Головне — це дорога. Хороша дорога, якою до маленького містечка зможе дістатися цивілізація, тому що поганими дорогами цивілізація, як відомо, не їздить. Про це я розмірковувала, вийшовши з кінотеатру, де проходив попередній перегляд дубльованого прекрасною українською мовою американського мультиплікаційного фільму «Тачки». Дія його відбувається в невеликому містечку, що померло через зруйновану дорогу і воскресає з її воскресінням. Попереду була поїздка до іншого, не казкового, не мультиплікаційного і не американського, зате рідного провінційного містечка. Нічого примітного в ньому немає — ні розвиненої інфраструктури, ні видатних архітектурних пам’яток, ні серйозних промислових підприємств. Тому інтересу до нього з боку влади загальнонаціональної не проявляється, а з боку місцевої, як водиться, тим більше. Останнім часом багато говориться про відродження українського села на державному рівні. Про відродження, або хоча б про підтримку української провінції нічого не чути.
...Місто починається там, де закінчується пристойна дорога. Такого не побачиш у Києві — дірки в асфальті засипані щебенем (у цій області знаходиться найбільше родовище граніту). Деякі дірки залатані невеликими «клаптиками» асфальту, які не досягають часом і квадратного півметра. З інших дірок щебінь вибивається ногами і вивозиться колесами автомобілів — місто буквально засипане щебенем, його навіть більше, ніж сміття, якого теж чимало. Місцями асфальт здувається, піднімається, розсипається на шматки. Нова яма незабаром буде також засипана щебенем, а от заасфальтована — навряд. Будинки над дорогою відповідають самій дорозі — також облуплені, запорошені, найкраще підходить слово «потворні». Парк культури та відпочинку — єдине місце, де збирається вечорами та у вихідні дні місцева молодь, не враховуючи кількох скверів і, звичайно, кафе. Дуже красивий, між іншим, парк. Колись він був головним визначним місцем міста — у столиці, напевно, таких великих парків і немає, а вже скільки там зелені! Під ноги краще не дивитися — плитка розбита, яка не мінялася з радянських часів, але яка вимагає заміни. Те ж саме з лавочками — їх не тільки не міняють, але й не фарбують. Так і стоять, з кожним роком дедалі більше й більше облуплені.
Якщо вже прийшли в парк, треба обов’язково постояти на мосту. Міст, щоправда, в аварійному стані, але табличку, яка повідомляє про небезпеку, зняли ще кілька років тому, разом з огорожею, яка загороджувала вхід. Все одно всі ходили. І зараз ходять, жартома зловісно приговорюючи: «Відчуваєш, як він хитається?...» Облаштувати цей парк, так як і організувати нормальну дорогу в місті, не так уже й важко. Бракує тільки бажання. І з боку міської влади, і з боку громадськості. Все активне населення міста виїхало до Києва — благо, їхати недалеко. Із запитанням, як врятувати українську провінцію, «День» звернувся до експертів.
КОМЕНТАРI
Інна ПІДЛУСЬКА, президент громадської організації Фонд «Європа XXI»:
— Перше, що потрібно, це розвиток місцевого самоврядування. Йдеться не просто про декларації, а про зміни на законодавчому рівні й реальну бюджетну реформу. Кошти мають залишатися на місцях — там, де вони були зібрані. По-друге, потрібен розвиток приватної ініціативи, в першу чергу малого бізнесу. Жителі невеличких міст мають усвідомити, що малий бізнес — це не лише роздрібна торгівля. Таким чином ми підходимо до третього фактору — розвитку громадської думки. Дуже важливо перетворити населення на громаду, яка б взяла на себе відповідальність за своє місто і бачила шляхи його розвитку. У світі існує дуже багато технологій розвитку громадянського суспільства, їх можна застосовувати і в Україні. Подекуди такі експерименти вже проводилися, і вони давали хороші результати. Крім того, відповідальною повинна бути і місцева влада, вона має брати на себе ініціативу за проведення зрушень, вести ефективне господарство, застосовуючи поступове планування та залучаючи всі можливi ресурси. Повторюся, дуже важливим моментом є проведення бюджетної реформи: щойно вона відбудеться — ми побачимо позитивні зрушення. Звісно, за наявності місцевої ініціативи.
Андрій КОКОТЮХА, письменник, журналіст:
— Насамперед треба взагалі забути це слово — провінція, перестати вживати його де треба і не треба. Я сам намагаюся замість нього говорити інше слово — периферія, воно нейтральніше, і його можна застосовувати навіть по відношенню до великих міст, його лексичне значення ще не спаплюжено. Щойно ми перестанемо ставитися до провінції як до провінції, то матимемо перший крок назустріч її урятуванню.
Але цього, звісно, не досить. Треба зрівняти жителів маленьких і великих міст в можливостях, які вони мають. В усіх, навіть розвинених країнах, є столиця, а є периферія. Але, скажімо, в США населення маленьких містечок отримує всі ті самі блага цивілізації, що і жителі великих. В Україні ж існує соціальна нерівність в плані можливостей. Це і відсутність хороших кінотеатрів, і книжкової продукції, і газет, і комп’ютерів з інтернетом — відсутність інформаційної інфраструктури.
Інша річ, що в центрі Києва також можуть жити провінціали. За духом, за свідомістю. Як і анекдоті: чукча отримав велику квартиру і в найбільшій кімнаті поставив юрту, в якій живе і ходить в туалет. Наші мами, незалежно від розміру міста, в якому вони живуть, перуть целофанові кульочки з-під ковбаси; проживаючи в місті, ми намагаємося все одно вириватися на город, закатуємо в банки соління і варення. Ми не так давно стали державою, де місто домінує над селом. У нас не так багато корінного міського населення. Більше того, донедавна вся країна була периферією, околицею Росії. І оцей комплекс периферії, він же — комплекс меншовартості, ще не вичерпано. Наші народні депутати iз задоволенням розповідають, як вибралися знизу вгору, тобто з села до Києва. Але село не має бути низом, воно не повинно сприйматися як низ!
Проблеми периферії зникнуть, коли сама периферія перестане відчувати себе периферією. Потрібен містечковий патріотизм в хорошому розумінні цього слова. Бог з нею, з промисловістю. Не може бути такого, щоб містечко було зовсім не потрібним! Адже те, що його побудували, вже свідчить про потребу в ньому. Саме в цьому відчутті власної непотрібності полягає головна проблема периферії.
Євген ГОЛОВАХА, соціолог:
— Для того, щоб врятувати провінцію, необхідно стримати егоїзм центру. Питання в тому, як це зробити. Протягом століть наша держава будувалася за принципом піраміди. Не лише щодо географії, але й політики, економіки, культури. Чим нижче, тим ширша піраміда — бідних людей більше за все. А от у цивілізованому світі все влаштовано за принципом ромба — більше за все громадян посередині, і живуть вони в принципі непогано, там усе залежить від рівня активності, а не від місця проживання.
Центр усіма силами і непомірними кількостями всмоктує в себе людей із периферії. Причому руйнує він цим не лише периферію, але й самого себе, оскільки багато з притягнутих ним людей насправді до життя у столиці не пристосовані. Київ — досить специфічне місто, з маргінальною культурою. Суть порятунку полягає в демонтажі існуючої пірамідальної конструкції. Але наші люди нетерплячі й вірять у диво, тому здійснити цей демонтаж досить важко. Дива в соціальному житті не буває, за нього треба боротися. Існує безліч варіантів реформи. Чого тільки не пропонують для спасіння периферії! Але периферія цих реформ не даремно боїться — вона відчуває, що вони доб’ють її остаточно. Через інтелектуальний рівень цих реформ. Утім, навіть відносно розумні реформи все одно навряд чи допоможуть периферії. Тому що центр не може врятувати провінцію, вона може врятувати себе лише сама. Останнім часом багато говорять про побудову громадянського суспільства. Але як громадянське суспільство може побудувати державу? Це те ж саме, якщо комуністи будують капіталізм. Держава не може будувати свій антипод, громадянське суспільство повинні будувати громадяни. Жителі периферії мусять відчувати свій інтерес у демонтажі піраміди, який може народитися, безсумнівно, тільки у провінції. Люди повинні усвідомити, наскільки гірше вони живуть, ніж у столиці, і висунути свої вимоги, економічно і духовно обгрунтовані, до центру. Звичайно, влада могла б дати їм певні знаки, продемонструвати свою готовність допомогти або, якщо точніше, не заважати. Далі мають працювати політичні партії. Адже не даремно ми перейшли від мажоритарної системи до партійної. Партії повинні створювати в регіонах свої осередки, через які проходитимуть до центру вимоги периферії. Вимоги периферії повинні також просувати духовні, інтелектуальні лідери. І, головне, самі люди, потрібен масовий рух. Ось коли будуть такі сигнали, тоді державі нічого не залишиться, як очолити новий рух, який і виллється в необхідні реформи.
Володимир ЦАРУК, директор центру туристичної інформації «Національна туристична організація»:
— Якщо говорити про містечка Тернопільської, Закарпатської, Івано-Франківської областей, то там, без сумніву, ключ розвитку — в туризмі. Це і невеликі готелі, і музейчики, і різноманітні сувеніри. Там створюються спілки підтримки сільського туризму, можливі різні варіанти розвитку малого бізнесу. Нещодавно на західній Україні було створено дві організації малих міст, які охопили Закарпаття, Хмельницьку, Івано-Франківську, Рівненську, Тернопільську області. Мета організацій — спільно вирішувати проблеми малих міст, створювати програми, сприяти розвитку малого бізнесу. Я думаю, що такі ж самі схеми можуть діяти в інших регіонах, які не мають туристичних можливостей. У будь-якому випадку держава повинна сприяти розвитку малого бізнесу.
