Президент Джордж В. Буш сказав, що розробка ядерної зброї Іраном неприпустима, а нещодавні повідомлення в газетах передбачають, що його адміністрація розглядає превентивні воєнні варіанти. У Ірані президент Махмуд Ахмадінеджад кинув виклик дипломатичним зусиллям Європейського Союзу та інших країн, використовуючи ядерну проблему для зміцнення внутрішньої підтримки. Невже вже дуже пізно запобігати застосуванню сили для вирішення цієї проблеми?
Іран твердить, що його ядерну програму націлено виключно на застосування ядерної енергії в мирних цілях, і що він має право займатися збагаченням урану та розробкою інших технологій як держава, що підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Але вона провела 18 років, ошукуючи інспекторів iз наглядової комісії Міжнародного агентства з атомної енергії, примусивши деякі країни стверджувати, що Іран втратив довіру і позбавився своїх прав на збагачення урану на своїй власній землі.
Росія запропонувала забезпечити ядерне збагачення і послуги з переробки для невійськового реактора, який вона будує в Ірані. Якби Іран цікавився виключно використанням ядерної енергії в мирних цілях, то російська пропозиція чи якийсь інший план (наприклад, розміщення запасів слабко збагаченого урану в Ірані) могли б задовольнити його потреби. Наполегливість Ірану на збагаченні всередині країни значною мірою приписується його бажанню зробити високо збагачений уран для виробництва бомби.
Невже іранська бомба дійсно буде такою поганою новиною? Дехто твердить, що вона могла б стати базою для стабільної ядерного стримування в регіоні, аналогічно ядерній противазі між Сполученими Штатами і Радянським Союзом під час холодної війни. Але твердження іранських керівників, які заперечують Голокост і наполягають на знищенні Ізраїлю, не тільки коштували Ірану підтримки в Європі, але й навряд чи примусять Ізраїль поставити на карту своє існування заради перспективи стабільного стримування.
Навряд чи також Саудівська Аравія, Єгипет й інші сидітимуть бездіяльно в той час, як персидські шиїти створюють бомбу. Вони швидше за все підуть за ними, і чим більше зброї пошириться на мінливому Близькому Сході, тим більш ймовірно, що випадковість і прорахунки можуть привести до її застосування. Окрім того, є реальні побоювання, що від неконтрольованих елементів у розділеному іранському уряді може статися витік інформації про технології зброї терористичним угрупованням.
Це ті загрози, які змушують декого розглядати повітряні удари, щоб знищити ядерні заводи Ірану до того, як вони створять зброю. На перший погляд «хірургічний» удар може виглядати привабливим. Але воєнні варіанти стають менш привабливими після ретельного аналізу. Ядерні заводи Ірану розосередилися, деякі перебувають під землею. Якщо додати придушення ППО, то такий удар може торкнутися приблизно 600 цілей — а це вже далеко не хірургічний удар.
Більше того, в той час як повітряний удар може відстрочити програму Ірану на декілька років, він зміцнить націоналістичну підтримку уряду і ядерній програмі, особливо тому, що одного нападу буде не досить. Процес затяжних ударів може перешкодити позитивним політичним змінам серед молодшого покоління, тим самим скорочуючи шанси на появу в майбутньому більш демократичного і м'якого Ірану.
У той же час у Ірану є ефективні способи відплати. Можливо, йому не вдасться закрити Хормузьку протоку, але загрози щодо очисних заводів, складів і танкерів піднімуть ціни на нафту ще вище. Більше того, підтримка Іраном терористичних організацій, таких як Хезболла, може принести насильство іншим країнам. При невизначеному закінченні необачної війни Буша в Іраку і його спадщині, яка сильно залежить від того, чи буде знайдене політичне вирішення питання, підтримка іракських шиїтських радикалів Іраном може надати йому могутніх важелів.
Коли представники адміністрації Буша говорять, що «всі варіанти лежать на столі», вони попереджають іранців про те, що застосування сили є можливим. Але відчуваєш спокусу повірити їм, коли вони додають, що зараз вони зосереджені на дипломатії. Як одного разу сказав Теодор Рузвельт, переговори можуть бути більш успішними, якщо ви говорите м'яко, але при цьому у вас із собою велика палиця. Однак, у той же час Іран знає, наскільки дорогим для американців (і можливо, ізраїльтян) буде застосування сили, яке зменшує ефект загрози.
Зараз дипломатичне рішення не виглядає багатообіцяючим. Іран погрожував вийти з ДНЯЗ , якщо проти нього буде запроваджено санкції, а Росія та Китай турбуються, що навіть помірні цільові санкції можуть перерости на застосування сили американцями і, зрештою, узаконити їхні дії, чого вони хочуть уникнути. Китай хоче зберегти свій доступ до іранської нафти, а Росія прагне зберегти цінний комерційний ринок. Але обоє розуміють, що нездатність вирішити цю проблему в контексті ООН (в якій вони є основними зацікавленими сторонами як постійні члени Ради Безпеки) може сильно дискредитувати майбутнє цієї організації.
Зараз дипломатичний пакет складається головним чином із штрафів, хоча й уведено невеликі цільові санкції. Їхній основний вплив буде психологічним, якщо їхня загальна підтримка створить у Ірану почуття, що він сам себе ізолював. На відміну від Північної Кореї, Іран, найвірогідніше, турбуватиме його міжнародне становище.
Дипломатичний пакет міг би бути більш привабливим, якби США додали більше позитивних стимулів. Через надійного посередника Сполучені Штати могли б запропонувати розглянути гарантії безпеки і звільнення від існуючих санкцій, якщо Іран погодиться відмовитися від збагачення ядерного палива всередині країни і прийме російську пропозицію, можливо, в формі міжнародного консорціуму при підтримці МАГАТЕ, в якому Іран може брати участь. Ц е означало б відмову від спокуси насильної зміни влади, яка розладнала американську дипломатію під час першого президентського терміну Буша.
Нарощуючи економічні та культурні зв'язки, дипломатія може дати волю м'якій владі, яка могла б сприяти більш послідовному перетворенню влади протягом більш тривалого часу. Такий підхід може уникнути дорогого застосування сили і виграти час для більш м'якого закінчення, ніж той, який вiдбуватиметься наприкінці сьогоднішнього розвитку подій.
Джозеф С. НАЙ — колишній помічник міністра оборони США при президентові Клінтоні, зараз професор Гарвардського університету і автор книги «М'яка влада: засоби до успіху в світовій політиці»
