Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Загроза «трифракційності»

7 липня, 2006 - 00:00

Виборчий цикл 2004 — 2006 рр. став вододілом, що знаменує зміну політичного класу, і формуванням умов нових перспектив у політичному розвитку суспільства. Символічно, що входження суспільства в новий період політичної історії припав на «круглі» дати 15-річчя державної незалежності та 10 – річчя прийняття Конституції. Україна пройшла перший виток спіралі політичного розвитку та вийшла на другий.

Минулий період, через непорозуміння досі іменований «епохою Кучми», більш точно може бути визначений як період «несамодостатньої державності» або «недодержави». Політичний клас, ставши володарем формально незалежної держави, так і не зумів (або не захотів) створити дієздатний державний механізм. Деякі елементи цього механізму (наприклад, система виконавчої влади) дісталися в спадщину від старої радянської системи та були частково трансформовані для потреб нової держави. Деякі (наприклад, судова система) досі перебувають у нерозвиненому стані.

Існування «недодержави» було вигідне пануючій еліті, бо основні питання політичного й економічного розвитку вирішувалися в так званому ручному режимі, що забезпечувало домінування особистих і корпоративних інтересів над суспільними. У цих умовах корупція стала повсякденністю. Корупційні відносини взяли на себе функції регламентації політичної й економічної діяльності. Ця «недодержава» жила в умовах жорсткого політичного конфлікту між прокомуністичними силами, які використовували міфологію радянського часу, та націонал- демократичними силами, які проповідували цінності національного відродження.

Здається, єдиним позитивним результатом цього періоду можна вважати руйнування монополії державної власності, що унеможливило реставрацію пострадянського тоталітаризму. Однак із завданням створення основ правового капіталістичного суспільства в Кучми та його соратників нічого не вийшло. Більш того, діяльність тогочасної владної еліти на певному етапі почала загрожувати перспективами створення олігархічного устрою, для якого характерне злиття великих фінансово-промислових груп із державою на тлі «керованої демократії». Історичне обвинувачення до цієї так званої епохи полягає в створенні корумпованої «відкатної» економіки та політики. Не дивно, що в цей час поняття «дах» перекочувало зі сфери криміналу в повсякденну практику господарського та політичного життя.

Після виборчого циклу 2004—2006 рр. сталася зміна учасників політичного процесу. Зі сцени пішли «старі» (або як їх ще називали — «ідеологічні») партійно-політичні групи. До нового складу парламенту не потрапили національно-демократичні партії та блоки, з «прорадянських» залишилася тільки КПУ, але вона не має можливості впливати на роботу парламенту. Таким чином, закінчився нерозв’язний ідеологічний конфлікт між пострадянськими цінностями та модернізованим націоналізмом.

Створений новий порядок денний, що полягає в завданні ліквідації «відкатної» економіко-політичної системи та створенні надійних інституційних і правових засад для розвитку демократії та ринку. Це — стратегічні завдання, що стоять перед політиками на чолі з В. Ющенком, які прийшли до влади після Майдану.

На жаль, із цим завданням вони поки що не дають собі ради. Моралізаторства та риторики відносно необхідності «очищення» було й залишається достатньо. Але інституційних змін не проводять, системоутворюючих законів не приймають. За Україною поступово закріпляється образ країни незавершених реформ, несправджених стратегій та нереалізованих амбіцій.

Завершення виборчого циклу 2004 — 2006 рр. і створення парламентської «помаранчевої» коаліції мало стати покажчиком на початок функціонування якісно нового політичного середовища. На жаль, поки що процес створення коаліції не вселяє надій, що суспільству вдасться вийти на якісно новий рівень розвитку. Більш того, вже зараз видно загрози того, що запропонована коаліціантами модель може в майбутньому стати джерелом руйнівних політичних конфліктів.

Трифракційність — так можна окреслити нову загрозу політичного розвитку України. Назва, можливо, немилозвучна, але де взяти іншу?

Суть цієї загрози полягає в тому, що в результаті виборів 2006 року та формування парламентської більшості у країні виник новий орган влади, що володіє основними функціями з формування державної політики, але цей орган влади непідконтрольний нікому, крім самого себе. Такий висновок походить із ознайомлення з коаліційною угодою та регламентом функціонування коаліції.

Розгляньмо уважніше цей із усіх поглядів примітний документ.

«Угода про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді Україні V скликання» складається з програмної частини та регламенту роботи коаліції.

Програмна частина коаліційної угоди малоцікава. І ось чому. Протягом останніх років в Україні сформувався своєрідний жанр політологічного письма — складання різних програм, концепцій, послань. Аналіз цих текстів переконує, що багато концептуальних положень можуть безболісно протягом кількох років кочувати з однієї програми в іншу, з різними, щоправда, змінами.

Ознайомлення з програмною частиною угоди переконує, що вона багато в чому запозичає видозмінені концепти раніше написаних програм. З одного боку, в цьому немає нічого поганого, бо вказує на збереження наступництва в розумінні проблем, що стоять перед суспільством. З іншого, це є покажчиком того, що роками не вирішують актуальних соціально-економічних проблем.

На папері всі плани реформ мають дуже красивий вигляд. Проблеми виникають у їх реалізації. На запитання, чому реформаторський ажіотаж обмежується епістолярним жанром, відповідь проста — для реалізації будь-якого реформаторського проекту необхідні, принаймні, три чинники: по-перше, наявність органу влади з повноваженнями проводити реформи, по-друге, наявність людей із необхідними знаннями та практичними навичками, і, по-третє, успішних реформ не буває без належного фінансування. У підручниках це називається «ресурсне забезпечення».

Відсутність ресурсного забезпечення саме і є причиною того, що українські реформи — це, радше, сюжет телевізійного ток-шоу, а не реальність державного життя.

Скажімо, така реформаторська новація, детально розписана в угоді як адміністративно-територіальна реформа «зависає» без точного знання, у що вона обійдеться суспільству. Наприклад, за перейменування однієї територіально-адміністративної одиниці необхідно заплатити Всесвітньому поштовому союзу приблизно 20 тисяч доларів. А передбачається перекроїти всю адміністративну карту України. Тому чинні розрахунки витрат на АТР здійснюються за принципом «плюс-мінус мільярд».

Програмна частина коаліційної угоди повністю відповідає прийнятим нормам написання таких документів: системний обхват усіх сфер суспільного життя, безліч правильних формулювань і посилань, бездоганно виписані завдання. Щоправда, без вказівки, скільки це коштуватиме платнику податків і де взяти гроші на реалізацію всіх чудово написаних планів. Це вказує, що жодних кардинальних проривів, кидків, переміщень і тому подібного від нинішньої парламентської коаліції чекати не доводиться. Принаймні в програмній частині угоди вони не передбачені.

А от регламент роботи коаліції — це, безумовно, справжній шедевр жанру «політарту», що не має аналогів в українській політичній практиці. Тут автори регламенту заслуговують овацій.

За регламентом з’ясовується, що в українському парламенті функціонуватиме та визначатиме основні питання державної політики ще один парламент — сама коаліція. Утім, коаліція — навіть не «парламент всередині парламенту», по суті — це міжпартійний «осередок» з усіма атрибутами цього поняття, відомого з радянських часів. За регламентом вона має свої органи управління, обслуговуючий апарат і не підпорядковується зовнішнім розпорядженням.

Коаліція — це закритий союз трьох фракцій: БЮТ, «Нашої України» та СПУ. Окремим рядком регламент забороняє входження нових фракцій і навіть окремих депутатів у коаліцію. Цей союз трьох фракцій наділяє сам себе ексклюзивним правом розробляти закони та постанови Верховної Ради, визначати основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, консультуватися (читай — приймати рішення) щодо основних кадрових рішень у системі виконавчої влади. Коаліція голосує лише законопроекти, підготовлені нею ж. Фракціям-членам коаліції забороняється підтримувати законопроекти, запропоновані опозицією.

Регламентом визначається, що загальні збори є вищим керівним органом коаліції. Рішення зборів є повноважним, якщо за нього проголосує більше половини складу зборів. Збори розглядають лише проекти рішень, схвалені радою коаліції. Ця рада коаліції — основна ланка «трифракційності». Вона складається з голів фракцій, що ввійшли в коаліцію, плюс по два представники від кожної з цих фракцій.

Тепер стає зрозумілим принцип «трифракційності». Є парламент, що складається з 450 депутатів. Але формально в прийнятті законодавчих актів і постанов беруть участь лише члени коаліції. Насправді для схвалення порядку денного досить, щоб на загальних зборах його підтримали 50%+1 спискового складу коаліції. Це ще менша кількість депутатів. На розгляд зборів коаліції виносять лише ті проекти рішень, які були схвалені радою коаліції. Регламент забороняє виносити на загальні збори будь-які інші питання. Рада коаліції — це дев’ятеро депутатів. А саме, три голови фракцій та по два представники від фракцій, що ввійшли в коаліцію. Оці дев’ятеро осіб і символізуватимуть увесь український парламентаризм.

Повноваження ради коаліції — дивовижний продукт уяви. Він здійснює оперативне керівництво коаліцією, приймає рішення, обов’язкові для виконання всіма членами коаліції (нагадаємо, що прем’єр-міністр, члени уряду та керівництво Верховної Ради також підпадають під це визначення). Ця рада коаліції виробляє порядок денний пленарних засідань Верховної Ради, приймає рішення з кадрових питань. Крім того, заслуховує щоквартальні звіти про роботу Кабінету Міністрів і Верховної Ради, «консультується» з приводу всіх кадрових призначень, що входять у компетенцію уряду.

У засіданнях ради коаліції, де визначається порядок денний роботи парламенту, може брати участь голова Верховної Ради та його заступники з правом дорадчого голосу. Запитання — нащо потрібен такий спікер, який бере участь у роботі керівного органу коаліції, що його ж делегував на спікерство, з правом дорадчого голосу?

Рада коаліції наділяє себе привабливими повноваженнями національного відділу кадрів. Усі призначення та звільнення керівників центральних органів виконавчої влади, державних підприємств, установ і організацій, голів місцевих державних адміністрацій Кабінет Міністрів повинен узгоджувати з радою коаліції.

Уявляєте, яка черга з начальників усіх мастей вишиковуватиметься в приймальних членів цієї ради? Якщо це станеться, то роздача Президентом своїм родичам і кумам державних посад стане зразком прогнозованої і раціональної кадрової політики.

Прекрасне формулювання пункту 4.6 регламенту — прем’єр-міністру і членам уряду забороняється ухвалювати рішення, які можуть викликати протиріччя в коаліції. Уловлюєте значення? Уся система виконавчої влади в Україні від Києва до занепалого району має працювати так, щоб не потривожити спокій і єдність рядів коаліції!

Як результат цієї творчості не назвати шедевром?

Є, щоправда, в регламенті загадка. Зокрема, він має на увазі складання окремого меморандуму, що визначає відносини коаліції з Президентом і коаліційним урядом. Буде цікаво почитати цей меморандум. Напевно, на нас чекають нові відкриття.

Варто звернути увагу на пункт 2.4.3. регламенту, який зазначає, що засідання коаліції можуть відбуватися за участі Президента, спікера, прем’єра, членів уряду й інших спеціально запрошених персон. Отже, вище політичне керівництво країни тут виступає в ролі «спеціально запрошених» персон для обговорення основних питань формування державної політики.

Кілька чудових новел містить розділ регламенту, присвячений етиці коаліції. Регламентом наказується, що всі члени коаліції, починаючи від прем’єра, спікера та закінчуючи звичайними депутатами, у своїх публічних виступах зобов’язані керуватися програмними принципами та рішеннями керівних органів коаліції. Регламентом суворо заборонена критика (за текстом — дискредитація) рішень коаліції та Кабінету Міністрів. Точно так само і члени Кабінету Міністрів, зокрема прем’єр, у публічних виступах і в повсякденній роботі керуються рішеннями, ухваленими коаліцією.

Як депутати, які іменують себе «коаліцією демократичних сил», можуть відстоювати «демократію», якщо їм найсуворіше забороняють виступи в ЗМІ, крім хвалебних?

Такому регламенту більше пасує назва «внутрішнього статуту депутатської служби».

Регламент коаліції — це документ, що не має державно-правового статусу. Де-юре, рада коаліції не є суб’єктом державно-правових відносин, де-факто виходить, що вона володіє повноваженнями органу вищої як законодавчої, так і виконавчої влади. Рішення ради коаліції не можна опротестувати в суді. Ці рішення будуть опосередковано проявлятися через роботу уряду та парламенту. Але рада коаліції не нестиме за них відповідальності. Принаймні регламентом це не передбачене.

Останнє за списком, але не за значенням запитання — як керівні органи коаліції збираються інформувати суспільство про свою роботу? Який рівень публічності буде в цих структур? Стосовно цього в регламенті нічого не сказано.

Якщо хтось говоритиме, що, мовляв, вимоги й амбіції нинішньої коаліційної більшості відповідають «європейським традиціям парламентаризму», то ці твердження не відповідають дійсності. Регламент коаліції цілком адекватний таким властивостям української політичної еліти, як меркантилізм і груповий егоїзм. У результаті суспільство постало перед загрозою виникнення нового органу вищого державного управління, наділеного широкими повноваженнями, якого ніхто і ніяк не контролює.

На жаль, зараз суспільна увага зосереджена на інтризі — хто персонально займе крісла спікера та прем’єра. Як поводитимуться Тимошенко і Порошенко? А якщо не Порошенко буде спікером, то хто? А що означає відмова лідера СПУ О. Мороза підтримати кандидатуру П. Порошенка на спікерство? З’ясуванням цих інтриг зайняті ЗМІ та коментатори. Тим часом ці сюжети є третьорядними. Головне в тому, що на наших очах створюється порочна модель роботи парламентської коаліції, втілення якої здатне обернутися найбільш непередбачуваними наслідками.

Чомусь поширена думка, що така коаліція недовговічна та скоро розпадеться. Це спірне твердження. З усього видно, що коаліціанти розраховують на практично необмежену владу в цій країні. Це — той приз, заради якого можна стерпіти взаємні образи та недовіру. Тож ця коаліція цілком може бути дуже стійкою.

Вихід із цієї ситуації лише один — зупинити формування «трифракційності». Для цього треба заново переписати регламент роботи коаліції та позбавити міфічну раду коаліції повноважень вищого й непідконтрольного органу влади. Необхідно обов’язково формалізувати статус регламенту коаліції через зміну регламенту Верховної Ради і в подальшому через прийняття окремого закону про регламент роботи парламенту.

Олексій ВАЛЕВСЬКИЙ, політолог
Газета: 
Рубрика: