Напередодні Великодня в столичному Музеї українського народного декоративного мистецтва проводяться майстер-класи із писанкарства. На один із них завітали й кореспонденти «Дня». Незважаючи на те, що це — будень, дорослих, а особливо дітей, зібралося чимало. Навіть утворилася «жива» черга — нам довелося чекати, коли попередня група закінчить заняття. «Я вперше писатиму писанку, — говорить учениця шостого класу київської школи №75 Ярослава Лукавенко. — Зате знаю, як робляться крашанки — варяться в лушпинні з цибулі, від чого стають яскраво червоними. Легендарозповідає, що одного разу жінка несла на продаж повен кошик яєць. Дорогою зустріла Ісуса з тяжким хрестом на плечі.
Вона дала йому напитися води й витерла з обличчя кров. А коли поглянула до свого кошика, то побачила, що яйця в ньому стали багряного кольору. Також я читала, що роблять ще дряпанки — по крашанці видряпується орнамент, але, мабуть, усе відразу не осилю». «Як майбутній мистецтвознавець, хочу навчитися в професійної майстрині розписувати писанки. Торік спробувала сама: робила все, як написано в книжці-посібнику, але вони чомусь не дуже вийшли», — розповідає студентка Київського національного університету технології та дизайну Тетяна Таргоня.
Майстер-клас проходив просто посеред одного з найбільших виставкових залів із цінними експонатами (керамікою, склом, килимарством, народним одягом) XVI — початку ХХ століть. Кілька столів із лавками по обидва боки стояли вздовж зали, чимось нагадуючи весільні. Тільки за ними творилося інше таїнство — народження писанки. Діти, потіснившись, щоб дорослим було де сісти, раптом угамувалися й уважно слухали писанкарку Тетяну Лавринчук. Раз у раз вони заглядали, а що виходить у тих, хто сидить поруч, і, вимащуючи руки у фарбах, очевидно, почувалися справжніми митцями. «Чому ми вирішили провести майстер-класи? — розмірковує заступник директора Галина Безкоровайна. — Мені здається, що такому класичному музею, як наш, треба мати «живу» сторінку, в цьому випадку це — уроки писанкарства. Погляньте, які діти зосереджені й зацікавлені. Саме завдяки таким заходам (варто згадати також вечорниці, які тут проводив Олег Скрипка) для них раритети XV чи ХIX століть не здаватимуться чимось далеким і закостенілим. Вони чимдалі більше усвідомлюватимуть, що експонати ці свідчать про те, як жили їхні далекі пращури».
Отже, писанку починають писатися з того, що з неї видувають вміст: пробивають дві дірки зверху та знизу й заліплюють воском, щоб потім усередину не набиралася фарба, в яку її занурюватимуть. Хоча, як розповідає Галина Іванівна, інколи малюють і по повному яйці, мовляв, якщо це — символ життя, то як можна його видувати. Але тоді воно не зберігатиметься довго. Колись яйце запікали в печі — жовток та білок висихали, перетворюючись на кульку, виходила така собі «мальованка» з тарахкальцем. «Після того як заліпили дві дірки, обробляємо яєчну шкарлупку оцтом, — продовжує Галина Іванівна й акуратно витирає поверхню рідиною. — Варто зазначити, що треба брати саме біле куряче яйце, а не жовте, адже тоді в орнаменті зовсім не буде традиційного білого кольору. Отже, наносимо олівцем майбутній візерунок. Спеціальним писачком (дерев'яне джерельце з металевою трубочкою, в яку набирається розтоплений віск) прописуємо ті місця, які мають залишитися білими, й опускаємо яйце в жовту фарбу. Тоді замальовуємо воском ті візерунки, які залишаться жовтого кольору. Відтак, кладемо яйце в зелену фарбу, а потім — відповідно до інтенсивності забарвлення: в блакитну, темно-синю, коричневу, чорну... Власне, писанка може бути як дво- чи триколірна, так і багатоколірна». Заступник директора передає мені розмальоване яйце, переконуючи, що, придбавши в галереях або мистецьких крамницях писачок, можна таке й самому вдома зробити. «Може, спробувати?» — розмірковуючи, підношу писанку до вогню — віск стікає, а я протираю її м'якою тканиною, аж поки вона не заграє кольорами... Усе — готова! А от учасники майстер-класу ще над нею працюють. Хоч у всіх однаковий простий візерунок — рослинний, проте в кожного своя найнесподіваніша кольорова гамма. І, напевно, кожен приготував власний витвір для мами-тата, бабусі-дідуся, сестри-брата чи подруги-друга. З давніх-давен в Україні писанку виготовляли як подарунок, а от крашанку споживали. «Писанок писалося багато: рідним, близьким, коханим, навіть ворогам — щоб не були такими запеклими, — зауважує Галина Безкоровайна. — Наперед продумувалися орнаменти, в яких читалися побажання конкретній людині, бо вважалося, що розмальовувати писанку, — це як писати життя».
