ПРЕЛЮДIЯ
У переддень великого християнського свята Великодня захотілося поїхати у якесь місце, пов’язане з релігією, але водночас суто географічно саме по собі унікальне.
Я пригадав, що у знайомих бачив дивовижну фотографію: на білій скелі, що виступає з лісової гори, розташований храм, дзеркально відображений у річці.
З’ясувалося, що це Слов’яногірськ — місто в Донецькій області. Там печерний монастир, який у комплексі з Успенським собором і Миколаївською церквою створює Святогірсько-Успенську лавру. З XIX століття, коли побудували весь цей грандіозний комплекс (за однією з версій, Святогірський монастир заснований вихідцями з Києво-Печерської лаври), він став одним із центрів паломництва православних.
Бували там і Чехов із Буніним, і Немирович-Данченко. Стало ясно: лише нас там і не вистачало.
Місце початку походу, містечко Чугуїв — батьківщина Iллі Рєпіна та моєї подруги. Вона наполягла на тому, щоб добиратися до Слов’яногірська автостопом. До нього приблизно 200 кілометрів.
Вона — автостопниця зі стажем і хотіла продемонструвати свою майстерність. До того ж електричка з Харкова йде чотири години. За стільки часу, проведеного в нашій електричці, можна забути, куди їдеш. Тому перспектива потрапити до Святих гір за допомогою автотраси була привабливіша.
СТАРТ
Сьогодні Страсна п’ятниця, завтра у Слов’яногірську будуть тисячі паломників, краще встигнути побувати там до цих натовпів.
Вибираємося на Ростовську трасу. Крокуємо вздовж шосе, ніхто поки що не палав бажанням пригальмувати. Праворуч і ліворуч повільно переміщаються чугуївські п’ятиповерхівки. Подекуди трапляються і старі затишні російські будиночки на три вікна із зеленими віконницями на тлі червоних стін.
Траса нагадує з’єднувальну трубу, всередині якої мчать іномарки, вітчизняні легковушки, автобуси, фури. Свій світ. Переважно чоловічий.
«Головне, — пояснює подруга, — не зупинятися, голосувати на ходу». На її помахи рукою водії відповідали мовою жестів: великий палець ліворуч — повертає, круговий рух п’ястю — їде по місцевості, вказівний палець угору — беруть одного пасажира.
Нарешті зупинилися «Жигулі». Подружка так сяюче усміхнулася шоферу, наче приятелю, якого не бачила років двадцять. Але навіть ця могутня атака з присмаком Карнегі не отримала відгуку — водієві не в той бік.
Знову довго йдемо. Гадаю, може, червоний колір моєї куртки дуже агресивний — відлякує мужиків. Її можна вивернути навиворіт темно-синім. Так і роблю.
Смішно, але одразу ж зупинилася машина біля моста. Як пояснила подруга, якщо до нього не піймаємо попутку, доведеться тупати через міст — зупинка транспорту там заборонена. I «вісімка» перевозить нас на... метрів триста. За мостом хлопчина згортає. Це, напевно, в моєму житті був найкоротший переїзд!
КРОТИ I СИМОНОВ
Але тут уже трапився на «Газелі» серйозний попутник — золотисто-засмаглий вусань. Щось у його медальному вигляді було від товариша Сталіна, але в пом’якшеному варіанті.
Друге правило автостопа — балакати з водіями. Вони, власне, й самі налаштовані поговорити — для того й беруть пасажирів (у випадку з жінками можна і пококетувати, і похвалитися престижною маркою, якщо така є).
Тут моя подружка видала: мета нашої подорожі — возити по пам’ятних місцях «столичного письменника та журналіста». Тобто мене.
Водій, не моргнувши, заявив, що в нього теж письменницьке прізвище — Симонов. «Та ви схожі на поета», — кажу, придивившись до його орлиного профілю.
Живе наш Симонов у Донецьку. Здивований, що саме таким способом ми вирішили добиратися до Святих гір (як, утім, і всі водії «дивуються» пішоходам: нащо ходити, якщо є авто?).
Від основної траси нам залишиться дванадцять кілометрів убік. Їдемо!
Заговорили про природу (про що ще можуть почати розмову незнайомі люди). Сонечко сяє, травичка зеленіє. Симонов відгукнувся: а якщо пожухла, то в армії ми її зеленою фарбою фарбували. Краса! Це було в Білорусії. «Нас посилали і на цілину — урожай збирати, і в Сибір — допомагати трубопровід будувати». «Дрейфуюча дешева робоча сила», — зазначив я. «Щось таке», — погодився водій.
Додав, що батько в нього служив у морфлоті. «А чому ви не пішли слідами батька? — поцікавилася подружка. — Не хотілося?». «Хотілося, але якось не вдалося. А зараз узагалі все переплуталося, — задумливо відповів водій. — Як мені сказав один старий єврей в Одесі: раніше росіянин — воював, циган — крав, а єврей — торгував. А зараз єврей — воює, циган — торгує, а росіянин — краде».
Машину заливало сонячне світло впереміш із невеликими стихійними тінями від хаотичних чорно-білих хмаринок. Але загалом погода залишалася напрочуд ясною.
«Час садити», — сказав Симонов, замилувавшись весняним ландшафтом, і почав розказувати про свої успіхи в аграрній сфері — на дачній ділянці. Його зауваження щодо рослин характеризували його як знавця ботаніки. Любить екзотику: персики, ківі. Блакитні тюльпани спеціально купив на виставці. Але з ними вийшла оказія.
Якось він побачив, що половина з них просто зникла: все перерите. Це кріт оголосив війну. Тут водій докладно розповів про пристосування, з допомогою якого він піймав землекопа. Розповів історію про сусіда. У того теж завівся кріт, причому хоч би скільки той садив картоплі, той половину з’їдав. Вони викопували урожай наввипередки.
Зрештою сусід вирішив діяти радикально: опустив шланг в одну з нір. I забув про це. Минуло три години. Вийшов він у город, попрямував до яблуні і... провалився по пояс. З’ясувалося, що кротище встиг зробити по всьому городу розгалужену мережу підземних ходів.
Не менше, ніж печерний лабіринт у Слов’яногірську, подумав я. Тільки в кротовому масштабі. Отак, розмовляючи з Симоновим, години через півтори й добралися до повороту на Слов’яногірськ.
ПОВIНЬ
А тут, у Слов’яногірську, збільшився масштаб історії із затопленням: розлився Північний Донець. Та так, що залив півоколиці! Мальовничо стояв наполовину у воді одноповерховий будиночок, огороджений бетонним муром. Здавалося, цей будинок плив, мов корабель.
Виходимо на міст через Північний Донець, де видно основну панораму: ліворуч — величезний Успенський собор із Готельним двором. I на прегарній крейдяній кручі (що складається з безлічі стовпчастих скель), на самій верхівці — маленька Миколаївська церква.
З іншого боку на зеленому горбі височіла динамічна білосніжна статуя Артема. Раніше на її місці було щось на зразок будиночка для гостей.
Це була невелика «жертва», яку треба було принести в дар соціалістичному режиму, щоб радянський «святий» Артем захистив християнські святині від зносу. Звісно, і храми, і житла тут були перетворені на корпуси санаторію. Але зате залишилися цілими.
Iдемо по набережній, огородженій металевими решітками та воротами. Вартують її козаки в червоно-чорній формі. З’ясувалося, що є козацький полк, командує яким полковник із Донецька.
Грандіозна будівля Успенського собору органічно вписується в пейзаж. Мощений жовтий тротуар додавав світла.
На річці абсолютно поетична картина: гарненька альтанка з тоненькими колонами, дах якої увінчаний хрестом, наполовину затоплена. Вона викликала якісь невизначені асоціації з обрядом хрещення.
ПРОПОВIДЬ
Над входом у собор було оголошення «Прохання вимкнути мобільники». У соборі тривала служба. У Страсну п’ятницю це було ритуальне дійство, пов’язане з розп’яттям Христа та покладенням Його в труну.
Кілька священиків символічно пронесли прикрашену китицями труну.
Головний серед присутніх священиків — чоловік років 45- ти, він почав читати основну проповідь. Поставився він до неї доволі творчо. Відчувалося, що в ній багато особистого. Її зміст зводився до такого: те, що сталося 2000 років тому, не мало прямого стосунку до єврейської землі. Оскільки послугувало уроком усім іншим. Однак якби подібне трапилося сьогодні, якби прийшов Месія в наші дні, невідомо, чи не повторилася б подібна ситуація. Оскільки люди в своєму безумстві вражають. Цього трагічного дня, 2000 років тому, мало хто й поспівчував Його Матері. Знайдіть у своїх серцях хоч краплю співчуття. I, попри всі безумні вчинки, які здійснює людство, треба вірити, що в людські серця Христос заклав крупинку Божественного милосердя, яке світить нам і понині.
Далі було читання канону, присвяченого трагічній події, що була передвісником і світлого свята — Великого Воскресіння...
ПРИРОДА ТА ЛЮДИ
Ми вийшли з храму, пройняті трепетним настроєм ритуального дійства.
Ми виявили, що вхід у печери зачинений, — вони на ремонті. Але до Миколаївської церкви можна було піднятися і по гірській дорозі.
Відійшовши на деяку відстань від собору, ми зненацька почули різкі переривисті крики. Це були павичі!
На території при храмі містилися клітки з різними екзотичними птахами: павичами, страусами, ему та папугами.
Найбільше кричав павич, що знаходився в одному вольєрі з самицею. Спершу птах злегка надувався, потім у якусь мить розгортав своє віялоподібне диво висотою приблизно два метри. Павич починав важливо крокувати перед своєю дамою, демонструючи свої достоїнства. Він просто-таки зачаровував розкішною пишністю пір’яних бірюзово-жовтих оченят.
Скромно «одягнена» самка, не звертаючи уваги на старання кавалера, продовжувала флегматично клювати зернятка. Мабуть, щоб відвернути її увагу від цього заняття, нещасний гульвіса і видавав той різкий, обривистий крик. Але він лише викликав конкурентну активність (звукову та «хвостову») у другого павича, який сидів у вольєрчику по сусідству, через клітку страусів ему.
Ті спокійно ходили, здивовано поглядаючи на павичеві змагання: чого чваняться?
Серпантинну дорогу обступили дерева. А вона все підіймалася і підіймалася вгору. Вже майже на вершині стояв пам’ятник загиблому герою Вітчизняної війни — обвуглене дерево, в центр якого було впаяне камінне обличчя.
Неподалік від цього місця стояв черговий сторожовий козачий пост.
Курйозно, що чорно-червоні мундири козаків за колірною гамою збігалися з «формою» лісових клопів — солдатиків, які в цей весняний шлюбний час розігралися на дорозі не менше за павичів.
Під ногами, біля Андріївської каплиці, що завмерла над прірвою, згинався сріблястою шаблею Сіверський Донець.
Удалині, над будовами архітектурного ансамблю Святогірського монастиря, продовжував привітно махати рукою гігантський Артем. Коли ми вже спускалися, до нього добралися троє молодих людей і, влаштувавшись біля кам’яних черевиків велетня, щосили взялися кричати, удаючи тарзанів. Хвилин п’ять надривалися, поки не вичерпався «дикунський» запал!
КАЗКОВИЙ ФIНАЛ
Ці місця залишають усередині відчуття сяючого світла, багаторазово посилене крейдяними скелями. Біля однієї свіжої штольні, де безгосподарно валялося безліч шматків крейди, красувався нахабний напис: «Крейди не брати». Хоч-не хоч, а візьмеш. Якби не оголошення — і на думку не спало б.
Назад нас віз якийсь тип на сріблястій тачці. У його машині грав пріснопам’ятний Михайло Круг (який переслідував ще від донецького поїзда). Хоча тут, біля Святих гір, із колонок авто долинав не «Владимирский централ», а тематично набагато відповідніше: «Я сегодня в церкви старой перед батюшкой стою...»
Уже на Ростовській трасі спіймали на «Деу» хлопця, який прямував до Луцька, звідки був родом. I в його машині теж звучав Круг! Незручно було одразу просити змінити платівку.
Наше паломництво завершувалося на тлі дивовижнi вечiрнi зорi: малинове сонце виблискувало в крихітних і великих озерах, виниклих після розливу посеред смарагдової зелені.
Власник «Деу», відчувши що Круг почав нам допікати, несподівано змінив його на «Чайф». «Це прикольно», — сказав він, поставивши «Оранжевое настоение».
Так, цей настрій набагато краще римувався з нестримним рухом вогненно-зеленої казки у вікнах.
