Наприкінці лютого мені як журналісту газети «День» у складі делегації з України довелося побувати в Стокгольмі. Поїздка відбувалася на запрошення і за сприяння Шведського інституту в рамках підготовки експозиції спеціального обладнання для дітей з обмеженими можливостями «Право на радість. Виставка для дітей, яким доля кинула виклик», яка пройде з 20 травня по 29 червня в Київському центрі сучасного мистецтва (вулиця Сковороди, 2). Загалом ми провели в столиці королівства Швеція 4 дні, насичених зустрічами, бесідами, відвідуваннями організацій, які так чи інакше допомагають інвалідам. Особливо цікавою вийшла наша перша зустріч — зі шведським омбудсманом із захисту прав дітей Лєною НІБЕРГ. Розмову з нею я пропоную увазі читачів.
— Чесно кажучи, назва вашої посади для пострадянського вуха звучить досить незвично. Уточніть, що це за робота?
— Я працюю повіреною при уряді Швеції у справах захисту прав дітей уже п’ять років. У мене три головні завдання. Я репрезентую інтереси дітей і підлітків, виходячи з Конвенції про захист прав дитини. Крім того, наше завдання — простежити і натиснути на всі три рівні адміністрації в Швеції — муніципальний, регіональний і державний, — щоб усі принципи Конвенції було виконано. І третє завдання — оцінка і аналіз зробленого в країні. Велика частина нашої роботи полягає в тому, що ми зустрічаємося з дітьми, вислуховуємо їх враження, побажання. Сьогодні, до речі, надбанням громадськості став звіт про стан шкільної освіти: ми провели інтерв’ю з 800 учнями... Я й сама провела сьогодні телефоном три інтерв’ю, але це не найголовніша частина моєї роботи, просто в ті періоди, коли виходять наші звіти, моя робота в значній мірі полягає в роздачі інтерв’ю. А так — ми збираємо різні враження дітей про ситуацію в шкільній освіті і на цій підставі дивимося, що ж ще треба зробити. Ми — невеликий державний орган, працюємо за завданнями як парламенту, так і уряду. Усього в нас 25 працівників, а наш загальний річний бюджет — 17 млн. крон. Наша діяльність визначається законодавством, і ми чітко поставлені в рамки невтручання в приватне життя. Загалом, ми дуже багато складаємо всіляких циркулярів, постанов...
— Від кого йде ініціатива тих чи інших досліджень?
— Частіше за все ми отримуємо ці теми від самих дітей. Для нас діти і підлітки є дуже важливим джерелом інформації. Ми дивимося на те, що цікавить дітей, що вони вважають важливим. З іншого боку, ми отримуємо і завдання від уряду. У нас, звичайно, дві сторони: з однієї — ми є окремим органом, і тому можемо бути абсолютно незалежними, на нас навіть згідно із законом не мають права впливати уряд і парламент. А з іншого — наша діяльність у тому, щоб чисто стратегічно наполягати на тому, щоб усі три рівні влади в Швеції виконували всі принципи Конвенції із захисту прав дитини, яку підписали всі країни- члени ООН, окрім США. І звичайно, ось у цій частині уряд визначає, які відомості хотів би отримати від нас. І тому кожні два роки ми посилаємо анкети з питань, що нас цікавлять, до муніципальних і національних органів і це величезна робота, яка займає дуже багато часу.
— А як ви домагаєтеся виконання ваших рекомендацій?
— Працюємо за методом батога і пряника. Дуже велика частина робочого часу йде на складання звітів, за допомогою яких ми намагаємося впливати на тих, хто створює закони. Іншими словами, чинимо тиск на тих, хто створює нові закони і приймає політичні ухвали...
— Але влада — це, в певній мірі, ваші роботодавці, очевидно, ви зобов’язані виконувати їхні доручення в першу чергу?
— Звичайно, ми працюємо над їх завданнями. Але часто у нас у центрі уваги питання, що стосуються дуже невеликих груп дітей, які ми вважаємо не менш важливими, — наприклад, сексуальне посягання і насильство щодо неповнолітніх. Тобто ми займаємося проблемами, що стосуються і всіх дітей у Швеції, і невеликих, незахищених груп. Є ще й постійна робота щодо стану справ у шкільній освіті, і декілька інших дуже важливих моментів.
— Яких саме?
— Це питання цькування в шкільній обстановці, питання насильства, стресу в учнів і, крім того, спірні ситуації про опікунство після розлучень. Раніше ми звертали увагу лише на конфлікти навколо опікунства, нам це здавалося найважчим. Але на сьогодні ми все більше уваги звертаємо на неблагополучні ситуації в родинах, де дуже багато сварок, конфліктів, від яких діти дуже потерпають. І все більше надходить скарг від дітей до всіляких організацій з приводу неблагополучної ситуації в родині…
— А наскільки взагалі високий рівень насильства в родинах щодо дітей, і як ви можете з цим боротися, якщо не маєте права втручатися в окремі випадки?
— Ні, ми, звичайно, звертаємо увагу на них, і в них ми намагаємося побачити якусь закономірність. У цьому сенсі випадки з приватного життя для нас також важливі. Адміністративний устрій Швеції дозволяє подати скаргу на будь-яку ухвалу будь-якого органу влади. Тому ми допомагаємо людям зрозуміти, в яку інстанцію подати оскарження або першу скаргу. Крім того, іноді деякі випадки наводять на ідею розглядати всю проблему в цілому. На жаль, свіжих цифр щодо насильства у нас немає. Останні статистичні дослідження проводилися 2000 року. І тоді ми дійшли висновку, що вісім відсотків дітей зазнають насильства. 2003-го ми самостійно провели дослідження з питання сприймання дітьми своєї ситуації, і що вони самі вважають важким. Виявилося, 20% дітей побоюється виникнення насильства в родинній обстановці. Але, з іншого боку, в родині є різні члени, і тому, ймовірно, в багатьох випадках йдеться про побоювання щодо якихось дій з боку старших братів і сестер... Ми зараз вимагаємо загальнонаціонального дослідження ситуації з насильством у родинах. Але можу сказати, що за останні роки кількість заяв до поліції з приводу насильства в родині зросла вчетверо. Однак не можна точно сказати, чи зросло в цьому випадку бажання скаржитися в поліцію чи сама кількість інцидентів.
— Які, на вашу думку, основні причини насильства в родині?
— Причини, так би мовити, класичні. Це конфлікти між батьками, між батьками і дітьми, стреси, зловживання алкоголем і наркотиками…
— Яким чином діти дізнаються про те, куди можна звернутися?
— Ми самі інформативної роботи не проводимо, оскільки, як я вже сказала, в приватне життя не втручаємося, але тісно співпрацюємо з організацією БРІС — назва розшифровується приблизно як «Права дитини в суспільстві». Вони якраз займаються інформуванням. Про нас є інформація в інтернеті, ми випускаємо спеціальні брошури, які поширюємо в тих місцях, де перебувають діти. Діти телефонують нам, багато хто надсилає електронну пошту.
— Як вам, мабуть, відомо, наша делегація перебуває в Швеції в зв’язку з підготовкою проекту, спрямованого на захист прав дітей з обмеженими можливостями. Чи працюєте ви в цьому напрямку?
— Для нас усі діти насамперед — діти, а потім уже носії інших рис. Але ми займаємося і дітьми-інвалідами. В усіх наших дослідженнях ми завжди виходимо з аналізу статі дитини, віку, наявності фізичних чи розумових відхилень і національності; декілька таких досліджень ми провели для дітей як з фізичними, так і з прихованими відхиленнями. І дійшли висновку, що те, що вже в багатьох випадках є проблемною ситуацією для здорової дитини, ускладнюється для дитини-інваліда. Так що в усіх наших звітах ми ставимо питання також про становище дітей-інвалідів. Наприклад, про доступність приміщень для таких дітей. Крім того, ми спільно з однією з організацій, що захищає права інвалідів у Швеції, робимо проект із розширення можливостей для таких дітей у проведенні вільного часу. Також ми постійно перебуваємо в тісному контакті з іншими повіреними при шведському уряді — у справах інвалідів і у справах рівноправності між статями. Ми посилаємо анкети до органів муніципальної влади, цікавлячись саме становищем інвалідів.
— І як, все благополучно?
— Ми розмовляли з людьми з рад у справах інвалідів рік тому, і створилося враження, що члени цих рад вважали, що інвалідами стають, очевидно, після виходу на пенсію. Всі їхні заходи були спрямовані на літніх інвалідів, абсолютно не на дітей. І в багатьох радах почалася дискусія про те, як потрібно розглядати цю проблему. Але, повторюся, ми завжди виходимо з того, що дитина насамперед є дитиною, і вже в другу чергу розглядаємо інші питання. І, природно, діти ніколи не можуть бути піддані дискримінації.
— Ви згадали про доступність приміщень. Це, справді, дуже важливо — щоб дитина з обмеженнями могла вільно потрапити до будь-якого будинку, зайти до кав’ярні, клубу… Як із цим справи в Стокгольмі?
— Якісь особливі інспекції ми не проводили, це, скоріше, до омбудсмана у справах інвалідів, до Центру з організації доступності приміщень для інвалідів, який став нещодавно окремим органом. Звичайно, питання принципове. І наша роль — щоб наполягти на тому, щоб враховували також інтереси дітей із обмеженнями. Зараз, до речі, ухвалено новий закон, думаю що такого в Україні немає, — про те, що все, що будується — як офіси, так і житло, — можна перебудувати для проживання інвалідів.
— У нас були і закони, і укази... Але дуже важко відстежити їхнє виконання вже на стадії проектування будинків.
— Наш офіс пристосовано для потреб інвалідів, і майже всі державні установи також мають бути перебудовані. А ось приватні заклади — клуби, кав’ярні — далеко не завжди відповідають цим вимогам, також не перебудовано дуже багато старовинних будинків. Але у нас є і проблеми з дітьми з прихованою інвалідністю. Вони виглядають цілком як звичайні діти, немає проблем з доступністю — але їх не приймають до груп. Діти з певною часткою розумового відставання, з психічними відхиленнями не завжди можуть ввійти до дитячої групи, почувають себе ізольованими і самотніми. І, крім того, потрібно сказати, зараз ситуація на ринку праці стала більш жорсткою, в тому числі і для людей з обмеженими можливостями. Ми займаємося цим питанням, бо в нашій сфері — діти до 18 років, які не працюють. Для них не так уже весело думати про те, що їм як дорослим неможливо буде отримати роботу.
— У нашій країні родини часто відмовляються від дитини-інваліда, віддають її до інтернату. Чи є така система у вас?
— У нас такого немає, за винятком дуже складних випадків, коли дитина в такому стані, що їй потрібна допомога цілодобово. Практично всі діти-інваліди живуть у домашніх умовах, і вони, так само як і всі звичайні діти, мають право перебувати в дитсадках, школах, у групах подовженого дня, якщо їхні батьки звільнені від них удень і можуть працювати. Але інтернатів у нас немає.
— Гіркий досвід проживання на території колишнього СРСР свідчить, що навіть для найбільш благих починів є практично непереборна перешкода — чиновники. Як ви взаємодієте з бюрократами? Чи доводиться долати їхній опір?
— Це питання, звичайно, не таке легке… Але інтерес до проблем, що стосуються дитинства і юнацького віку в Швеції, дуже великий. Так що, говорячи спонтанно, мені легко впливати на бюрократію. Але потрібно сказати, що інтереси дітей іноді суперечать інтересам інших слабких груп, і оскільки все впирається в економічні питання, то часто доводиться вибирати, куди спрямувати кошти. Принаймні, серед усіх дорослих мешканців Швеції поширена думка, що проблеми дорослих набагато важливіші. У нас також є неблагополучна спадщина минулих часів; може, вона і не схожа на радянську, але це — спадщина дуже авторитарного ставлення дорослих до дітей. Ще навіть моє покоління виросло за умов, коли можна було сказати, що воля дорослого сидить у різках. І це ставлення, звичайно, кардинально має змінитися, і дорослі повинні зрозуміти, що діти — самостійні особистості, які можуть вирішувати за себе. Ну що стосується самого поняття різок, то ми дуже серйозно ставимося до питання про неприпустимість фізичного покарання.
— А у вас є діти?
— Троє. На жаль, усі однієї статі. Три хлопчика.
— І ким вам з ними більше випадає бути? Омбудсманом чи мамою? Чи ці ролі збігаються?
— Загалом, я набагато довше була мамою в своєму житті, аніж повіреним… Тому я й зараз удома більше мама. Я так ставлюся до виховання: діти мають брати участь у прийнятті рішень, але самі вони не повинні вирішувати. Наприклад, усі переговори, які ведуться вдома з приводу пізнього часу повернення додому, — для мене дуже важкі. Так що якихось особливих конфліктів, які б були пов’язані з моєю професійною роллю повіреної, не було. Я гадаю, всі наші конфлікти точно такі ж, як у всіх інших батьків і дітей такого віку...
