Утворення нової коаліції на основі Партії регіонів та перехід до неї Соціалістичної партії дозволило знову пригадати перманентну проблему українського політичного життя, а саме — нестачу порядних і професійних кадрів у верхівці української влади. Причому найголовнішим стало те, що наявність їх достатньої кількості була поставлена під сумнів у вищому законодавчому органі, політична вага якого за конституційною реформою стала найбільшою у країні. І чим більше заглиблюєшся у вивчення цієї проблеми, тим комплекснішою вона постає. Зрештою, без її належного вирішення подальший розвиток української демократії ставиться під великий сумнів.
Нестачу професійних кадрів як нагальну проблему можна було спостерігати ще зовсім недавно, під час парламентських виборів, а якщо пригадати недавнє минуле — то й під час парламентських перегонів 2002 року. Як і чотири роки тому, так і зовсім недавно політичні сили, які асоціювалися із демократичними традиціями, були поставлені перед складною дилемою. (Пригадаймо, що у 2002 році це була передусім «Наша Україна», у 2006 — НСНУ та БЮТ.) З одного боку, вони як партії демократичного спрямування прагнули включити до свого списку людей, що цьому спрямуванню відповідають. Проте маючи у своїх лавах лише таких політиків, було важко розраховувати на позитивний результат на виборах. Необхідною була підтримка у регіонах і серед прошарків населення, які традиційно не були «їхніми», не менш важливим було і звичайне фінансування передвиборної кампанії. Тим більше, ці партії потребували статусу масових, якими вони не могли стати, опираючись лише на купку політичних однодумців. Саме тому ці політичні сили часто звинувачувалися у неоднорідності їхнiх лав, наявності у них людей не лише непрофесійних, але й непорядних. Згадаймо лише, скільки було розмов навколо так званих «грошових мішків» — людей, що фінансували кампанії як НСНУ, так і БЮТ, а в перспективі таких, що заради вигоди залишать партію та підтримуватимуть політичну силу, яка їм цю вигоду запропонує. Із одного боку, такі люди допомогли політичним силам здобути досить значний відсоток підтримки населення (а отже — і місць у парламенті), з іншого — могли стати осередками непокори і зрадництва уже в самому парламенті саме тому, що партійні та ідеологічні принципи не вiдiгравали для них важливої ролі. Не варто забувати й про іншу категорію нинішних депутатів — людей, популярних у суспільстві, але далеких від політики. Виділився тут передусім НСНУ, включивши до своїх лав таких людей як, приміром, Руслана Лижичко, Ольга Герасим’юк чи навіть Микола Жулинський. Тому не варто дивуватися, що в політичному плані значна частка цієї партії виявилася наближеною до нуля. Навіть якщо такі люди і не будуть діяти наперекір самій партії, то і допомогти їй нічим не зможуть. У 2002 році на подібні граблі «Наша Україна» вже наступала, коли, пройшовши до парламенту, втратила значну частку своїх партійців, які, ставши депутатами, розбігалися у всі сторони. Цілком імовірно, що така доля буде чекати і теперішні «помаранчеві» партії, особливо НСНУ, чия цілісність наразі стоїть під великим сумнівом. Саме зараз і настало те випробування, яке перевірить цілісність сил демократичного спрямування.
Тепер, коли відпали будь- які сумніви щодо сутності Соцпартії та тих принципів, які вона сповідує, ситуація у парламенті виглядає дуже загрозливо. Навіть перші по-справжньому демократичні парламентські вибори в історії незалежної України не змогли привести до Верховної Ради достатню кількість людей, для яких державні інтереси є пріоритетними. А враховуючи уже згадані фактори, цілком очевидним видається відтік депутатів з-під контролю «помаранчевих» фракцій та їх перехід у русло Партії регіонів. І якщо БЮТ як політична сила зможе принаймні утримати власну цілісність, то переспективи НСНУ можуть бути дуже невтішними, адже неоднорідність його лав надто велика, а частки прихильників переходу в опозицію та приєднання до нової коаліції однаково великі.
Тож на питання, що нам чекати, коли спаде перший порив протесту нової опозиції у вигляді звукової какофонії у стінах парламенту, відповісти можна досить однозначно. Очевидно, що це не буде продовжуватися довго, і, як тільки послабиться ентузіазм лідерів НСНУ та БЮТ, частина їхніх членів зможуть поступово перекидатися у стан ворога, чому, як відомо, у нашому законодавстві немає ніякого механізму протидії. З іншого боку, і за іншого варіанту розгортання подій, про який часто говорить Юлія Тимошенко — дострокових парламентських виборів, шанси «помаранчевих» на перемогу виглядають дуже сумнівними, а от «регіоналам» прогнозують такі результати, які дозволять їм самим створити більшість у парламенті. Навіть попри те, що це лише прогнози.
Проте проблема кадрів в українській політиці їх банальною нестачею у вищих органах влади не обмежується. Це, як говориться, лише верхівка айсберга. Основу цієї проблеми складає відсутність процесу оновлення політичної еліти, несформованість молодого покоління політиків, що прийде на зміну політичним довгожителям, які складають абсолютну більшість у всіх органах влади. Багато надій покладалося на нову «помаранчеву» владу, прихід якої асоціювався із оновленням та омолодженням політичного бомонду країни. Та врешті- решт обіцянки Віктора Ющенка про впровадження молоді у політичну верхівку лишилися словом, а не ділом. Якщо відповідальні державні пости і займали люди, до цього часу маловідомі українському суспільству, то це у більшості випадків означало лише те, що вони не могли пробитися на них за колишньої влади. Цілком очевидно, що основна вина щодо цього лежить саме на представниках «помаранчевих» сил, які не могли і не хотіли шукати та залучати до державного управління представників нової політичної генерації. Пригадую, як нещодавно Юлія Тимошенко сама підтвердила цей невтішний факт під час зустрічі зі студентами Києво-Могилянської академії. Під час свого виступу вона зачепила тему розподілу портфелів тоді ще існуючої коаліції демократичних сил і зазначила, що у ході пiдбору претендентів на ту чи іншу посаду від БЮТ вона та її однопартійці раз по раз натикалися на ті самі обличчя. Очевидно, що самій Юлії Володимирівні така ситуація не подобалася, проте зрозумілим було й те, що значна частка вини лежить саме на ній, адже вона як ніхто інший відповідала за складання партійного списку. Очевидно, що подібне бідкання з приводу нестачі нових політичних постатей тепер мало чим допоможе.
Цілком зрозумілим є те, що без належного ставлення до цієї проблеми неможлива подальша демократизація країни. Допоки нові політичні кадри будуть пробиватися на верхівку старим способом — за знайомством, зв’язками чи фінансовими факторами, — доти важко буде сподіватися не лише на оновлення політичної верхівки та модернізацію політичного курсу, а й на прозорість і професійність у вищих щаблях влади. Згадаймо лише, як формувалися та поповнювалися ряди НСНУ — партії, яка мала представляти собою прошарок політиків, не пов’язаних зі старою владою та з новим демократичним типом мислення. А тепер пересвідчимося у тому, чим же вона стала насправді, і запитаймо себе: а чи могли бути у неї такі шанси за фактичної відсутності доступу молодих незаплямованих та незаангажованих кадрів до її складу?
Насамкінець хотілося б згадати про відносно новий проект, створений командою Юлії Тимошенко на початку цього року, мета якого якраз і полягає у формуванні молодіжного кадрового резерву, що здатний прийти на зміну теперішній політичній верхівці. Запровадження «Ідеальної країни» — а саме так цей проект іменується — у режимі інтернет-порталу стало досить сміливим кроком, що мав сприяти кращому вирішенню проблеми. Очевидно, що багато задатків для того, щоб стати потужним генератором нових ідей та нових кадрів, у цього проекту є. Система його функціонування: розподіл на декілька найосновніших тем суспільного життя, перелік гострих проблем, можливість висунення та обговорення концепцій їх вирішення, голосування за них та їх поступове оформлення у справжні законопроекти, які мають шанси бути внесені на розгляд Верховної Ради (!) — є досить комплексною та нескладною в освоєнні, чому сприяє досить детальне її пояснення та перелік порад щодо ефективної участі в ній. Проте у ході свого функціонування цей проект може зіткнутися із двома основними, на мій погляд, проблемами. Перша з них полягає у можливості його перетворення у своєрідну інтернет-забавку для користувачів всесвітньої мережі та уподібнення його до інтернет-форумів і чатів. Іншим важливим моментом має стати належне ставлення до проекту з боку його засновників та дійсне врахування результатів його діяльності, в іншому випадку він має всі шанси стати ще одним гарним окозамилюванням. Чи стане «Ідеальна країна» дієвим способом оновлення політичного життя країни, покаже час, та цілком очевидно, що відсутність належної уваги з боку влади до проблеми оновлення політичної верхівки загрожує остаточно повернути розвиток держави у русло політичної стагнації.
