Де ж були мої очі весь цей час, як міг я, будучи так близько, проґавити цей чудовий палац на узвишші? Звідки він виник так несподівано? Адже не зійшов із хмар, такий же величезний, як вони, величний і сірокам’яний?
Я самотньо озираюся навколо, щоб знайти кого-небудь і запитати, звідки він тут? Але ні душі навколо: лише замети, голі сади і скучні хатки, хатки, хатки з білими кучериками над пічними трубами. Чорні ворони з подивом прогулюються неподалік від житла, але поживи як не було, так і немає. Усе вкрив глибокий сніг. Ні стежинок навколо, ні слідів.
Вечоріє, і повітря сповнюється свинцем. Я, як і раніше, дивлюся вдалину, де за кілометр або трохи далі звідси височіє замок. І не можу відірвати погляд від нього, і мене дедалі більше непокоїть думка про те, хто ж це так швидко та непомітно звів його та для кого. Так, я останнім часом був зайнятий, працював у своїй майстерні й «носа не показував», але це неможливо, щоб отак зненацька з’явився такий велетень.
Десь гуркотить трактор, і я намагаюся якнайшвидше знайти його в цьому лубковому пейзажі та кинутися назустріч. У густій тиші його гуркотіння для мене, наче музика. Ще хвилина — і собачий ніс «Білоруса» виповзає з-за дерев’яної комори. Я висмикую ноги зі сніжного полону і підстрибцем, високо підіймаючи ноги, біжу до нього. Побачивши мене, тракторист зупиняє свого «коня» і чекає, поки я підійду. Він зменшує оберти, і гуркіт движка стає тихішим.
Ми вітаємося, посміхаємося, і нарешті я питаю його, що це за замок чи палац на горі. Адже раніше його не було. Звідки він? Хлопець посміхається і каже, що збудували недавно. Ще він каже, що їхатиме зараз до нього і, якщо я хочу, може підвезти. Я погоджуюся, оскільки такі пояснення мене не задовольняють, я хочу роздивитися його ближче. Я лізу в тісну кабіну, і ми рушаємо. Мені чомусь незручно далі розпитувати свого попутника. Вважаю, що недобре признаватися, що досі я й гадки не мав про цю величну споруду, і що в ній немає ані камінчика моєї участі. Я наче проґавив щось важливе. Виходило, що коли всі працювали над замком, я мовби ховався десь, уникаючи роботи. Тому мовчу, підстрибую на вибоїнах, а трактор захлинається і незабаром починає видиратися на гору.
Чим ближче ми під’їжджаємо, тим грандіозніший вигляд. Сірі гранітні стіни з напівобтесаних великих блоків уже здалека вселяють повагу. Дві круглі високі вежі (мабуть, завбільшки з 10 поверховий будинок) по краях фасаду, верхівка третьої — десь у тилу; амбразури, зубці стін угорі свідчать про неприступність чи то палацу, чи то замку, чи то фортеці. Найнижчі вікна — нечисленні та вузькі, мов бійниці, — на рівні другого поверху. У них не просте скло, а різнокольорові вітражі; за ними повільно коливається м’яке світло. Мене вражає вся ця громіздка споруда, і я не знаю, на якій же її деталі зупинитися. На прозорому сферичному куполі даху зі шпилем, що лише своєю верхівкою виглядає із-за зубців, чи на кованих воротах п’ятиметрової висоти, чи на чомусь іншому.
Невдовзі ми підбираємося майже впритул до замку, трактор зупиняється. Хлопець каже, що ближче він під’їхати не може через рів і що тут мені доведеться вийти. Я легко погоджуюся, дякую та зістрибую з кабіни в сніг. Трактор, перевалюючись із боку в бік і попирхуючи, виїжджає, а я знову залишаюся сам біля широкого та глибокого рову, наполовину засипаного снігом. Його не перестрибнути і не обійти, але я й не намагаюся, а просто крокую вздовж нього, раз у раз задираючи голову на високі стіни. Сутінки густішають, але я все ж таки ще сподіваюся обійти та роздивитися цю сіру громадину, і, можливо, зрозуміти, для чого вона тут і чия вона.
Над арочними воротами, окутими чорним металом, я розрізняю герб. Мені важко розпізнати всі його деталі, але все ж таки деякі з них я впізнаю. Центральна — тризуб, прикріплений до щита; над ним лежить булава; під нею — широкі, обоюдогострі рицарські мечі, хрест на хрест; по боках — чи то аптекарські, чи то торгові шальки терезів. Ще якісь дрібні деталі, але більше мій зір не дозволяє роздивитися.
Я йду далі, провалюючись у снігу, і щокроку більше сумніваюся у своїй експедиції. Навряд чи хтось помітить мене, впустить і поговорить, а простий огляд мені мало що дасть. Гнітюче діють на мене безлюддя й тиша, і мені дедалі більше хочеться полишити цю холодну громаду каменів і повернутися. Та й втомився я вже, хоча крокую лише десять хвилин.
Я зупиняюся, розмірковуючи, а потім повертаю назад до колії, яку щойно проклав трактор. Небо вже темне, але завдяки снігу я ще добре бачу все навколо. Мою увагу раз у раз привертають вітражі у вузьких і високих вікнах. Світло в них поступово розгорається, наче хтось підкидає хмизу в багаття, і мені чимраз виразніше видно їхній малюнок. Здається, в ньому немає жодної думки, це просто набір різнокольорового скла. Я зупиняюся біля найближчих вікон і намагаюся з’ясувати це. В одній із великих помаранчевих шибок мені привиділося щось знайоме. Адже я склодув і добре знаю, як воно створюється. Я знаю його секрети і маю свої. Тільки я можу зробити з однорідної гарячої маси такий хитромудрий вензель-завиток. Той вензель, який я щойно побачив, мій! Онде він! У правому нижньому кутку вікна мій фірмовий, рідний, який я завжди залишаю на своїх роботах. Безсумнівно, це він! Серце моє неприємно здригається. Звідки він тут? Хто дозволив?
Раптом несподіваний спалах світла засліплює мене. У першу ж хвилину мені здалося, що просто наді мною безшумно розірвалася біла шапка феєрверку. Таке було яскраве і всюдисуще це світло. Я миттю обернувся і не впізнав сірого, похмурого велетня. З усіх його вікон, із веж, як морських маяків, із прозорої сфери купола світло струменіло навсібіч. Ожив велетень! І я не знаю, чи радіти мені (в цей час яскравий промінь прожектора впився в мене і пришпилив до землі), чи втікати від нього.
«Протягом однієї хвилини ви мусите покинути прилеглу територію! Непокора буде розцінена, як опір владі! Час пішов!» — голосно та верескливо прокричав звідкись могутній динамік, і подальша тиша здалася мені порятунком. Я злякався і побіг.
Із першими променями зимового сонця я вийшов зі своєї хатки на свіже морозне повітря. Годі стояти добу за добою біля печі і нічого не бачити навкруги. Сьогодні я не маю наміру працювати, поки не з’ясую.
Разом зі мною на вулицю вийшли і всі мої сусіди. Усе наше поселення чомусь зненацька ожило та хлинуло зі своїх будинків. За вчорашньою тракторною колією воно повільно попрямувало до узвишшя, на якому стояв холодний і величний замок.
Моя сусідка махнула мені рукою, запрошуючи, і разом із чоловіком пішла за всіма. Я забіг у свою майстерню, схопив кожушок, шапку та кинувся навздогін.
«Куди ви?» — наздогнав я їх біля околиці. «У замок», — відповіла сусідка. Серце моє тьохнуло, і більше я не промовив ані слова. Ще трохи терпіння — і все стане на свої місця. Я мовчки йшов разом з усіма і лише пильно дивився вперед. Жодного деревця поруч із кам’яним велетнем, жодного будиночка, тільки він один височіє над білою сніжною пустелею під прозоро-блакитним небокраєм. Твердиня, що означає вічність. Наче крапка в кінці речення, після якої — жодних слів і заперечень.
Ворота були відчинені, міст через рів перекинутий.
Разом із моєю сусідкою, поряд із безліччю таких же, як ми, я оминаю їх і входжу у двір замку. Це — кам’яний двір, напівкруглий, великий, але порівняно з висотою сірих, щільно притиснених будівель навколо нього — він не більший, аніж шахта ліфта. На його брущатці, наче ярмарок приїхав: розставлені білі, блакитні, червоні пластикові столики, над ними розкриті такі ж яскраві парасольки. Наче і немає зими. Тут ніщо не нагадує про неї, і я відчуваю, що тут тепло, як в опалюваному будинку. Хочеться зняти кожушок і шапку. Деякі з нас так і роблять, розсідаючись за столами. Нас ніхто не запрошує, бо немає нікого з господарів, але що ж нам робити, як не сісти та не роздивитися.
Я опиняюся за одним столом зі своєю супутницею, її чоловіком і ще одним незнайомим чоловіком. Усі ми розглядаємо площу та напівкруглу стіну гранітних будівель навколо нас. Навіщо ми прийшли сюди? Адже не через оці яблука на столі, шматочки сиру на пластикових тарілках і ситро. Навіщо ж зібрали нас тут господарі?
Якась безмовність навколо нас і мертвий спокій. Я вдивляюся в найближчі вікна будинків. Чи не промайне за ними чиєсь обличчя, але всі вони холодні та темні. Навіть завісок немає, щоб ненавмисно ворухнутися і цим засвідчити, що за ними існує життя.
Минають десять хвилин — і ми вже освоїлися, деякі сміливці вже жують. Нарешті десь під склепіннями повільно з’являється та починає плинути до нас тиха, знайома мелодія. Я впізнаю в ній «Україну», яку співає Петриненко. Вона поступово набирає сили, гучності, і я розумію, що отепер і має статися те, для чого ми тут. І справді, біля вхідних дверей одного з найпомпезніших під’їздів із напівколонами та мармуровими вазами невідомо звідки з’являються швейцарці з довгими гвинтівками. Завмирають. Ще мить — і ці головні двері відчиняються. Ще десяток секунд — і в них з’являються люди.
Вони повільно виливаються на площу. Їх кілька десятків. Це все господарі? Хто вони? Такі яскраві, привітні, білозубі. Вони в піднесеному настрої. Одягнені так, наче прийшли на бал. Чи не бачив я їх колись по телевізору (коли ще дивився його), на килимовій доріжці біля американської кіноакадемії? Вони йдуть до нас — ці чоловіки, жінки з глянцевих обкладинок журналів. Вони широко посміхаються та готові обійняти нас і розцілувати. Що відбувається?
Ми збентежено підводимося їм назустріч, ховаємо за спини заячі шапки, обтрушуємо штанини. Їхня маса розходиться по площі, і біля кожного нашого столика хтось із них зупиняється та починає говорити. Слуги несуть для них додаткові стільці з подушечками. До нашого столу прямує зовсім ще молодий чоловік невисокого зросту, з веселою посмішкою та довгим шрамом на обличчі. На його лобі вже видніються ранні залисини, але він такий енергійний, такий іскрометний, що вся його зовнішність кудись зникає з нашої уваги, а залишаються лише його слова, юнацьке завзяття й очі. Він ще не привітався з нами, йому ще не подали стільця, але він ще за кілька кроків від нас почав. «Не так! Усе не так», — запально говорив він і тільки потім сідав, тягнувся за яблуком, протирав його хустинкою і все говорив, говорив про щось, не забуваючи додавати «не». Слідом за ним розсілися й ми. Він навіть налякав нас спершу своїм азартом, але вже через кілька хвилин ми розслабилися і спробували прислухатися до його промов. «НАТО — ні!... Кумам — ні!..», — із веселим лукавством втовкмачував він нам.
Що ж це тут відбувається? Я подивився на сусідній столик: там уже також розсілися. Сплеск хвилі, яка ринула на всіх нас із під’їзду, зійшов. Більше ніхто вже не стояв, і господарі по одному сіли до кожного стола. Музика давно змовкла, і над площею тепер чувся лише невисокий людський говір. Усе це було дивне для мене, і я намагався нічого не пропустити. Я дивився, не зводячи очей.
Поряд, за сусіднім столиком, поставивши лікті на стіл, жестикулюючи лише п’ястями рук і пальцями, в’язко, із придихом, говорив про щось своїм слухачам чоловік із великим і симпатичним, але поцяткованим чимось обличчям. «Чисті руки...Чесна влада... Чесний уряд...», — раз у раз долітало до мене.
Трохи далі мою увагу привернув чоловік-стерильність-і-білизна. Він виразно виділявся цією своєю білизною. Його біле пухнасте волосся здалося мені еталоном білизни. Його обличчя, хоч і немолоде, але таке ж біле, як у китайському театрі масок. Його руки мирно лежали на столі, наче голубині крила. Його біла сорочка — знахідка для реклами «Taide». Я подумав, що його чорний костюм — це непроглядний морок, на тлі якого його особисте світло стає ще яскравішим. Здається, він щось говорив про Європу. Не впевнений, але він чи то пропонував, чи то вимагав побудувати в нас ще щось дуже хороше, європейське. Очевидно, цього замку йому було замало.
Були й жінки. Одна з них дуже нагадала мені мою сусідку. У неї теж була заплетена коса. І взагалі — вона була така ж миловидна, як і моя сусідка. Але була й відмінність. Та, за сусіднім столом, була весь час напружена. Вона цього не показувала, але її очі говорили, що вона в стійці та готова до будь-якої каверзи. Вона й говорила так, наче стримувала себе, тихо й із легкою хриплуватістю, але з потенцією на оглушливе контральто. «Справедливість є... Недоторканості вкраденого не буде... У цих чоловіків залишилося хоч трохи мужності...», — уловив я кілька її фраз і подумав, що напевне в цих стінах справедливість переможе.
Трохи далі інша жінка, схожа на італійку і зовнішністю, й емоційністю, здається, жваво рекламувала якусь свою книжку, яку писала три роки. «Шановні! — раз у раз виразно кидала вона своїм підопічним, — я вас прошу!», — і перегортала сторінки, і щось шукала там, наче не могла вивчити їх напам’ять.
Я крутив головою і наткнувся ще на одного дуже запального політика. (Тепер я нарешті здогадався, що ми серед політиків). Зовнішність його ніяк не виділялася (хіба що ідеально прямим і трохи збитим проділом), але мою увагу привернула його карбованість слів. «Ми не дозволимо цим помаранчевим розвалити країну!.. Нового майдану не буде!.. Уся влада регіонам!.. Я дев’ять днів сидів у слідчому ізоляторі!..» Дивно, до чого цей надрив? Тут так тепло, затишно. Невже він подумав, що його збираються вигнати звідси. Сумнівно. Озирнувся би на своїх товаришів і не кричав би. Нікого він не цікавить, у кожного свої справи.
Тим паче, що один із них, невисокий, доволі моложавий, але вже добряче сивий (напевно, історик), говорив прямо, що він усіх їх тут зв’яже канатом і нікого не відпустить.
Далі вже нічого не було видно і не було чути. Я повернувся поглядом до свого стола, подивився на заспокоєного юнака зі шрамом і несподівано для себе спитав його про те, що ми тут робимо в цьому замку. Він легко зупинився і так само невимушено відповів мені, що це звичайна передвиборна зустріч з електоратом. Ви що, мовляв, не знаєте, що завтра вибори до влади. Ви що не збираєтесь голосувати? Й багато інших запитань. «То ви нас просто агітуєте?» Тут він ще більше здивувався. «Ніхто вас ні за що не агітує. До чого якась агітація? Ті часи вже минули. Ми запросили вас, щоб просто нагадати, що завтра вибори і що завтра ви неодмінно повинні піти на дільниці й опустити свої бюлетені в урни». «А якщо ми проголосуємо якось неправильно? Не так, як ви хотіли б». Він усміхнувся: «Такого не буває. Ви завжди проголосуєте за владу нашого замку, іншого вибору немає». «А що це за замок?» Тут він не витримав і обурився: «Ви що з Місяця звалилися, товаришу? Це ж замок «Трьох гілок». Хіба ви не будували його разом із нами? Із ними, — він показав мені на моїх сусідів по столу. — Це ж наш оплот демократії, це ж наш центр думки, центр законності й усієї влади в країні». «А ви тут і живете?» — знову поставив я безглузде запитання. «А де ж іще? Звісно, тут і працюємо, і живемо. Боронь Боже, кому ще — в ці холодні, бездушні стіни та коридори?».
Години через дві, коли ми перейшли міст, я спитав у своєї сусідки, чи вона теж брала участь у будівництві цього замку. «І я, і чоловік, і батьки наші, пенсіонери. Усе наше поселення», — спокійно відповіла вона.
А коли ми проходили повз вітраж, я зупинився і почав розглядати свій фірмовий вензель. Я дивувався. Коли ж це і я так непомітно й так ненароком долучився до цього загальнонаціонального будівництва. Як я міг проґавити свій вензель, який тепер вмонтований у цю грандіозну споруду?
