Світ — плаский! Так говорить оглядач Томас Фрідман, який обрав цю провокаційну назву для свого бестселера, аби пробудити в людях усвідомлення драматичного впливу, який має на світову економіку технологія. Відстань зменшується. Географічні бар’єри більше не забезпечують легкого захисту. Виробничим робітникам i професіоналам в області високих технологій рівною мірою у Європі та Америці кидає виклик глобальна конкуренція. Західні споживачі, які телефонують до місцевої компанії, швидше за все говоритимуть з кимось в Індії.
Скептики підкреслили межі метафори Фрідмана. Як висловився один із них, світ — не плаский, а «гострокінцевий». Контурна карта економічної діяльності у світі показала б гори процвітання та численні яри позбавлень. Більш того, відстань далеко не втратила свою актуальність. Навіть сусіди з низькими тарифними бар’єрами, такі, як Канада та Сполучені Штати, торгують більше всередині, ніж через кордони. Сіетл і Ванкувер близькі з географічного погляду, але Ванкувер більше торгує з віддаленим Торонто, ніж із сусіднім Сіетлом.
Незважаючи на таку критику, Фрідман вкладає в свою метафору важливий смисл. Глобалізація, яку можна визначити як взаємозалежність на міжконтинентальних відстанях, так само стара, як історія людства. Поспостерігайте за переміщенням народів та релігій або за торгівлею по древньому шовковому шляху, який з’єднував середньовічну Європу та Азію. Але зараз глобалізація є іншою, тому що вона стає більш швидкою і більш масштабною.
Після прокладання першого трансатлантичного кабелю у 1868 році Європа та Америка могли зв’язатися одне з одним протягом однієї хвилини. У 1919 році економіст Джон Мейнард Кейнс описав можливість використання телефону англійцем у Лондоні, щоб замовити доставку товарів з усього світу йому додому на обід. Але англієць Кейнс був багатим і, таким чином, винятком. Зараз сотні мільйонів людей у всьому світі мають доступ до світових товарів у своїх місцевих супермаркетах.
Так само всього лише два десятиліття тому миттєвий глобальний зв’язок існував, але в економічному плані був не доступний для більшості людей. Тепер фактично будь- хто може увійти до інтернет- кафе і скористатися можливістю, яка колись була доступна лише урядам, багатонаціональним корпораціям та кільком окремим людям або організаціям з великими бюджетами. Величезні зниження цін на обчислювальну техніку, комунікації i транспортні витрати демократизували технологію.
Лише десять років тому дві третини всіх користувачів інтернету знаходилися в США. Зараз там знаходиться менше чверті. Знання — сила, і зараз більше людей має доступ до інформації, ніж у будь- який інший час в історії людства. Недержавні діячі тепер мають можливості, які колись обмежувалися урядами. Державу-націю не замінюватимуть як домінуючу установу світової політики, але вона повинна буде ділити сцену з великою кількістю діячів, у тому числі такими організаціями, як Oxfam, такими знаменитостями, як Боно і такими транснаціональними терористичними мережами, як «Аль Каїда».
Але вирівнювання є оборотним. Це вже траплялося раніше. Світова економіка була досить інтегрованою у 1914 році, але економічна взаємозалежність знизилася протягом наступних трьох десятиліть. Світова економіка не повернулася до того ж самого рівня інтеграції до 1970 року, і навіть тоді вона залишалася розділеною «залізною завісою».
Перша світова війна була пусковим механізмом, який завів зворотний хід, при цьому економічна глобалізація йшла на спад, тоді як військова глобалізація посилювалася, як показали дві світові війни і глобальна холодна війна. Це відобразило більш глибокі проблеми внутрішньої нерівності, створеної економічним прогресом XIX століття. Політика йшла не в ногу, і результатом цього був підйом патологічних ідеологій — фашизму і комунізму — які розділили держави і світ. Створення «держави всезагального благоденства» в західних країнах після Другої світової війни допомогло забезпечити гарантії для людей, яким завдали шкоди економічні зміни, тим самим сприяючи тому, щоб вони прийняли повернення міжнародної економічної взаємозалежності.
Деякі аналітики вважають, що роль, яку зараз відіграє Китай, схожа на роль Німеччини у XX столітті. Зростаюча влада, оточена внутрішньою нерівністю, повертається до націоналізму і кидає виклик пануючій владі, провокуючи війну, яка повертає назад прогрес економічної глобалізації. Як зараз американська та китайська економічні системи є надто взаємозалежними, такими самими були Німеччина та Велика Британія до 1914 року.
Та аналогія недосконала. Німеччина перевершила Велику Британію у сфері промислового виробництва до 1900 року. Навіть із сьогоднішніми високими темпами зростання економіка Китаю навряд чи порівняється з економікою США протягом ще принаймні двох десятиліть.
Більш серйозна загроза пласкому світові, найвірогідніше, виходитиме від недержавних і транснаціональних сил, яким дало волю поширення технології. 11 вересня 2001 року недержавна мережа вбила більше американців під час несподіваного нападу, ніж уряд Японії у Перл-Харборі 1941 року. Я назвав це приватизацією війни. Якщо такі особистості отримають ядерні та біологічні матеріали, світ виглядатиме зовсім інакше. Кордони важче буде перетинати і людям, і товарам. А якщо такі особистості перервуть потік нафти з Персидської затоки, батьківщини двох третин всесвітніх запасів, глобальна економічна криза, така сама як у 1930-х роках, може укріпити протекціонізм ще більше.
У глобалізації є дві рушійні сили: технологія і політика. Досі політика посилювала вирівнюючий вплив технології. Будучи найбільшою економічною системою у світі, США взяли на себе ініціативу щодо проведення політики, яка скорочує бар’єри. Але події, описані вище, можуть перевернути таку політику.
Деякі критики глобалізації, можливо, привітали б такий вихід. Але результат, як ми бачили після 1914 року, буде найгіршим із двох світів — скасування економічної глобалізації, що поширює технологію і владу, але при цьому збільшення негативних розмірів військової та екологічної глобалізації, такої, як війна, терор, зміна клімату та поширення інфекційних захворювань. У цьому випадку плаский світ може стати пустелею.
Джозеф С. НАЙ — професор у Гарвардському університеті, автор книги «М’яка влада: засоби успіху у світовій політиці»
