І ще один важливий для мене аспект творчості Франка, досі зовсім не проаналізований, — це відкритість його до сфери підсвідомого. Мабуть, як ніхто інший в українській літературі, Франко відкрив і проаналізував свою власну підсвідомість як свого двійника. Він також вивів на світ та проявив владу і соціального несвідомого — і на «низах», і на «верхах» суспільства. Так, у його творах Борислав, на той час нововідкритий регіон нафтових копалень, як змій- полоз, пильнує свої жертви, позбавляючи їх життя, піднімаючи з дна людських душ неприборкані звірячі інстинкти, затьмарюючи розум і перетворюючи землю на розриту могилу. Водночас у світі інтелігенції мрії та ідеали виснажують тіло, що спричиняє шизофренічне роздвоєння і самогубство; там, у сфері духу, випробовуються інтелектуальні та моральні експерименти, а монологи дістають терапевтичний ефект психоаналітичного зцілення. Усе це — Франко. Так само, зрештою, як і «романтичні скоки» в світ фантазії, готики, диких пристрастей і дикої природи. Франко — автор, який започаткував в українській літературі і міський роман, і популярну (масову) літературу; його твори вбирають в себе і елементи детективу, і кримінальні сюжети, і готичні описи. Мені здається, Франко — безцінний автор для кінематографістів. Я мрію, аби знайшовся режисер, який би захотів зняти готичний фільм на основі «Петрів і Довбущуків» або кримінальний фільм на основі «Перехресних стежок». Я мрію, щоб у школах вивчали напам’ять вірші з його «Зів’ялого листя», а психоаналітики студіювали пізні твори вже хворого Франка. Може, на це все прийде свій час...
