Універсал національної єдності, про який так багато говорять останніми днями наші політики, не зовсім зрозумілий пересічним громадянам. Попередні результати опитувань громадської думки киян свідчать: більша частина опитаних сприймає процес переговорів за президентським круглим столом швидше як роботу на публіку, ніж спробу домовитися. І тільки менше третини респондентів вважає, що підписання Універсалу посприяє досягненню політичного миру в Україні. Чим довше затягується остаточне візування документа лідерами парламентських фракцій, тим ясніше стає: основна мета Універсалу — вплив на масову свідомість громадян західних країн заради переконання в непорушності поступального дрейфу України в бік Європи. Абсолютно не випадково каменем спотикання на переговорах стали три пункти, які зазвичай наводяться як стереотипні перешкоди на шляху української євроінтеграції. Це теза про неминучість вступу України до НАТО, підтвердження статусу української мови як єдиної державної та намір відділеної від церкви держави сприяти створенню єдиного помісного православного патріархату. У західній пресі їм зазвичай протиставляються альтернативні жахи на зразок приєднання України до військового блоку країн СНД, зближення нашої держави з Росією та Білоруссю і територіальний розкол на православний та католицький анклави. Таким чином, Універсал, за задумом його авторів, повинен був стати тим самим посланням України про свої прозахідні амбіції, якого так чекав від нас весь цивілізований світ. Але чи відреагував на даний «мессідж» Захід? (Анекдотичне висловлювання референта з політичних питань відділу енергетичної безпеки Генерального директорату з зовнішніх зв’язків Європейської комісії Фаузі Бенсарса про те, що Україна стала найдемократичнішою державою з причини безпрецедентної для Європи чотиригодинної телетрансляції «круглого столу» політичних сил, ми залишимо за дужками справжніх міркувань).
Хоча результат прем’єріади, що триває вже три місяці, досі не ясний, США наочно демонструють свою улюблену тактику: ставити одночасно на двох найвірогідніших переможців. Зустріч Віктора Януковича з другим заступником Держсекретаря США Девідом Крамером, яка пройшла днями, мала цікавий зміст. Обговорювалися проблеми збільшення іноземних інвестицій в Україну, а також «шляхи поглиблення україно-американських відносин». Треба сказати, що Крамер — людина в американській адміністрації невипадкова. Сфера його діяльності — Євразія. Як тільки в будь- якій із країн пострадянського простору намічається зміна зовнішньополітичного курсу, Крамер oдразу опиняється в епіцентрі подій. Він веде переговори з будь-якими сторонами — з президентом Молдови, комуністом Олександром Вороніним, керівництвом білоруського ЦВК, з придністровськими сепаратистами. Головне для Крамера — результат. У нашому випадку, таким результатом має стати вступ України до НАТО в прийнятні для альянсу терміни, тобто два-три роки. Можна припустити, що на зустрічі з Януковичем Крамер використав стандартну логіку переконання. Її суть така: приєднавшись до альянсу, Україна подасть чіткий сигнал західним інвесторам про те, що її територія надійно захищена, що сюди можна вкладати гроші.
У принципі лідер Партії регіонів і сам був би не проти співпрацювати з НАТО, про що говорив у своїй промові на «круглому столі». Але — за умови гарантій з боку Президента подачі кандидатури Януковича на посаду прем’єр-міністра до Верховної Ради. Цілком зрозуміло, що Януковичу в разі проведення дострокових парламентських виборів зовсім не потрібна репутація політика, який зрадив надії та сподівання російськомовних українців. Президент же почав упирати на кандидатуру Юрія Єханурова як людину, «здатну об’єднати націю». Тим часом, Петру Симоненку вдалося-таки добитися внесення до Універсалу положення про проведення всенародного референдуму з питання вступу до НАТО. Навряд чи це допоможе: адже основні причини розбіжностей лежать не в ідеологічній, а в номенклатурній площині. «Наша Україна» говорить, що не вступить до однієї коаліції з комуністами. Не дивно, адже у випадку вигнання КПУ з коаліції, НУ отримує три додаткових міністерських портфелі плюс «золоту акцію» — можливість у будь-який момент зруйнувати більшість шляхом власного виходу з неї. У зв’язку з цим член політради ПР Євген Кушнарьов і зробив заяву — мовляв, не зрадимо наших друзів-комуністів за жодних обставин. А враховуючи те, що Юлія Тимошенко відмовилася підписувати документ з самого початку — не через незгоду з його змістом, але внаслідок спроби введення українського народу в оману — єдиним підписантом може стати спікер парламенту Олександр Мороз, чиї посадові амбіції значною мірою вже задоволені. То чи дочекається від нас НАТО позитивного рішення?
Події останніх 16 років української незалежності говорять про те, що Україна зав’язла в якомусь геополітичному болоті. Усі прагнення хоч до когось приєднатися незмінно закінчувалися нічим. І для Європи, і для Росії ми залишалися всього лише близьким зарубіжжям. Універсал став останньою, відчайдушною спробою Віктора Ющенка здійснити ривок на Захід. Це щось на зразок фінту барона Мюнхгаузена з підйому себе в повітря за власне волосся. З тією лише різницею, що в суворій українській політреальності подібні прийоми не проходять.
