Уже чимало написано й сказано про формування в Україні державної гендерної політики, тобто свідомого втручання держави в найбільш приватну сферу суспільних відносин — стосунки між статями. Безсумнівно, найвагомішою підставою для такого втручання є наявність дискримінації за ознакою статі в сучасному українському суспільстві. Усупереч домінуючої думки про високе суспільне становище сучасної української жінки, статистика засвідчує, що жінки сьогодні отримують близько 70% заробітної платні чоловіків, лише 5% жінок представляють інтереси своєї статі в парламенті, жодної немає в уряді, близько 6% жінок обіймають посади першої категорії, виконання природної функції значно посилює економічну залежність жінки, позбавляє її можливості реалізувати свої професійні знання та вміння, розподіл функцій щодо ведення домогосподарства призводить до подвійного навантаження тощо. Існує проблема й у чоловічому соціумі, але про це нижче.
Статистика ООН стверджує, що в більшості випадків народження дівчинки викликає в її батьків розчарування. Очікування народження хлопчика зумовлено бажанням мати нащадка, продовжувача роду, носія прізвища, надії на захист і підтримку в старості. Хоча практика свідчить, що доньок чоловіки люблять чи не більше ніж синів, а старість більш доглянута при наявності саме доньки. Логічним у такому випадку є питання, чому надії на добробут і спокійну старість батьки покладають у більшості випадків саме на сина?
Спробуймо прослідкувати процес формування гендерної ідентичності на прикладі двох дітей різної статі. Народилися хлопчик і дівчинка — батьки та родичі купують для них необхідні речі: пелюшки, одяг, але обов’язково різного кольору: для хлопчика — блакитні, для дівчинки — рожеві. А чи має значення для новонароджених колір цих речей? Вочевидь, ні, але суспільство вже з перших хвилин життя починає «клеїти» на ці тільця певні традиційні характеристики кожної статі. Починає дитя ходити — й це вже стає випробуванням для його (її) статі. Упала дівчинка — мама цілує її до безпам’ятства, заспокоює, й дівчинка з часом зрозуміє, що слізьми можна здобути певні преференції. Упав хлопчик — та ж мама наказує: «Не плач, ти — чоловік, ти маєш бути сильним!» Далі — більше.
Лише починають наші діти усвідомлювати дійсність, як родичі починають їх активно виховувати. Чи не найпоширенішим засобом виховання є казка, важко переоцінити її роль у формуванні гендерної ідентичності. Які казки читаємо нашим дітям? Думаю, що ті ж, які колись у дитинстві читали й нам, а якщо згадати, що дитинство більшості сьогоднішніх батьків було радянським, то зрозуміло, що й казки переважно були російські. Наприклад, дивна російська казка про Ємелю. Дурінь, ледар, 33 роки з печі не злізав, але щука хвостом махнула — й оженився наш Ємеля на найрозумнішій, найкрасивішій, найбагатшій дівчині — царській доньці! Ось як виховується культ чоловіка! Принагідно можна згадати про ще одну негативну рису, яку виховує в дітях ця російська казка, — це лінь. Нічого робити не потрібно, всі блага будуть забезпечені магічними предметами.
А які ж якості виховує українська казка? На жаль, вона також є джерелом патріархальних гендерних стереотипів. Візьмемо чи не найвідомішу — «Пан Коцький». Жила собі в лісі лисичка- сестричка, аж раптом зустріла там старого, брудного, голодного (зате нічийого) чолов’ягу — кота. «Давай, котику, будемо жити разом?!» — «Давай!» І почали вони жити разом. Нагодувала кота лисичка, відмила й пустила поголос лісом, що з’явився в неї чоловік, та такий сильний і грізний, якого в лісі ще не було. Тож яка мораль цієї казки? Чи лисичка сама піднялася на вищий щабель суспільної лісової ієрархії? Ні, вона, як й українська жінка, котра є часто розумнішою, хитрішою, красивішою, всіляко сприяла підвищенню суспільного статусу свого чоловіка! Чи не нагадує це ситуацію, коли жінка пише контрольні за чоловіка-заочника, заробляючи більше, розповідає, що це він, її чоловік, заробив, купив, подарував тощо? Не будемо забувати, що особливістю дитячого сприйняття казкових персонажів є те, що дитина уявляє себе головною героїнею чи героєм казки. Тож і набуває якостей такого персонажа.
Настає час, і батьки ведуть своє чадо до першого громадського закладу — дитячого садочка. Чи звертали ви, шановні читачі, увагу, як розташовані іграшки в дитячій ігровій кімнаті в садочку? В одному куті — ляльки, одяг для них, посуд, праски та інші речі домашнього господарства; в іншому — зброя, машини, кубики, конструктори та ін. Ніде не написано, що перший куточок — для дівчаток, а другий — для хлопчиків, але коли дітей випускають в ігрову кімнату, вони самі розходяться в кути за своєю статевою ознакою. Лише деякі діти, ризикуючи викликати здивування друзів, цікавляться протилежним куточком. Навіть коли дівчатка залучають хлопчика до своїх ігор, вони його садять за стіл і навипередки подають йому уявні страви. Ось так і формується усвідомлення хлопчиком обслуговуючої ролі дівчинки, яке підсилюється прикладом мами, няньки й виховательки.
Але підросли наші діти, й повели ми їх до школи. Моє покоління навчалося за однаковими букварями, де після віршика про Володю Ульянова йшли картинки з розвитку мовлення. Чи пам’ятаєте ви першу з них? Нагадаю: мама — з пилососом, бабуся в’яже, тато читає газету, дідусь дивиться телевізор (чи навпаки). Наголошуючи на силі перших шкільних вражень дитини, підкреслю, що й хлопчик, і дівчинка переконані в правильності такого розподілу сімейних ролей. Першим прочитаним реченням для багатьох поколінь наших співвітчизників є класичне: «Мама мила раму». Це речення присутнє й у сучасних букварях. Я бачила лише один гендерно збалансований буквар, виданий у Львові 2002 року, де навіть кількісно дотримано рівного представництва жіночих і чоловічих образів: за комп’ютером — дівчинка й хлопчик, город копають — дівчинка й хлопчик, посуд миють — дівчинка й хлопчик, у футбол грають — дівчинка й хлопчик, де дитині читає книжку тато, а не мама, й т. і., та навіть там є вищезгадане речення. Враження другорядності жінки-дівчинки закріплює точна наука математика. Якщо Василько вирішив шість задач, то Оленка на дві... (здогадайтесь: більше чи менше? Натяком може слугувати назва відомої телевізійної програми «Самый умный»). Хоча практика свідчить, що в школі краще навчаються саме дівчатка, й до вищих навчальних закладів вони також вступають на рівних.
Отже, вся система освіти й виховання спрямована на виховання традиційних характеристик «жіночості» та «чоловічості», які в науці дістали назву «фемінність» та «маскулінність», а саме: дівчинка має бути красивою, ніжною, ласкавою та працьовитою, загалом — слабкою та депресивною, а хлопчик — обов’язково розумним, сміливим, мужнім та багатим, загалом — сильним та агресивним. Таким чином суспільство готує дітей до виконання в дорослому віці основних функцій: для жінки — материнство та ведення домогосподарства, для чоловіка — захист (себе, родини, Батьківщини) та забезпечення (себе, родини, Батьківщини).
Але ж у сучасному світі вже давно втрачено чітке розмежування функцій за статевою ознакою. Сьогодні жінка також мусить уміти захищати й себе, й родину, й Батьківщину, а для чоловіка чи не найважливішою функцією є батьківство. Тобто в процесі соціалізації людина, незалежно від статі біологічної, набуває як фемінних, так і маскулінних емоційних, поведінкових, ментальних та інших характеристик, це й є її гендерною ідентичністю. Гармонійний розвиток особи передбачає наявність у неї фемінності й маскулінності у співвідношенні 50/50.
Проблема ж у тому, що освіта та виховання все ще залишаються переважно традиційними, їхніми суб’єктами є переважно жінки — носії патріархальних поглядів на виховання дітей і в сім’ї, й в освітніх закладах, що призводить до психологічних травм як дівчаток, так і хлопчиків. Адже саме традиційні уявлення про «жіночість» і «чоловічість» штовхають тих, хто не відповідає очікуванням суспільства, у гомоеротичні стосунки. Тобто, якщо хлопчик чи чоловік є носієм великого відсотка фемінності, то чоловічий соціум визначає для нього жіночу функцію, й навпаки.
Патерналістська політика держави щодо жінок радянського періоду перетворила жінку на соціального інваліда, однозначно визначивши чоловіка суб’єктом політики, а жінку — її об’єктом. Але чоловічий соціум містить не менше проблем, які є неабиякою загрозою суспільному розвитку.
Так, чоловіки в Україні живуть на 12 років менше ніж жінки та на 15 років — ніж чоловіки в розвинених країнах. У віці 25 — 29 років чоловіків умирає у чотири рази більше ніж жінок від нещасних випадків, алкоголізму, наркоманії та ін. У віці 40 — 45 років чоловіки вмирають в сім разів частіше ніж жінки від серцево-судинних захворювань. Якщо ситуація не зміниться, то кожен четвертий сьогоднішній десятирічний хлопчик не доживе до 45 років. Чи не страшно? Чи це не є підставою для державного втручання? Але державні інституції традиційно опікуються лише жінками.
Чому ж така сумна статистика щодо причин смертності чоловіків? Саме загострення маскулінних якостей у процесі виховання хлопчиків і призводить до нехтування ними власним здоров’ям і навіть життям. Сьогодні чоловіка до лікарні можна віднести хіба що на ношах, тому що турбота про власне здоров’я — це ознака фемінності, тобто слабкості.
Коли в доісторичні часи дружина в прямому розумінні підтримувала вогнище, чоловік, щоб принести додому шмат м’яса, мав декілька днів бігати за мамонтом, убити його, розчленити, притягнути до печери. Дружина готувала їжу. Кому вона клала найбільший, найжирніший шмат м’яса, найгустішу юшку, найжирніший узвар? Йому, коханому. Потім — старим батькам, потім — дітям, а собі вже те, що залишиться або що хто не доїв. На той час цей жир був потрібен чоловіку, щоб завтра знову витрачати калорії на пошук здобичі. Що ж змінилося в цій традиції сьогодні? Лише спосіб здобуття продукту для сім’ї. Тобто науково-технічний прогрес призвів до того, що чоловік частіше вже не докладає таких зусиль, щоб утримувати сім’ю. Уранці він снідає (за описаним вище порядком), сідає в транспортний засіб, їде на роботу, яка, переважно, має сидячий характер, нервує там, приймає «надважливі» рішення, які чомусь дуже сильно затримують його на роботі. Приходить додому рідко раніше восьмої-дев’ятої вечора, а дружина йому знову — найбільший, найжирніший шмат м’яса, найгустішу юшку, найжирніший узвар, та ще й приговорює: «Ну що для тебе одна тарілочка борщу? З’їж, як мінімум, дві. Ну що це ти з’їв лише дві котлетки, ти погано почуваєшся? Ти ж чоловік, маєш бути сильним, з’їж ще!» Саме така дружина є взірцем «гарної дружини й матусі», саме її спочатку чоловік, а потім і син не знають, де їхні штани, де шкарпетки (пам’ятаєте рекламний ролик?). Вона начебто не розуміє, що, виховуючи таким чином сина, вона віддає його в повну залежність до майбутньої дружини, тому що сам він не здатен у побуті дати собі раду.
Ще одна сумна статистика щодо чоловіків. В Україні щороку відбувається в середньому 15 тисяч суїцидів, із них дві третини — чоловіки. Що може штовхнути на такий страшний крок «сильного, розумного, сміливого та мужнього»? Мабуть, невідповідність подібним очікуванням суспільства, нездатність перебороти слабкість, бідність, розчарування... А може, проблем у жінок менше ніж у чоловіків? Що ж тримає на цьому світі нас, жінок? Одвічне питання: що буде з моїми дітьми, пристарілими батьками, із тим же чоловіком? Чому ж родинні почуття не стають на заваді останньому кроку чоловіка? Тому що патріархальне суспільство не включило до найвищих цінностей чоловічої моралі ані його власне життя, ані майбутнє родини.
Підсумовуючи, слід зазначити, що в Україні й досі «мама миє раму», але вже на часі вирішення проблеми освіти та виховання з огляду на формування повноцінної, високо розвинутої особистості кожної статі. Для цього необхідно змістити акценти у вихованні як дівчаток, так і хлопчиків на формування високої цінності особистого життя й здоров’я, обов’язку як материнства, так і батьківства, людської гідності, розвитку особистих здібностей та талантів і гарантії їхньої реалізації в суспільному житті.
