У неділю відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії. У запрошенні, яке отримав автор напередодні, було вказано, що відбудеться з’їзд відродження республіканців і що учасникам пропонують «долучитися до відродження й розбудови українського національно-демократичного середовища». Як відомо, середовище це достатньо різнолике і на парламентських виборах було представлено декількома політичними силами.
З’їзд відбувався у знаковому для всіх націонал-демократів Будинку вчителя. Але проходив він дуже скромно у всіх відношеннях. Перед входом не було звичних для подібних подій активістів з прапорами та іншими інформаційно-рекламними атрибутами. Ні пресі, ні навіть делегатам не роздавали ніяких матеріалів, посвідчення суворо перевірялися і духу гостинності зовсім не відчувалося. Складалося враження, що організаторам конче був потрібен з’їзд як формальний момент для реєстрації партії, і до серйозної роботи ні з пресою та громадськістю, ні навіть зі своїми партійцями вони були не готові.
У вступному слові Олесь Сергієнко, голова оргкомітету з’їзду, жорстко критикував і владу, і нинішню політичну ситуацію. Він підкреслив, що місця українців в Уряді і у Верховній Раді посідають переважно неукраїнські чи навіть антиукраїнські політики, крупний бізнес також представлений переважно не етнічними українцями. В той же час, наросли вже національні сили і потрібно боротися за те, щоб вони зайняли у суспільстві належне місце. Він запропонував створити міністерство деколонізації, щоб захищати права титульної нації, яка вже, за його словами, протягом 400 поколінь живе на цій землі з часів трипільської культури.
Ініціатор створення нової партії Левко Лук’яненко, котрий після розколу УНП «Собор» пройшов у парламент за списком БЮТу, з одного боку, теж критикував егоїзм влади та її невміння адмініструвати, а з іншого — ненав’язливо рекомендував делегатам співпрацювати з Блоком Юлії Тимошенко, підкреслюючи, що там є немало схожих ідей та позицій. Лук’яненко застеріг, що основною метою неукраїнських сил, що прийшли до влади у березні і у центрі і на місцях, є привласнення землі, чого допускати аж ніяк не можна. Пояснивши делегатам, що йому вже важко працювати щоденно на партійній роботі у зв’язку з віком, Левко Григорович закликав будувати українську Україну і запевнив, що свій посильний внесок у цю справу зробить.
У залі, окрім Лук’яненка, не було жодного іншого народного депутата і взагалі хоч якогось впізнаваного політика, лише у фойє про щось стурбовано гомонів з двома співбесідниками колишній нардеп Володимир Шовкошитний. До речі, в кінці з’їзд прийняв звернення до БЮТ з протестом проти виключення Шовкошитного та Білоуса з виборчого списку БЮТ (з формулюванням «за недостатній внесок у виборчу кампанію»).
В жодному виступі не було дано чіткого аналізу політичної діяльності партії за останній період, а на поодинокі заклики деяких делегатів осмислили ситуацію, головуючий реагував негативно. Окрім добре знайомих за ці 15 років загальних слів, не було запропоновано жодного реалістичного шляху до нарощення свого політичного впливу у суспільстві, тому заява О.Сергієнка про те, що новостворена партія зможе набрати 40% голосів, а згодом і половину парламентських місць прозвучала дещо фантастично.
Сегментування електорату за результатами парламентських виборів-2006 показує, що у новоствореної партії і взагалі у націонал-партіотичного напрямку немає реальних підстав ближчим часом сподіватися на широку політичну та електоральну підтримку. Республіканська доктрина, яка не бачить у вітчизняному крупному та середньому капіталі (незалежно від його етнічної приналежності) виразників національних інтересів і не вміє прищипити йому хоча б економічний патріотизм, не зможе поки що стати основою ефективного партійного проекту. З багатьма ідеями і критичними зауваженнями, що прозвучали на з’їзді, можна погодитися, але те, що правильно у аналітиці чи пропаганді, не завжди результативно у політиці.
Коли делегати почали вибирати назву партії, було декілька пропозицій — зокрема, Український конгрес республіканців (або ж націоналістів), просто УРП, але перемогла назва «Українська республіканська партія Лук’яненка» (УРПЛ). Левко Григорович слабко пручався, говорив, що він ще живий і тому рано називати щось його іменем, але делегати вирішили по-своєму.
Відчуваючи невдоволення частини делегатів швидкими темпами цього недільного зібрання, Олесь Сергієнко, обраний головою Центральної Ради УРПЛ, пообіцяв «справжній з’їзд» на вересень. На осінь же Почесний голова партії Левко Лук’яненко пророчив на з’їзді гостру кризу влади та другий етап революції. Можливо у УРПЛ всі надії на цей етап?
