З великим інтересом прочитав відгуки на статтю Юрія Покальчука «Хто хазяїн на базарі, хто хазяїн у країні» («День», №56) двох поважних авторів: Дмитра Десятерика «Мистецтво гнилого базару» («День», №61) та Євгена Зарудного «Про «тарганів» та неполіткоректність» («День», №63). Нагадаю читачеві, що йдеться про реакцію на обурення Ю. Покальчука засиллям не/трудових іммігрантів з Азії, що спричиняють — чи спричинятимуть згодом — значні культурні проблеми для українців. Власне, обидва тексти опонентів свідчать про виразні ознаки толерантності, свободолюбства, терпимості та інших суспільних чеснот, що належать демократичному суспільству, і, на щастя, панують в Україні. Автор цього матеріалу радо б і сам підписався під кожною думкою, висловленою колегами, якби не одне «але», що змушує мене прийняти позицію Юрія Покальчука.
ДОВІРА — МАТІР НЕДОВІРИ
Обурливо-глузлива реакція на Покальчуків текст, виставлення його мало не ксенофобом, є природною реакцією носія демократичних цінностей. У чім, одначе, не відмовити Юрієві Покальчуку — це в умінні тонко відчувати суспільні настрої. Власне, оці європейські настрої й були увібрані ним та трансформовані в тривожно-застережну позицію щодо стрімкого збільшення кількості іноземців із країн Третього та «Другого-з-половиною» світу в Україні.
Те, про що написав Покальчук, відчуває переважна більшість мешканців Західної та Центральної Європи. Засилля чужинців, що отримали громадянство цієї країни, однак ментально перебувають із нею в стані конфлікту — трагедія сучасної Європи. Причому трагедія цілого європейського світогляду, що формувався на принципах відкритості та пошани до іншого.
Європа опинилася — а Україна опиниться — перед дилемою: припинити політику відкритості, отже, зрадити філософії власного існування, чи продовжити цю політику, отже, поставити себе під загрозу без/культурної експансії: й далі грати в шахи з опонентом, який грає в «чапаєва». Дилема непроста. Тож і міркувань вона потребує серйозних.
Становище іммігрантських субкультур в Європі нагадує ситуацію квартиранта, котрий так довго користувався гостинністю господаря, що тепер претендує на частку його обійстя: ви прийшли додому — а вам виклик до суду: запрошували гостей? Частували? Дали дах над головою? Тепер діліться.
ДОКИ ГРІМ НЕ ПРОГРИМИТЬ
Пригадую, щойно я приїхав на студії до Флоренції, то вкрай здивувався розповідям колеги — темношкірої француженки — про щоденні расистські елементи дискримінації щодо неї з боку її співгромадян та італійців. Моєму обуренню не було меж: і це — Європа! Колиска демократії та толерантності! Мешкаючи в Україні та Чехії, я не міг навіть припустити існування цих явищ. У моїй уяві расова дискримінація була успішно подолана ще від часів Мартіна Лютера Кінга. Чому в Європі вона існує, а в Україні її немає? Тому ж, чому кількість дорожньо-транспортних пригод у ХХ столітті в тисячі разів перевищує їхню кількість у столітті ХIХ: як немає автомобілів, то немає й аварій; як немає причин, то немає й наслідків; як немає іммігрантів — нема й неприязні до них.
Дотепер маємо щастя — й це без іронії — що позиція пана Покальчука сприймається в Україні як ксенофобія. Однак придивіться до загальнополітичного контексту, зверніть увагу на заповзяття та кошти, які витрачає Європейська Унія, щоб перекрити свої кордони від нелегальних іммігрантів. А тепер перенесіть погляд на східні українські креси... Вловлюєте? За якихось кілька літ Україна з буферно-транзитної держави перетвориться в кінцеву точку дислокації для багатьох іммігрантів.
Коли діти в Харкові чи Києві боятимуться ходити в іммігрантські квартали, тоді міркування про толерантність даватимуться нам значно важче.
НАСАМКІНЕЦЬ КІЛЬКА СЛІВ ЩОДО СТИЛЮ ПУБЛІКАЦІЙ
Пан Десятерик і пан Зарудний є добрими публіцистами, й я часто тішуся їхніми влучними дотепами. Хотів би лишень просити їх не переходити на особистості: так, дійсно, це виглядає весело й навіть доречно, але все ж давайте визнаємо, коли автор пише текст, у нім ідеться про котрусь проблему, тож саме в межах цієї проблеми варто вести дискусію. А міркування про бороду Покальчука чи заповзяті глузування на кшталт «до речі, яка халепа гонить Юрка Покальчука світом» варто полишити для формату «за кавою», бо останнє скидається радше на комплекси — «сам виїхав, і ще тут нас повчає» — а це ж не так.
