Олександр Мілінкевич — кандидат, який програв на нещодавніх президентських виборах у Білорусі від опозиції. Особистість, більше шанована за кордоном, аніж на своїй батьківщині. Зарубіжні політики досі проводять зустрічі з ним, очевидно, розраховуючи на те, що політичний потенціал Мілінкевича поки що не вичерпався. Опозиціонер, до речі, переконує світову громадськість, що президентство Олександра Лукашенка закінчиться достроково. Чи можливе це? Як на Білорусі може позначитися міжнародна ізоляція? Які плани білоруської опозиції загалом? Про це в інтерв’ю «Дню» розповідає Олександр МІЛІНКЕВИЧ.
— Білоруська влада дедалі частіше вдається до арештів опозиційних діячів. Чи не вважаєте, що такі акції остаточно підірвуть життєздатність опозиції?
— Я не знаю жодної людини, яка «виправилася» б у результаті «відсидки» за політичними статтями адміністративного або кримінального кодексу. Навпаки, люди, які раніше не брали активної участі в демократичному русі та потрапили під арешти лише за те, що, наприклад, несли в наметове містечко продукти харчування або теплі речі, виходять із в’язниці, як правило, з бажанням приєднатися до боротьби з режимом. Тому політичними вироками влада лише сприяє вихованню «професійних революціонерів».
Я взагалі вважаю, що жодна країна у світі не звільнилася від диктатури, поки не загартувала певну кількість громадян, готових жертвувати своїм благополуччям заради досягнення свободи, правди та справедливості. У ході березневих подій 2006 року Білорусь показала, що вона має вже чимало таких громадян. Ні залякати, ні примусити замовкнути їх не можна.
— Що, на вашу думку, змінилося в Білорусі після третього обрання на президентську посаду Олександра Лукашенка?
— Білорусь, яка мала президента, до якого з 1999 року в пристойному суспільстві щонайбільше ставилися як до напівлегітимного, отримала абсолютно нелегітимну владу. Режим самоізоляції Білорусі від зовнішнього світу змінюється цілковитою міжнародною ізоляцією, коли, крім Росії, з Лукашенком бажають мати справу лише країни-аутсайдери, та й Кремль одразу ж після виборів заявив про нові, вельми неприємні для офіційного Мінська, підходи у двосторонніх економічних відносинах. Суспільство як ніколи гостро відчуло обман: у 83 відсотки голосів, нібито відданих за Лукашенка на виборах, не вірять навіть ті люди, які справді за нього голосували. Уперше після чергової «перемоги» Лукашенка не спостерігається депресії в стані демократичної опозиції — вона не лише зберігає свою єдність, а й поповнюється людьми, які раніше не брали участі в політиці, та формулює чітку стратегію своїх подальших дій.
— Під час свого перебування в столиці Норвегії Осло ви заявили, що Лукашенко буде вимушений піти ще до закінчення свого нового президентського терміну, який закінчується в 2011 році. На чому ґрунтуються такі ваші переконання?
— Ресурси режиму на виході, а тут ще одночасно сходяться кілька вельми несприятливих для Лукашенка чинників.
На міжнародній арені — абсолютний тупик і повна ізоляція режиму за солідарної підтримки елементів громадянського суспільства та простих громадян Білорусі з боку демократичних сил зовнішнього світу.
Очевидним «прожектом» виявився запланований Лукашенком розгром демократичної опозиції. Умови боротьби з режимом у Білорусі, звісно, дуже важкі і навряд чи спрощуватимуться, але ми набираємося досвіду «екстремальної політики», це по-перше. По- друге, буде збережена єдність демократичних сил. Сьогодні проти політики авторитаризму, що має тенденцію дрейфу до середньовічної деспотії, тимчасово відклавши ідеологічні суперечки, об’єднали свої зусилля ліберали, консерватори, соціал-демократи, комуністи, весь «третій сектор» країни, тисячі демократично мислячих громадян, не організованих у якісь суспільно-політичні об’єднання.
Якийсь час влада зможе протистояти цій широкій коаліції прихильників змін, спираючись на державні засоби масової пропаганди та силові структури. Але тенденція зростання популярності ідеї про те, що Білорусь без Лукашенка — це краще, перспективніше, ніж Білорусь із ним, непереборна.
Нарешті невідворотно наближається час краху улюбленого лукашенківського міфу про «білоруське економічне диво». «Секрет» його давно ні для кого не є секретом. Білоруська економіка всі останні роки тримається на прямих російських дотаціях. Енергоресурси, що поставляються в нашу країну за внутрішньоросійськими цінами, дозволяють стерпно функціонувати основним бюджетоутворюючим підприємствам і забезпечувати мінімум соціальних гарантій для людей. Перехід Росії на ринкові принципи торгово-економічних відносин із Білоруссю стане серйозним ударом по рентабельності та конкурентоспроможності нашого виробництва, оскільки енергопоставки, здійснювані за світовими цінами, позначаться на собівартості продукції. У важкому становищі опиняться не тільки суб’єкти господарювання, а й виконання соціальних програм уряду. До того ж, Лукашенко втратить можливість непогано заробляти на нафтовому реекспорті. Цей чудовий бізнес йому добре вдавався: купувати сиру нафту за внутрішньоросійським тарифом, переробляти її на двох білоруських нафтопереробних заводах, побудованих ще за радянських часів, і продавати готову продукцію в Європу вже за світовими цінами. І дарма багато хто пов’язує перехід Білорусі до купівлі російського газу на ринкових принципах із тим, чи виконає «Газпром» свою загрозу про трикратне підвищення ціни на нього вже з 2007 року. Очікується вступ Росії до СОТ, яка в будь-якому випадку зобов’яже її вести зовнішню торгівлю за жорстко встановленими правилами. Якби Лукашенко був далекоглядним і відповідальним політиком, він би, використовуючи десятирічний період дешевих російських ресурсів, підготував би країну до рано чи пізно неминучого переходу на ринкові умови зовнішньої торгівлі. Але він вважав, що Росія утримуватиме його режим вічно в обмін на інтеграційні поцілунки й обіцянки. Тепер виправляти ситуацію доведеться вже новому, демократичному уряду Білорусі.
— Яку роль сьогодні відіграє КДБ у збереженні чинної влади в Білорусі?
— Лукашенко встановив жорсткий контроль за вертикаллю влади, силовиками та судовою системою. Усі кадрові рішення в цих сферах він здійснює особисто, і, звісно, розраховує на відданість своїх призначенців. До того ж, працівники вказаних органів непогано «підгодовуються» режимом, даючи левову частку такого чудового статистичного показника, як середня заробітна плата по країні. Безумовно, чиновники, силовики, судді зіграли найважливішу роль в утриманні Лукашенком влади цією весною: вони забезпечували фальсифікацію виборів, вони ж стали інструментом придушення народних виступів на захист конституційних прав.
Однак лояльність режиму у вказаних структурах небезмежна. Багато працівників КДБ хочуть займатися захистом національної безпеки, а не політичним розшуком, так само як багато міліціонерів, прокурорів і суддів хочуть боротися зі злочинцями, а не з активістами демократичного руху. Тому там багато збурення в думках і прихованого невдоволення наявним станом справ. Я впевнений, що, коли опозиції вдасться виводити на вуличні акції протесту не десятки, а сотні тисяч людей, станеться те, що було в Україні восени 2004-го, коли спецслужби дали ясно зрозуміти, що не застосовуватимуть сили проти власного народу.
— Як ви вважаєте, наскільки в білоруській ситуації може бути корисний досвід України? Або ж Білорусь піде власним шляхом?
— Ми дуже поважаємо та цінуємо український досвід. Він став демонстрацією можливостей мирного та відносно спокійного переходу авторитарної пострадянської держави до демократії. Однак помилково чекати в Білорусі повторення «помаранчевого» сценарію. Україна часів Кучми все-таки мала парламентську опозицію, виборність голів місцевого самоврядування, недержавні електронні ЗМІ, тобто умови були значно «м’якші» за нинішні білоруські. Тому коли говорять про ситуацію в нашій країні, я радше порівнюю її з польською часів «Солідарності», коли демократична трансформація держави сталася внаслідок протистояння суспільства з жорстким тоталітарним режимом.
У Білорусі побудована держава бонапартистського типу, де торжествує влада непідзвітного та непідконтрольного народу чиновника. Звісна річ, що в такій системі держава та громадянське суспільство чимраз більше віддаляються одне від одного, у певному сенсі живуть самі по собі. Що стосується ініціатив Лукашенка, то вони, як і він сам, дедалі частіше стають матеріалом для анекдотів.
— Президент Білорусі вважає, що зовнішній інформаційний і політичний тиск на Білорусь не припинився після президентських виборів. Подібні заяви Лукашенка — це підтвердження ефективності політики Заходу чи його прагнення нав’язати білоруському народу образ нового ворога в особі західних демократій?
— І те, й інше. Хоча, можливо, не треба поспішати оцінювати ефективність політики Заходу стосовно Лукашенка та його режиму. Річ у тому, що Захід лише протягом останніх місяців, буквально напередодні президентської кампанії, почав формулювати та формувати нову політику на білоруському напрямі. Десять років Захід витратив переважно на те, щоб перевиховати Лукашенка, пояснити йому, що демократія — це добре, а диктатура — погано. Але час ілюзій минув, західні демократії пересвідчилися, що Лукашенко зовсім не піддається вихованню, що його єдина справжня пристрасть — збереження безмежної та безстрокової влади будь-якою ціною. Суть нової політики Заходу адекватна ситуації. По-перше, вона справді стала більш принциповою та більш жорсткою стосовно Лукашенка і його підручних, але більш відкритою для білоруського народу, для громадянського суспільства. По-друге, вона стала консолідованою — сьогодні і Євросоюз, і США дають абсолютно ідентичні оцінки та здійснюють узгоджені дії, коли йдеться про порушення прав людини й ущемлення демократії в Білорусі. Це позитивні зміни, і я сподіваюся, що вони покажуть свою ефективність.
— Чи можна сказати, що на мінському «Майдані» цієї весни зародилася білоруська політична нація?
— Так, якщо мати на увазі, що подібних акцій протесту проти політики Лукашенка в Білорусі ще не було, і якщо врахувати, з якою мужністю мешканці наметового містечка на Жовтневій площі, — а це переважно молоді люди, — терплять репресії, які обрушила на них влада. Але я вважаю, що білоруська політична нація не обмежується героями, як ви висловилися, мінського Майдану. Тут і тисячі інших учасників демократичного руху, особливо в регіонах, співробітники ще не закритих владою дюжини недержавних суспільно-політичних газет, активісти підприємницького руху та непокірних незалежних профспілок, неугодні Лукашенку музиканти популярних білоруських рок- груп...
— Але чи можна говорити абсолютно впевнено, що режиму Лукашенка не вдасться загнати «джина демократичних змін» назад у «глечик застою»?
— Звісно, не вдасться. «Революція в умах» білоруських громадян вже відбулася. Так 19 березня за Лукашенка реально проголосувала майже половина виборців, але й ваш покірний слуга — єдиний кандидат опозиції — реально отримав близько третини голосів. Щоб зрозуміти масштаб змін, що відбуваються в білоруській масовій свідомості, слід враховувати, що в жовтні 2005 року, коли Конгрес демократичних сил Білорусі обрав мене єдиним кандидатом на посаду президента, Лукашенко мав той самий 50-відсотковий рейтинг підтримки, а ми стартували з 1,5 відсотка. І якби влада, злякавшись швидкого зростання популярності демсил, не перенесла дати виборів із липня на березень, укравши в нас чотири місяці активної роботи з виборцем, ми б значно розширили «незалежний від диктатури політичний простір».
— Адже в Білорусі є багато прихильників й Олександра Лукашенка...
— Лукашенко має серед усього населення до чверті надійних прихильників, ще приблизно стільки ж невпевнених у виборі людей голосують за його політику на різних виборах у результаті того, що ми ще не зуміли показати кожному громадянинові демократичну альтернативу. Тож завдання політичного дозрівання нації повністю не вирішене, і демократичні сили Білорусі продовжать свою роботу.
Однак навесні 2006 року політично повнолітньою показала себе найактивніша, молода, освічена частина білоруського народу. Та частина, за якою майбутнє нашої Білорусі — демократичної, нейтральної, сповненої поваги до своїх громадян і шанованої у світі країни.
