Декілька місяців тому Ево Моралес став першим представником корінного населення Болівії, обраним главою держави шляхом демократичних виборів. Корінні жителі Болівії становлять 62% всього населення країни, а особи змішаної крові — 30%, однак протягом 500 років Болівією правили представники колоніальних держав і їхні нащадки. Навіть у двадцятому столітті корінні жителі були фактично позбавлені права голосу. Аймара і квечуа — мови корінного населення — не признавалися навіть для ведення громадських справ. Тож обрання Моралеса стало справді історичним, і Болівія охоплена радісним хвилюванням.
Але націоналізація Моралесом нафтових і газових родовищ Болівії мала ефект вибухової хвилі для міжнародного співтовариства. Під час своєї передвиборної кампанії Моралес не приховував намірів посилити державний контроль над нафтогазовими ресурсами країни. Але він також дав чітко зрозуміти, що не має наміру експропріювати власність енергетичних фірм — він не хотів, аби іноземні інвестори покинули країну. (Націоналізація, звісно, необов’язково означає експропріацію без відповідної компенсації). Що, напевно, дивно для сучасного політика, Моралес серйозно ставиться до власних слів. Щиро занепокоєний тим, як підвищити прибутки своїх вкрай бідних співгромадян, він усвідомлює, що Болівії необхідні знання й досвід іноземних інвесторів, щоб досягнути економічного зростання, і що це вимагає справедливої оплати їхніх послуг. Але чи отримують іноземні власники більше, ніж справедливу норму прибутку?
Дії Моралеса мають широку підтримку серед болівійців, які вважали так звану приватизацію (або «капіталізацію») при правлінні колишнього президента Гонсало «Гоні» Санчеса де Лосада відкритим грабежем: Болівія отримала всього 18% виручених коштів! Болівійці дивуються, чому інвестиції в розмірі 3 мільярдів доларів повинні дати іноземцям право на 82% величезних запасів природного газу країни, які на сьогоднішній день оцінюються в 250 мільярдів доларів. У той час як поки немає повної інформації про прибутки нафтогазового сектора або ж оцінки істинної вартості інвестицій, схоже, що інвестори (за старих умов) повинні були повернути всі свої кошти протягом усього чотирьох років.
Болівійці також ставлять питання, чому весь прибуток від сьогоднішніх високих цін на нафту й газ дістається іноземцям? Видобуток нафти й газу сьогодні коштує не більше, ніж тоді, коли ціни становили всього лише третину сьогоднішніх. Однак іноземні нафтові компанії отримують 82% прибутків, спричинених зростанням цін — у разі нафти це являє собою величезний прибуток в розмірі 32 доларів за барель і вище. Недивно, що болівійці вважають, що з ними ведуть нечесну гру, й вимагають нових умов. 2 травня Моралес просто поміняв відсотки місцями до перегляду умов контрактів, і компаніям, які працюють на двох найбільших родовищах країни, тепер залишатиметься лише 18% видобутку. Згідно з новими умовами Болівія також повинна буде отримати велику частку в разі зростання цін. (Болівія, можливо, не захоче ризикувати у випадку падіння цін і може перенести певний ризик на іноземні компанії, надавши їм в обмін велику частку прибутку при зростанні цін).
Для більшості болівійців це питання справедливості: мають іноземні нафтогазові компанії отримувати справедливий прибуток на свій капітал або ж надприбуток? Чи повинна Болівія отримувати справедливу плату за свої природні ресурси? І має Болівія чи іноземні компанії отримувати велику частку величезних прибутків унаслідок зростання цін на енергоресурси?
Більше того, як виявилося, багато операцій були укладені попередніми урядами секретно й без схвалення Конгресу. Дійсно, оскільки Конституція Болівії вимагає затвердження таких контрактів Конгресом країни, не можна сказати, що Моралес узагалі що-небудь націоналізує: державне майно ніколи не було продане належно. Коли країну незаконно позбавляють цінного витвору мистецтва, ми не називаємо його повернення «ре-націоналізацією», тому що він весь час належав цій країні.
Як і у багатьох випадках приватизації в інших країнах світу, виникають питання щодо того, чи виконали іноземні інвестори свою частину операції. Болівія вклала в ці спільні підприємства не тільки ресурси, а й попередні інвестиції. Внеском з боку іноземних компаній мали бути подальші інвестиції. Але чи виконали вони взяті на себе зобов’язання? Чи бухгалтерські прийоми використовуються для перебільшення справжньої вартості внесків з боку іноземних інвесторів? Поки що уряд Болівії просто порушив деякі питання й почав процес пошуку потрібних відповідей.
Проблемою Болівії є відсутність прозорості при підписанні контрактів і після нього. А без прозорості громадянам легко відчувати себе ошуканими, і часто так воно і буває. Коли іноземні компанії отримують дуже хороші умови, це часто свідчить про залаштункові операції. В усьому світі нафтогазові компанії повинні винуватити тільки себе: надто часто вони чинили опір закликам до більшої прозорості. У майбутньому компанії та країни повинні досягти угоди за одним простим принципом, а саме (перефразовуючи знамениті слова президента Вудро Вільсона) підписанням «відкритих контрактів, укладених відкрито і з дотриманням вимог прозорості».
Якщо болівійці не отримають справедливу ціну за природні ресурси своєї країни, їхні перспективи сумні. Але якщо це станеться, їм буде потрібна допомога не тільки для видобутку природних ресурсів, а й для підвищення рівня охорони здоров’я та освіти для всіх болівійців з метою забезпечення довготривалого економічного зростання й соціального добробуту.
А поки що світ має радіти тому факту, що у Болівії є демократично обраний лідер, який старається представляти інтереси бідняків своєї країни. Це історичний момент.
Джозеф СТІГЛІЦ — лауреат Нобелівської премії з економіки, професор економіки Колумбійського університету; в минулому голова ради з економічних питань при президентові Клінтоні, а також головний економіст і старший віце-президент Світового Банку
