Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Перевелися верби?

Чому на Великдень українці підуть до церкви з в’єтнамськими кошиками
20 квітня, 2006 - 00:00
ЦІКАВО, ЯКУ ПИСАНКУ МОЖЕ ЗНЕСТИ ПЛЕТЕНА КУРКА? / КОШИКИ УКРАЇНСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА В СТОЛИЦI РIДКIСТЬ, ХОЧА КОШТУЮТЬ НЕ БIЛЬШЕ ЗА В’ЄТНАМСЬКI

Останній тиждень перед Великоднем сповнений не тільки передчуттям святкових вихідних, а й інтенсивними приготуваннями. Українці запасаються гілочками верби з «котиками», випікають великодні куличі та пасочки, розмальовують писанки. Це добро традиційно складають у великодні кошики, які також стали неодмінним атрибутом свята. «День» вирішив з’ясувати, які саме кошики обирають до Великодня кияни.

Україна здавна славилася багатьма народними мистецтвами, в тому числі й лозоплетінням. Вироби — меблі, кошики, прикраси, іграшки — українських майстрів ще в ХХ столітті перемагали на міжнародних виставках в Європі. Нині ж назвати лозоплетіння розвинутою галуззю не можна: полиці супермаркетів і подарункових магазинів заполонили корзини в’єтнамського, корейського, китайського походження. Власне, українські вироби трапляються хіба що незаконно на ринках та базарах. Усе просто: в Україні лишилося мало «лозоплетільних» сіл, а великих фабрик чи цехів останніми роками й зовсім не стало. На Рівненщині, Черновеччинi, Житомирщині ще жевріють окремі майстерні, здебільшого — з плетіння меблів. Але й звідти майстри поступово перебираються в більш прибуткову деревообробну промисловість. Утім, великодні (й не лише) кошики досі є, справа лише за покупцями.

Відвідавши кілька столичних ринків, я переконалася, що вибрати хороший кошик дуже непросто. Визначити, наскільки якісно зроблено корзину, під силу хіба що досвідченим майстрам — але й аматорам спробувати можна. За словами заслуженого майстра народного мистецтва Галини Кучер, головним показником надійності, міцності є щільність, збитість прутиків: чим тісніше вони підігнані один до одного, тим більше шансів, що кошик прослужить довго. Більш надійними є також кошики із цілих прутиків. «Іноді лозу розрізають на смужки й плетуть тоненькою стрічкою, — пояснює Галина Федорівна. — Але такі волокна неможливо збити, тому кошик не буде довговічним». Інша хитрість, на яку йдуть продавці, — змочування виробу. Розбухла лоза міцно тримається й не скрипить, а вже після покупки, вдома, висихає й розхитується.

Українські лози різнокольорові «від природи»: для плетення використовують окремі породи верби, які мають червону, білу або зелену кору. Однак діставати, заготовляти матеріал з кожним роком стає все складніше. Собівартість хорошого українського кошика величезна насамперед через ціну матеріалу. Народний майстер лозоплетіння Галина Кучер уже понад три роки не заготовляє лозу, адже, по-перше, береги річок, де росте необхідне дерево, забудовують, обгороджують, насадження винищують. Нещодавно Президент виділив гроші для закупівлі необхідних матеріалів для лозоплетіння — подібних кроків назустріч народному мистецтву не було вже понад 15 років.

По-друге, виготовлення потребує чимало часу, вміння й терпіння. Вишукані українські корзинки, наприклад, на Андріївському узвозі, можна продати за 40 — 60 гривень, у той час як у Німеччині така робота навіть кілька років тому оцінювалася в 400 — 500 марок.

Чому ж торгівельна індустрія не пропонує українцям українське? «Напевно, це, справді, економічно вигідніше, — вважає Галина Кучер. — Якщо за кордоном є достатньо відповідного матеріалу й налагоджено виробництво, то корзини дешевшають. Українським майстрам держава не пропонує жодних пільг для продажу своїх товарів». Дійсно, продавати плетені вироби офіційно — надто дороге задоволення для селян. Наприклад, майстри Вишгородського району виходять продавати кошики до шосе на столицю, а до Києва не їдуть: тут їх «давлять» податками й штрафами. Зустріти український кошик на базарі — не дивина, виглядають вони не менш привабливо й коштують так само, як і магазинні в’єтнамські, а люди везуть їх на продаж аж із Закарпаття чи Чернівців. Попит є, але назвати його значним не можна: кияни значно більше довіряють азіатській якості.

Поговоривши з продавцями, роздивившись і промацавши кількадесят кошиків на базарі й у магазині, я переконалася, що принципової різниці в якості немає. Звичайно, у В’єтнамі трохи інакше оформляють і розфарбовують, на Закарпатті — по-своєму прикрашають візерунками й завитками... Та й ціни на великодні корзинки однаково коливаються в межах від 20 до 50 гривень. Тому вибір залежить виключно від рівня «національної свідомості»... Купіть до Великодня український кошик!

Ольга ПОКОТИЛО, «День». Фото Руслана КАНЮКИ
Газета: