Те, що в Унівському монастирі зібралися молоді люди, які представляють різні конфесії — православні, католики та іудеї, й те, що вони разом розмовляли про те, як зробити світ терпимішим і доброзичливішим, свідчить — обличчя планети, й України зокрема, стрімко змінюється. Не так давно такий семінар був би справою складною, особливо його доброзичливий тон, бо більше висловлювалося б претензій і взаємних образ, ніж пошуків того, що нас об’єднує. Хоч саме в цьому монастирі, й це глибоко символічно, на прохання Андрія Шептицького, ченці переховували в роки війни від фашистської розправи єврейських і польських дітей. Звичайно ж, піддаючи себе смертельній небезпеці.
Міжнаціональний і міжконфесійний семінар називався також символічно — «Ковчег», немов його організатори (а це Центральний український фонд історії холокосту «Ткума», Федерація польських організацій в Україні та Український католицький університет) свою мету визначили так: з’ясувати, хто ж здатний вижити в цьому світі та що треба зробити для того, щоб всесвітній потоп байдужості й бездуховності не захлеснув людство.
Милосердя як вища форма толерантності: від терпимості до жертовності; проблеми збереження національних цінностей у полікультуральному просторі; світові й національні релігії: спільні духовні цінності, — ці й інші теми обговорювали студенти різних вищих навчальних закладів країни — українці, поляки та євреї за походженням. Проте, окрім теоретичних лекцій, дискусій були й зустрічі з людьми, чия доля стала яскравим свідченням того, що лише коли людина допомагає іншій, здатна вижити і піднятися над обставинами. Однією з таких зустрічей була зустріч з членом Міжнародної академічної ради Інституту Яд Вашем, науковим консультантом Центру «Ткума» Ароном Вайсом. Ми публікуємо сьогодні його монолог, сподіваємося, здатний спонукати до подальших роздумів...
«Народився я в Бориславі, місті на Західній Україні, яке, не маючи міського статусу, кілька десятиліть було економічною столицею Галичини. Уперше Борислав згадується в документі польської королеви Ядвіги, датованому 19 березня 1387 року. У ХV столітті Борислав був центром солеваріння Галичини. А з першої половини ХIХ століття, після відкриття гасової лампи й процесу рафінації нафти, коли потреби в чорному золоті зросли, став найбільшим центром видобутку нафти в Європі й третім у світі (після Баку та Ойлсіті в американській Пенсільванії). Природно, що люди активно їхали сюди в пошуках роботи, і в 1910 році в Бориславі, як свідчать історики, вже нараховувалося 12,8 тисяч жителів (15% — греко-католики, 40% — латиністи та 45 % — іудеї). Тобто три національності, євреї, поляки й українці, тут мирно століттями співіснували, разом зустрічали свята та ділили знегоди. А перед Першою світовою населення було вже таким: 20 тисяч складали євреї, 20 тисяч — українці та 20 тисяч — поляки. Не важко здогадатися, що в такому полікультуральному містечку часто все змішувалося — сім’ї, свята, традиції, дитячі ігри...І тому, коли розпочалася війна й розпочалися єврейські погроми, багатьом хотілося сподіватися, що сусіди їм допоможуть.
Нашу сім’ю — батька, матір й трьох дітей, спочатку якось біда оминала. Хоча, що означає — оминала, до гетто ми все ж потрапили, але це було не найстрашніше. Коли батько зрозумів, що зволікати далі не можна, ми втекли з гетто. Прийшли вночі до нашої сусідки, українки, було це у вересні 42-го, й прямо запитали: якщо можете, сховаєте нас? З пані Юлією жили ми поряд, були досить близькі, наші свята ставали її святами й навпаки, й тому сміли таки сподіватися... Хоча, звичайно, Юлія Мачишин могла й відмовити, й не можна було б її засуджувати за це, бо для людини своя сорочка завжди ближче до тіла. Адже багато хто так і робили — відмовляли, й євреї вже на ранок опинялися в таборі або ще гірше — розстріляними. Але наша Юля, так ми її завжди називали, сховала нас на горищі. Ми вже якось відсиджувалися на її горищі під час погрому, тоді до неї прийшли «свої» й запитали: чи немає у неї Вайсів? Вона відповіла: «Не важливо. Є вони у мене чи їх немає, але поріг мого дому ви не переступите.» Тоді візитери вважали, що краще не зв’язуватися з цією жінкою, бо не відомо, що вона може утнути, й не зайшли. І тепер знову ми чекали, що ж вона відповість? Я досі не розумію, як вона зважилася! Надто велика була небезпека. Тим більше, що син її пішов в поліцію, потім працював охоронником у концентраційному таборі, й дії матері жодним чином не схвалив би...
Потім, ставши вже дорослим, я часто думав, що життя постійно ставить людину перед дилемою, вона весь час зобов’язана вибирати — куди піти вчитися, з ким одружуватися, куди поїхати? Але найважливішими виявляються етичні дилеми, коли на кону опиняється доля, життя. Та й коли випробовується совість — не легше. Не кожен, звичайно, витримує, й начебто не можна за це засуджувати — небезпека переслідувала, труднощі, не вистачило сил... Адже завжди можна знайти, чим виправдати себе. Юлія також могла зробити інший вибір, і ніхто не дізнався б про це — вночі прийшли, вночі пішли. Але вона для себе вважала це неможливим. До речі, нас було не п’ятеро, а семеро, ще мамина двоюрідна сестра та її дитина прийшли. Потім ми перебралися з горища до вузької щілини, щось на зразок подвійної стінки, потім — до підвалу. Юлія по картках видавала в магазині хліб і певно могла якось зекономити, завдяки чому ми й харчувалися. Але коли до Юлії приїздив син, ми залишалися кілька днів без їжі. Мачишин активно культивувала містом думку, що нас депортували. Не всі в Бориславі були, звичайно, в цьому впевнені, але доказів не знаходили й мовчали.
І все-таки пані Юлія відчула якось, що небезпека поряд, що випробовувати долю більше не можна. І вона пішла до іншої сусідки — польки, пані Потенжної. Та схопилася за голову, адже у неї в підвалі вже сиділи свої євреї.. Але й вона не відмовила. Так загалом ми переховувалися 22 місяці, майже два роки. Як почувалися люди, які нас переховували, передати складно.
У Єрусалимі сьогодні є багато різних місць, святих для представників різних релігій. Для католиків, православних, ісламістів. Я та мій брат окрім національних, релігійних святинь маємо ще одне святе місце. У інституті Яд Вашем для праведників світу посаджено Алею Слави. Ми з братом посадили там дерева у славу жінок, які врятували нас, у пам’ять про Юлію Мачишин та пані Потенжної. Я навіть не знав її імені! Пані Потенжна та пані Потенжна...А якщо у вас виникне сумнів, чи не заплатили ці євреї за свій порятунок золотом і діамантами, то я скажу, що ні. Нічим було, у батька перед війною був маленький магазинчик, який дозволяв великій сім’ї лише зводити кінці з кінцями.
Тепер у мене виросли своїх троє дітей і ростуть шестеро внуків. Моє життя можна назвати вдалим. А рік тому я приїхав у рамках моєї роботи до Борислава, з дружиною, донькою та онукою. Мені хотілося показати їм будинок, де ми щасливо жили перед війною, й підвал, в якому ми переховувалися. Моя онука перелякано зазирнула до вузької щілини й запитала: «Дідусю, як ви витримали?!» Що я міг їй відповісти? Тільки це: «Нам дуже хотілося жити!» Дівчинка кинулася в мої обійми й заплакала.
Майже два роки ми говорили лише пошепки й не бачили сонця. Я вже не говорю про інші незручності. Харчувалися практично лише хлібом та водою. А коли знову вийшли на вулицю, в 44 – му, люди нас не впізнавали. Наші сусіди нас не впізнавали! Але це не велика біда — ми залишилися живі! Завдяки таким людям, як пані Потенжна, нашій Юлі та Ганні Шубі, яка також жила в Бориславі й врятувала шістьох людей, які прийшли до неї в дім. До війни ми жили поряд, але добре не знали один одного. Познайомилися лише тут, на семінарі. Нещодавно пані Ганна отримала звання праведника світу, я вітаю її й говорю, що безмірно їй вдячний за людяність. А ще скажу, що для мене питання взаєморозуміння між людьми, та саме те, яка модель спілкування має встановитися між людьми різних національностей, має далеко не абстрактне, а вельми конкретне значення. Тому я буваю в різних куточках землі, спілкуюсь з багатьма людьми й глибоко переконаний — у будь-якої людини є своя історія, й у цієї історії свої критичні моменти: й про людину можна безпомилково судити лише за тим, як вона діяла та як вона проявляється в моменти, коли на терезах долі лежали її життя, і честь, і щастя. І чим вище людина, тим історія її грандіозніше, складніші критичні моменти, а вихід з них урочистіший та вражаючий.
Знаєте, мені дуже хочеться розповісти про продовження нашої історії, що випробовувала на міцність безліч людей. Після відходу гітлерівців ми жили в своєму будинку разом з Юлію Мачишин, яку вважали вже рідною людиною. Якось вночі приходять до нас енкаведисти й хочуть забрати Юлію — адже її син служив у поліції, тобто був ворогом народу, за їхніми поняттями й вона мала бути покараною. І ось тут уже моя мати приймає рішення — вона говорить, що Юлію заберуть тільки з усією нашою сім’єю або тільки через її труп. Виникає така дивна, напружена сцена, коли кожен розуміє, що може статися трагедія. Але енкаведисти йдуть. Не знаю, що вони потім обговорювали, чи справлялися, але більше не приходили, хоча ми були готові до їхнього приходу щоночі.
А потім потай приходить син пані Юлії, й вона просить не виказувати його й допомогти сховати. Можу собі уявити, що робилося в душі моєї матері. Але вона також не могла відмовити. І ми понад місяць носили йому в потайне місце їжу. Потім пані Юлія вирішує, що переховувати довше сина не має сенсу, син кудись виїжджає, сліди його губляться...Але наша сім’я, навіть виїхавши до іншої країни, ніколи більше не втрачала зв’язку з Юлією Мачишин. Ми завжди намагалися їй допомогти. Тепер вона на небесах і, думаю, знає, що любов до неї ми передали своїм дітям та онукам. Як передають майже спадково свою любов євреї, врятовані українцями, поляками, французами, своїм дітям. І так має бути завжди, так мають жити люди».
