У газеті «День» № 54 від 1 квітня редакція вмістила статтю А. Карпенка з міста Дніпропетровська «Війна, яка триває». У ній автор виклав свій погляд на проблему державного визнання ветеранів ОУН-УПА та можливого примирення з ветеранами Радянської армії.
Позиція А. Карпенка відрізняється від безлічі їй подібних тим, що ознаменована спробою внести в загальну негативну оцінку національно-визвольного руху в західних землях України в періоди 1939—941 і 1941—1956 рр. деякі елементи раціональності й аргументованості, що принаймні створює простір для дискусії.
Отже, розгляньмо ці аргументи на користь поширеного в середовищі прихильників радянського світогляду вороже-негативного ставлення до історичної ролі ОУН-УПА в завоюванні незалежності України.
Аргумент 1: «...для радянської людини, попри її національність або попри те, в якій союзній республіці вона тоді жила, Велика Вітчизняна війна від її першого і до останнього дня була справедливою та визвольною. ...Для мільйонів українців — воїнів Червоної армії та партизанів, а також тих, хто неймовірно важкою працею в тилу забезпечував перемогу над фашизмом, — це була війна за свою Вітчизну, за Радянський Союз, невід’ємною частиною якого була Україна, в тому числі й та її частина, яка в 1939 році також стала нашою, українською, територією».
Викликає подив абсолютна безапеляційність А. Карпенка. Він знає, що думали, переживали та відчували мільйони українців у той час, коли всі зобов’язані були думати, відчувати й переживати те, що велить партія. Відомо, яка...
Спробував би хтось висловити вголос у репресивному тоталітарному суспільстві якусь нестандартну думку. Усе це нагадує старі гасла у стилі ЦК КПРС: «...мільйони радянських людей у єдиному пориві»...
До речі, коли «обожнювана Вітчизна» в 1991 році дозволила собі розвалитися, то «мільйони радянських людей» і вухом не повели, навіть невдоволення голосно не висловили, не кажучи про те, щоб її захищати.
Покійний російський генерал Лебідь у книжці «За державу обидно» написав, що в серпні 1991 року він на своєму вертольоті облетів усю Москву та не побачив жодної(!) демонстрації на захист СРСР.
Звідки в А. Карпенка така впевненість, що у 1941 році мільйони громадян, які пережили криваві репресії, голодомори, розкуркулення, знищення їхніх національних держав і постійний страх перед свавіллям комуністичного тоталітаризму, ніжно любили «нашу Радянську Батьківщину» з її концтаборами, в’язницями, катівнями, чекістами, комуністами, голодом, бідністю та безправ’ям?
Цікаво, як любили СРСР литовці, латиші й естонці, яких позбавили їхніх власних держав-вітчизн й у великій кількості погнали за казенний кошт знайомитися з природою Сибіру, Казахстану та європейської півночі Росії?
Цікаво, що відчували українці, які дивом пережили Голодомор та не забули своїх загиблих батьків і матерів, братів і сестер, синів і дочок? Які почуття переповнювали їхні серця, особливо по відношенню до «найлюдянішої людини» Й.В. Сталіна, який примудрився за два мирні роки голодом винищити українців більше, аніж Гітлер євреїв? А може, казахи, узбеки, горці Кавказу забули, що робили з ними більшовики? А чим пояснити, що вже в перші роки радянсько-німецької війни в німецькому полоні опинилися кілька мільйонів (!) військовослужбовців СРСР? Чи не тим, що, як стверджує сучасний російський дослідник Марк Солонін, мільйони людей просто не хотіли воювати за людоїдський сталінський режим?
І чи українською територією стала в 1939 році Західна Україна, чи вона стала територією радянською, з усіма «принадами» загальнорадянського тоталітарного режиму? Хоча історія не знає умовного способу, але уявімо собі, що в 1919 році ЗУНР возз’єдналася би не формально, і фактично, з УНР. Навряд чи тоді в західних українців це викликало б таке неприйняття, як сталінські об’єднання цих земель із СРСР. Так званий золотий вересень 1939 року означав для Галичини, Волині та Буковини прихід на їхню землю партійної диктатури ВКП(б) та зондеркоманд НКВС. На тлі їхніх «подвигів» на західних землях тьмяніли всі проблеми польського окупаційного режиму.
Так, можливо, для багатьох солдат Червоної армії ця війна була війною за Вітчизну, але об’єктивно це була війна за перемогу Сталіна над Гітлером, перемогу комуністичного тоталітаризму над нацистським. Саме після перемоги 1945 року сталінський тоталітарний режим отримав друге дихання. Перемога у Другій світовій війні продовжила існування комунізму майже на 50 років.
Із двох людоїдських диктатур одна виявилася сильнішою. Безумовно, для багатьох радянських громадян суттєвою перевагою Сталіна над Гітлером було те, що Сталін сприймався як «свій» мерзотник. Хоча для інших підданих СРСР він так своїм і не став. Громадянам США, Британії, Франції було простіше. Вони воювали не лише за Вітчизну, а й за свободу проти рабства, за демократію проти диктатури, за права людини проти терору та насильства. Для радянських громадян усе було набагато складніше. Борючись проти одного диктатора, вони автоматично посилювали іншого, роблячи його ще більш могутнім і небезпечним. Борючись проти одних ланцюгів, вони кували собі інші...
Аргумент 2: «До речі, без історичного приєднання західних земель до СРСР ці території були б безпощадно розтоптані німецькими чобітьми, як це сталося із першою жертвою фашизму — Польщею. Її національна трагедія відома кожному».
На жаль, не кожному. Зокрема вона невідома А. Карпенку.
І полягала ця трагедія в тому, що в 1939 році польський народ і його держава стали жертвами озброєної агресії з боку нацистської Німеччини та комуністичного СРСР.
До речі, якщо А. Карпенко не вірить цьому, нехай візьме (тепер це не так складно, як у радянські часи) підшивку газети «Правда» за 1939–1940 рр. Там йому про роль СРСР у цьому злочині проти польського народу розповість особисто тов. Молотов В.М.: «Під спільними ударами німецьких і радянських військ звалилася Польща, потворне дітище Версальського мирного договору». Радянські війська Молотов скромно поставив на друге місце, хоча зайняли вони більшу територію, аніж німецькі.
А роздавивши Польщу радянськими та німецькими чобітьми, переможці влаштували низку спільних військових парадів, зокрема в Бресті, Ковелі, Пінську. У Бресті парад приймали генерал Гудеріан і комбриг Кривошеєв. Збереглися відповідні кадри радянської кінохроніки, що зафіксували цю знаменну подію. Недарма ж товариш Сталін у телеграмі товаришу Гітлеру заявляв про «дружбу по зброї, скріплену кров’ю» між нацистським Вермахтом і комуністичною Червоною армією.
А потім методично та послідовно радянським чоботом топтали Західну Україну: масові страти, тортури в катівнях НКВС, концтабори та депортації сотень тисяч українців на територію неосяжної країни ГУЛАГ. Можливо, за А. Карпенком, усього цього не було, це все вигадки антисовєтників? Але ж документів — радянських, німецьких, польських — збереглося чимало.
Та й живі свідки ще є. Дуже цікаво, яка природа непохитного переконання А. Карпенка в тому, що бути розтоптаним німецьким чоботом — погано, а радянським чоботом — добре і приємно, померти від німецької кулі — погано, а від радянської — добре і для здоров’я корисно? А він самих розтоптаних питав, який чобіт здався їм м’якшим?
А ось ті, хто пішов воювати в лави ОУН-УПА, очевидно, в цьому сенсі були цілком солідарні з відомою російською приказкою: «Два чоботи — пара». Що гітлерівський, що сталінський.
До речі, коли журналісти з газети «Правда» спитали товариша Сталіна, який із двох ухилів — лівий чи правий — гірший, той відповів: обидва гірші. Очевидно, точно так само на запитання Гітлера та Сталіна відповіли західні українці: обидва гірші.
Аргумент 3: «...УПА не воювала проти частин Радянської Армії, а боролася проти радянсько-компартійної адміністрації, сталінського режиму. Що ж, можна і так кваліфікувати ті події, але в реальному житті УПА воювала з народом — робітниками і селянами — простими громадянами України, Казахстану, Грузії, Молдавії, Білорусії, Узбекистану...»
Теза, звісно, глибокодумна. Щоправда, породжує запитання: а війська НКВС у Західній Україні стріляли, заганяли в концтабори та депортували в Сибір виключно графів і банкірів чи простий український народ: селян (основа особового складу УПА), робочих, студентів, інтелігенцію?
До речі, в німецькому вермахті також служив простий німецький народ, часто бездоганно пролетарського походження: гірники Рура, машинобудівники Берліна, докери Гамбурга.
Це, до речі, був улюблений «коник» передвоєнної радянської пропаганди: мовляв, німецький робітник, одягнутий у військову форму, ніколи не стрілятиме в радянського робітника. Стріляв. Та ще й як влучно. А ось із радянських військ десятки бійців неукраїнського походження перебігали в УПА, що зафіксовано в документах того ж НКВС. Щоб битися зі своїми народами? Чи з інших міркувань?
Аргумент 4: «Радянське командування було вимушене залишати великі військові підрозділи на території Західної України, не використовуючи їх у важких боях за визволення Європи. Та чи сприяли дії УПА перемозі СРСР і загалом антигітлеровського блоку над фашизмом, чи ні? На мій погляд, УПА серйозно ускладнила визвольну місію Червоної армії».
Спершу поговорімо про «великі військові підрозділи». Для війни проти УПА використовували переважно війська НКВС, що не призначалися для фронту. Вони спеціалізувалися на каральних акціях. Не для війни із зовнішнім ворогом, а для війни проти тих, кого вважали ворогами внутрішніми, створювалися ці з’єднання. Та й ніколи їм було воювати з вермахтом, своєї роботи вистачало — депортації цілих народів: чеченців, карачаївців, балкарців, калмиків. Кримських татар ці хлопці вигнали з рідної землі за одну ніч. А ще ці хлопці стріляли в спину червоноармійцям, підганяючи їх веселіше йти на німецькі кулемети. Професіонали, одним словом. Але подібний професіоналізм, пане Карпенку, здобувається не на полях битв.
Тепер про «визвольну місію» в Європі. Так, Радянська Армія звільнила Східну Європу від нацистської диктатури, встановивши там комуністичну диктатуру. Так і вермахт, визволяючи від комуністичної диктатури, замінював її нацистською. Прихід радянських військ у Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію означав перемогу в цих країнах репресивних тираній, керованих із Москви. Терор, насильство, переслідування будь-якого інакомислення — ось що принесли з собою радянські визволителі на своїх багнетах. Можливо, простий радянський солдат подібних результатів не хотів, але вони виявилися саме такими. Нацистський концтабір Бухенвальд, наприклад, перепрофілювали для ворогів нової, комуністичної влади. І не лише для фашистів, а й для ліберальних і християнських демократів, для безпартійної, але завжди в очах сексотів підозрілої інтелігенції.
Не випадково поляки, чехи, словаки, угорці, румуни, болгари наприкінці 80-х років минулого століття звільнялися в ході так званих оксамитових революцій від наслідків «визволення» зразка 1945 року, а також зразка 1956 року в Угорщині та 1968 року в Чехословаччині. Та й як абсолютно безправний і заляканий підданий Йосипа Сталіна міг принести комусь свободу, якої він сам не мав? Цю свободу могли принести в окуповану нацистами Європу лише демократичні суспільства. До речі, коли в 1815 році російська армія прийшла у Францію, чи міг кріпосний мужик у гренадерському мундирі принести свободу французам, які давно забули про кріпацтво?
Пошлюся на думку російських авторів Т.І. Красноповцевої і В.Н. Підопригори, які у 1995 році в журналі «Вопросы философии» у статті «Російське питання в сучасній Росії» написали: «Досі в наших ветеранів зберігається непозбутне почуття гіркоти та здивування з приводу того факту, що їхні особистий героїзм, жертовність і душевність, здійснений ними подвиг не викликають почуття у відповідь у населення визволених ними країн. Безсумнівно, причина цього криється не в особистих якостях росіян, а в ставленні до типу держави, якою був Радянський Союз та яка асоціювалося з росіянами. Так, росіяни відчайдушно билися за свою Батьківщину та визволили її від загарбників. Але визволяти будь-кого іншого вони просто не могли. Скута держава не могла принести свободи. І цим ми відрізнялися від своїх же союзників по антигітлерівській коаліції».
Тож народи Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Данії повинна бути вдячні УПА за те, що вона «серйозно ускладнила визвольну місію Червоної армії», надавши її здійснення на території вищеназваних країн американським, британським і французьким військам. Інакше французам, італійцям, бельгійцям, датчанам, голландцям довелося б на власній шкурі вивчати переваги комуністичного ГУЛАГу над нацистською табірною системою.
Аргумент 5: «За наказом командирів ОУН-УПА були здійснені тисячі диверсійних актів — уже абсолютно безглуздих як із військового погляду, так і з морально-політичного. Напевно, немає точної статистики, скільки від їхніх рук загинуло в післявоєнний час лікарів, агрономів, учителів, відправлених на роботу в західні області України».
Дуже характерно, що А. Карпенка абсолютно не цікавить, скільки західних українців загинули від рук радянської влади в післявоєнний час. Це для нього несуттєве. А шкода.
Чи була безглуздою боротьба ОУН-УПА? Судячи з того, що Україна стала все-таки самостійною державою, ця боротьба мала великий сенс. Утім, можна подискутувати про те, чи був сенс обороняти Брестську фортецю, міста Київ, Ленінград, Одесу та Севастополь, і наскільки це вплинуло позитивно на загальний характер боротьби на Східному фронті. Можна також посперечатися про те, чи не був безглуздим вчинок 300 спартанців у Фермопільській ущелині. А скільки сенсу було у випадку з крейсером «Варяг»?
Що стосується статистики жертв, то її справді не так просто встановити, зважаючи на той факт, що дуже багато жертв загинули від рук зовсім не ОУН-УПА. Пан Карпенко міг би почитати (тепер це доступне) рапорти радянських прокурорів і контррозвідників їхньому начальству зі скаргами на масові порушення так званої соціалістичної законності псевдобандерівськими спецгрупами МДБ СРСР. Ці документи вражають. І не припинила УПА свого існування в 1949 році, як стверджує Карпенко. Бо тільки в 1950-му загинув командуючий УПА генерал Шухевич, а його наступник полковник Василь Кук був узятий у полон значно пізніше — в 1954 році.
Аргумент 6: До речі, найзагадковіший із логічного погляду аргумент. «І час зрозуміти, панове, що без тієї Перемоги в 1945- му не було б сьогодні й суверенної України».
Аж ніяк не факт. Радянське керівництво в 1945 році найменше думало про суверенітет України, роблячи все можливе, щоб такого ніколи не сталося. А в 1920 році суверенітет України був знищений російською Червоною армією. Події 1945 року до нинішнього статусу України мають вельми непрямий стосунок.
Україна стала незалежною завдяки тому, що В.В. Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», — завдяки загибелі СРСР, завдяки його історичній поразці. Такі реальні факти. Не в результаті перемоги в 1945-му, а в результаті поразки в 1991 році.
Викладені А. Карпенком міркування цікаві хімічно чистим поданням радянських історичних міфів і догм, а також тим, що вони вже трохи пом’якшені реаліями останніх 20 років (починаючи з «перебудови»).
Що ж до суті проблеми, то думаю, що вона полягає в оцьому — так, як і закликає А. Карпенко, не треба нікого ні з ким мирити. Держава має визнати один простий та очевидний факт: члени ОУН-УПА воювали за державну незалежність України — за «Українську самостійну соборну державу».
А далі хай ветерани різних армій самі вирішують, кому з ким миритися. До речі, у Всеукраїнській організації ветеранів Другої світової війни, яку очолює академік Ігор Юхновський, таке примирення ветеранів ОУН-УПА та Радянської армії давно відбулося. На ґрунті спільного визнання незалежної української державності.
