Вже більше двох років Україну лихоманить. Політики штучно (а чи штучно?) розділили її навпіл — і тепер вже здається зовсім ніхто не розуміє, що насправді відбувається. І якщо стосовно її, умовно кажучи, національної частини все ще більш-менш зрозуміло, то вся південно-східна її частина, більш залежна від колишніх комуністичних уявлень, здається ще й досі залишається для всіх загадкою — і в т.ч. вже навіть для себе самої. Ну що ж — ми спробуємо хоча би трохи відкрити цю таємницю...
Напевно, перш за все тут треба сказати те, що основою радянської України в нашому недалекому минулому стали комуністичні уявлення. Частково — нав’язані комуністичною владою сусідньої Росії, а частково — і як такі, які виникли внаслідок давньої общинної побудови українського суспільства. В загальному будь-яка община виявляється більш захищеною і більш стійкішою, ніж будь-яке інше природнє утворення, що склалося мовби стихійно, само по собі. Разом з тим така общинна і особливо — комуністична система цінностей несе в собі ряд прихованих загроз. Зокрема, певна відстороненість від зовнішнього світу створює більш безпечне середовище для розвитку, але в той же час приводить до того, що не завжди вдається вчасно реагувати на його зміни, побачити той момент, коли вони досягають такого рівня розвитку, при якому починають становити загрозу існуванню вже всієї общини. Ще одна загроза — захист розвитку слабких всередині общини сприяє розвитку еволюційної складової, але одночасно знищує конкуренцію і розвиток сильніших.
Тому в кінці-кінців такий общинний розвиток вироджується в дві свої крайні протилежності, які можна проілюструвати на прикладі розвитку радянського комунізму — нацизм сталінського типу, коли знищуються не представники інших націй, як в нацизмі гітлерівському, а ті, хто не визнає певну систему цінностей — інакомислячі, чи то окремі люди, чи то навіть цілі народи, та в комунізм брежнєвського типу — обмеження духовного розвитку та відгородженість від зовнішнього світу — такий собі сліпий колективний егоїзм, особливо небезпечний тим, що він не бачить вже навіть розвитку і тих подій, що загрожують його власному існуванню. Хоча звичайно можна уявити собі дві речі: 1) що така общинна державна система буде більш-менш успішною, якщо її верховні правителі виявляться здатними до оновлення і розвитку (аристократія чи демократія) або будуть достатньо сильними і мудрими, щоб самостійно оцінювати можливі загрози і подальший розвиток світу (монархія та імперіалістичні держави до певного моменту свого існування); 2) національний підхід, в основі якого лежить розвиток конкуренції, боротьби за виживання, сили та індивідуальних здібностей кожного, цілком може бути необхідним механізмом оновлення попередньої державної структури, як це в кінці-кінців завжди і стається в історії — наприклад, коли періоди найкращого розвитку Радянського Союзу завжди співпадали з розвитком національних устремлінь тих народів, які входили до його складу та завжди породжували покоління яскравих особистостей.
Тому безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними ці два підходи: 1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства; 2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток.
Але, на жаль, конкретно для України все ще далеко не так просто — таке поєднання общинних і національних принципів побудови держави вже існувало в певні періоди розвитку Радянського Союзу, як ми про це вже говорили — достатньо згадати, наприклад, національно-культурне відродження на Буковині 70-х років за часів тієї влади. І для всієї Центральної і Західної України відновити таке поєднання можливо і справді здається достатньо реальним, як воно вже в якійсь мірі існує і зараз, коли на заході України нормально згадують Радянський Союз і сповідують при цьому національні цінності, але разом з тим ненавидять комунізм і все те зло, яке він приніс. А вся справа в тому, що радянська і комуністична Україна не є абсолютно тотожними між собою. Радянська Україна цілком мирно уживалася з національною ідеєю (можна пригадати ще період національно- культурного відродження на Харківщині 20-х років минулого ст.) і тут в основному не існує ніяких яскраво виражених протиріч, тим більше, що навіть ідеологія ОУН в свій час теж була до певної міри соціалістичною. Протиріччя же виникають між тією комуністичною системою, яка запам’яталася обманом і дезинформацією, і між реальними життєвими цінностями і реальним підходом до життя. Багато хто з нас можливо навіть ще й пам’ятає це — коли, щоб забезпечити свої навіть самі елементарні потреби, доводилося брехати і викручуватися. Тому якщо з розвитком сходу і півдня України і далі не все так просто і зрозуміло, так це тому, що багато які з колишніх комуністичних міфів ще й досі продовжують своє існування. І тому, щоб зрозуміти, що там не так, давайте і спробуємо спочатку знайти те, що так старанно приховується від нас і що тільки й відрізняє цю частину України від решти і не дає їй можливості: а) усвідомити свою власну національну приналежність, не обов’язково визнаючи себе представником саме української нації, але визнаючи себе представником українського народу; б) сприйняти позитивну складову радянської системи, виділивши звідти все те негативне, що тепер асоціюється зі сталінським чи брежнєвським комунізмом і що не сприяє ні розвитку окремої людини, ні окремої нації, ні держави в цілому; в) самоідентифікувати себе — знайти себе і своє місце в цьому житті і в цій державі та знайти певний смисл свого життя.
Але для цього треба спочатку спробувати зрозуміти, в чому саме полягає відмінність цієї частини України, яка сама по собі є далеко не однорідною, і навіть більше того — як мозаїка складається з великої кількості дрібніших частин — осколків колишньої системи: 1) російська (в основному) Україна — та частина України, яка заселялася в різні періоди етнічними росіянами та представниками інших націй після двох голодоморів і Вітчизняної війни та в пізніші часи; 2) кримінальна Україна — життя «по поняттях» як заміна несправедливих законів несправедливої держави. Виросла з того криміналітету, який існував ще в часи становлення радянської влади (наприклад, одеського бандитизму, яскравим представником якого, наприклад, був Котовський) та пізніше спеціально культивувався нею аж до встановлення інституту «ворів в законі»; 3) високотехнологічна Україна — в значній частині та, яка працювала на військову промисловість колишнього СРСР і якій вдалося зберегтися і вижити — «Південмаш», «Мотор Січ», «Авіант», Харківський авіаційний та ін.; 4) комуністична Україна — характерна міфологією майже давньоєгипетського типу, ідеологією, при якій народ розглядають як пасивну і інертну масу, якою треба керувати і яку треба вдовольняти (навіть шляхом обману) і яку треба нагороджувати за дотримання певних норм поведінки та служіння певним ідеалам, виховуючи в ньому слухняність та покірність; 5) промислова/сільськогосподарська Україна. Такий яскраво виражений розкол є тільки на сході, де існують міста-мільйонники і велика промисловість та родючі чорноземи — бо в Центральній і Західній Україні він достатньо розмитий і чіткої межі між містом і селом практично немає; 6) донецька Україна, яка стала певним поєднанням промислової, кримінальної та багатонаціональної російськомовної; 7) НКВДешна (ГБістська) Україна (присутня напевно ще в більшій мірі на заході, ніж на сході — але там вона не складає значного впливу через її загальне несприйняття населенням того регіону). Таким чином, ми отримуємо мовби кілька складових, які можна систематизувати за різними ознаками і за їхнім теперішнім впливом на сучасну ситуацію в Україні. По-перше, тут треба виділити комуністичну Україну, яка характеризується навіть якимись містичними методами впливу та управління людьми. Якимось дивним чином деякі з комуністичних ідеалів схожі навіть на методи побудови древніх держав — наприклад, на якісь давньоєгипетські чи китайські, при яких народ вважався нижчою інертною масою, залежною від впливу обставин і схильною до саморуйнації, якою обов’язково треба управляти і яку треба використовувати навіть шляхом обману, дезинформації, релігійного чи містичного впливу. Пам’ятники-ідоли, мавзолеї, червоні полотнища — все це живі пам’ятки тієї епохи. В цьому плані це суперечить радянській системі цінностей, яка в своїй основі мала щось зовсім інше — так як сам принцип Рад передбачав залучення найширших мас населення до управління державою, розвиток в них вміння приймати самостійні рішення і відповідати за свої вчинки. Тому це протиріччя в сучасній Україні мало би бути розділеним на два зовсім різних напрямки розвитку. Одного з них — комуністичного — треба позбутися, інший — радянсько-демократичний — можна використати.
