Недавно навідався до стоматологічної поліклініки, де поскаржився на зубний біль, який то вщухав, то несподівано й нестерпно змушував шукати будь-які заспокійливі засоби. Оглянули. Перевірили спеціальним прибором. З комфортом прочистили й запевнили, що наступного разу доведуть до ладу й не буде турбувати ще декілька років. Це зробив ОДИН лікар за допомогою асистента. З першого разу правильно поставив діагноз і розпочав лікування. Бо професіонал. Дорожить робочим місцем і своїм авторитетом.
Чому ж суди одну й ту ж операцію з розгляду справ повторюють по декілька разів — чи не вистачає досвіду правильно поставити діагноз, чи знань? А може, суть проблеми в іншому?
Запровадження в Україні наприкінці минулого року нового напрямку в судочинстві — адміністративного, на перший погляд, мало б сприяти більш компетентному розгляду судових справ судами першої інстанції. До суперечок, які мають розглядати суди адміністративної юрисдикції, відносяться публічно-правові справи, в яких однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа. Суди мають розглядати спори й тоді, коли стороною в справі є будь-який інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі й на виконання делегованих повноважень.
Отже, з одного боку, із започаткуванням роботи системи адміністративних судів України завершився тривалий процес поділу судових справ для розгляду за ознаками спеціалізації (кримінальні, цивільні, господарські), що, безумовно, сприятиме удосконаленню судового процесу. З іншого боку, судді набираються досвіду ведення судочинства за ознаками спеціалізації безпосередньо в ході здійснення правосуддя, на свій розсуд керуючи судовим процесом.
Нещодавно судді Вищого Адміністративного суду України розглядали касаційну скаргу колишнього заступника міністра оборони України генерал-лейтенанта Валерія Мунтіяна на законність рішення Печерського районного суду м. Києва про поновлення його на посаді й незаконність ухвали Апеляційного суду м. Києва про скасування цього рішення.
Задачка для суддів зі стажем, на перший погляд, нескладна, бо було очевидним, що й скорочення посади заступника міністра, й видання указу президента України про звільнення наприкінці 2004 року відбувалось за прямою ініціативою нового-старого міністра оборони Олександра Кузьмука. Це він у переддень помаранчевої революції запровадив «нову революцію» в міністерстві — видав три накази про введення нової структури й жоден варіант структури не погодив із Кабінетом Міністрів України, як того вимагав указ Президента України.
Саме такі порушення 24 грудня 2004 року й стали підставою для внесення протесту генерального прокурора України на наказ міністра оборони О. Кузьмука про затвердження структури центрального апарату Міністерства оборони України.
Унаслідок цих реформацій і був звільнений з посади В. Мунтіян, доктор економічних наук та єдиний у міністерстві професор, лауреат Державної премії у галузі науки й техніки, автор багатьох наукових статей і досліджень. І тепер уже шостий(!) суд буде намагатись розв’язати задачку — справедливим чи не справедливим було рішення міністра?
Але чи зможе суддя, який одноосібно розглядатиме справу, узагальнити помилки всіх попередніх п’яти(!) судів, фактично визнавши, що дії суддів щодо розгляду простої справи були некомпетентними?
Урешті-решт, хто персонально має нести відповідальність за незаконне звільнення, не так важко встановити. Важче інше — визначити ступінь вини суддів, які затіяли безкінечну тяганину, змусивши людину подавати заяви й скарги, доводити безпідставність звільнення й місяцями сподіватись на праведний суд. Марно сподіватись.
І ось Вищий Адміністративний cуд України розглянув справу й прийняв рішення — «й не нашим, і не вашим», бо, скасувавши рішення Печерського районного суду про поновлення на посаді, одночасно скасував й ухвалу Апеляційного суду столиці про скасування рішення Печерського. Загалом, цікаво!
І таке рішення постановив не суддя одноосібно, який може припуститися помилки, таке рішення постановили п’ять(!) сивочолих, досвідчених суддів, які призначені туди згідно зі спеціальною процедурою.
А як мало б бути за законом? Кодекс адміністративного судочинства України наділяє суддів вищої судової інстанції правом змінювати судові рішення, постановляти нові й залишати в силі попередні. Але ж тоді постраждає судова статистика. Якщо приймати законні й обґрунтовані рішення на користь людини, а не обґрунтовувати законність дій влади, то показники навантаження на одного суддю чи на суд узагалі упадуть.
Аналіз судових справ, які впродовж тривалого часу переглядають ті ж самі суди, але в новому складі, міг би підтвердити просту істину, зрозумілу для всіх — дієвість суддівської корпоративної солідарності та ймовірний зв’язок судів з органами виконавчої влади.
Збережена ще з радянської системи правосуддя судова статистика, сама по собі дивна для сприйняття. Як, згідно з нею, буде показана справа В. Мунтіяна, яку втретє має розглядати Печерський районний суд столиці по першій інстанції? Як нібито вперше розглянуту чи як утретє, а насправді вперше, бо на всі попередні рішення суд не має права зважати. Усе спочатку. Нова робота!
Справу вже розглядали два судді Печерського районного суду, шість суддів Апеляційного суду, п’ять суддів Вищого Адміністративного Суду України, поряд із ними секретарі суду й технічні працівники, й усі отримували заробітну плату з кишені платника податків так, як за вперше виконану роботу.
Невже наукова думка, близько сотні юридичних ВНЗ України разом з апаратом Верховної Ради України, її комітетами й депутатами не усвідомлюють, що така практика судочинства затратна для держави й несправедлива по суті? Підрахувавши, скільки в грошовому еквіваленті коштує розгляд однієї справи по першій інстанції, апеляційною й касаційною інстанціями, можна обґрунтовувати ефективність власне судочинства та всіх процесуальних кодексів України, які узаконили такі правила гри.
Висновок буде один — ніколи держава, яка дозволяє розтринькувати бюджетні (народні) гроші, не буде заможною й багатою. А головне — не буде справедливою, бо вся судова система створена не для захисту прав людини, а для отримання грошової винагороди суддями за одну й ту ж роботу.
А хто ж ті судді, які вже на повний хід правлять адміністративне судочинство? Хто призначав чи обирав Вищий Адміністративний суд України, чи кращі із кращих обійняли ці посади? Як формувався Вищий Адміністративний суд України взагалі?
Ключове питання підбору кандидатів на посади суддів та апарату Вищого Адміністративного суду України, затвердження структури суду, виділення приміщення, розмір фінансування залишається поза увагою суспільства. Звідки з’явиться авторитет судової влади та повага до суду, про яку так часто говорить глава держави?
Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод, які стали частиною національного законодавства України. Європейська конвенція передбачає основні свободи, які складають підвалини справедливості й миру в усьому світі, які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню й дотриманню прав людини, від яких вони залежать. Саме на таких принципах і має будуватись судова система України, саме такі принципи правосуддя, верховенства права й демократії мають стати нормою українського суспільства.
