Незабаром закінчиться навчальний рік, і перед сотнями тисяч випускників шкіл постане дуже важливий вибір — вибір майбутньої спеціальності й вищого навчального закладу. Що й казати, одинадцятикласники нині нервуються й метушаться: який університет обрати, що вчити, як вступати, кому платити тощо. А минулого тижня масла в вогонь додав заступник міністра освіти й науки Михайло Степко, заявивши, що приєднання України до Болонського процесу вимагає підвищення якості освіти, тому в усіх ВНЗ пройдуть інспекції, особливо у філіях. А ще — скоротиться набір на юридичні й економічні спеціальності, більше місць пропонуватимуть на інженерно-технічних напрямках. Мовляв, за наявності понад трьохсот державних і приватних ВНЗ перевірити й засвідчити якість навчання неможливо — не виключено, що найближчим часом кількість навчальних закладів буде зменшено... Словом, вступна кампанія цього року обіцяє бути ще запеклішою і напруженішою, ніж завжди.
Хто як, а я в дитинстві мріяла стати ветеринаром — щоб у бабусиному господарстві всі тварини завжди були здорові. І навіть отримала право на вступ до Сумського аграрного університету завдяки університетській олімпіаді. Забираючи мої документи, член приймальної комісії запитав, чи готова я сплатити певну суму до «благодійного фонду» університету, адже без цього внеску ні про яке зарахування не може бути й мови! Образившись на цю вишукану спробу отримати хабара, я попрощалася з мрією про кар’єру лікаря, а натомість успішно відвезла «золотий» атестат до Києва. Кажуть, тепер вступити до вищого навчального закладу важче, а навчатися — дорожче. Який же гаманець треба приготувати батькам, щоб дитина склала іспити й отримала кваліфікаційний ступінь?
Перш за все варто відзначити, що кількість осіб, які здобувають освіту за контрактом, із року в рік зменшується: 2003 року на кошти державного та місцевих бюджетів навчалися понад 47% студентів. Кожного року кількість бюджетників хоч і незначно, але збільшується. Проте потрапити на безкоштовне навчання, склавши вступні іспити, стає дедалі важче, тому що переважна більшість навчальних закладів має свої філії в загальноосвітніх школах, проводить власні конкурси, зараховує поза конкурсом призерів учнівських олімпіад. Наприклад, держава виділила на певну спеціальність 50 місць. З них приблизно дві третини припадають на денну форму навчання, решта — на безвідривну від виробництва. Поза конкурсом до ВНЗ зараховують дітей-сиріт, інвалідів дитинства, інвалідів- чорнобильців, частина випускників шкіл отримує право на співбесіду або складає тільки один іспит... Відкинувши всіх обдарованих і пільговиків, маємо близько 20 місць для загального конкурсу — для тих, хто подасть документи й складатиме всі передбачені вступною програмою іспити.
Зрозуміло, що така ситуація мало задовольняє й школярів, і батьків, і державу. Шанси вступу дітей тісно пов’язані не зі знаннями, а з багатьма зовнішніми чинниками: чи благополучна родина, чи достатньо заробляють батьки, чи є в родині інші діти, скільки часу має школяр на підготовку... Щоб спростити процедуру й по можливості уникнути зловживань у цій сфері, навчальні заклади пропонують школярам дві реальні можливості покращити знання й збільшити свої шанси на ринку абітурієнтів — це зовнішнє оцінювання й підготовчі курси.
ЄДИНИЙ СТАНДАРТ ОЦIНКИ
Для зовнішнього оцінювання з української мови, математики чи історії обласні управління науки й освіти обирають адміністративні райони, у школах яких навчається відповідна до визначених квот кількість випускників. Діти проходять тестування в дев’яти регіональних центрах оцінювання якості освіти, що дозволяє їм подивитися на власні можливості з нового боку: адже, наприклад, у сільській місцевості й учителі, й учні можуть оцінити рівень знань суб’єктивно, лише в порівнянні з іншими місцевими дітьми. Нова програма дозволяє порівняти якість навчання в різних регіонах і школах, щоб неупереджено сказати випускникові, на що він може розраховувати у вищій школі.
Українське зовнішнє тестування позитивно відрізняється тим, що має кілька рівнів захисту від обману. При створенні завдань автори й співробітники центрів оцінювання підписують угоду про відповідальність за збереження службової інформації. За словами директора Українського центру оцінювання якості освіти Лілії ГРИНЕВИЧ, за минулі роки зареєстрували лише один серйозний випадок витоку інформації. У ході службового розслідування з’ясувалося, що зразки тестів співробітниця центру показала синові й за це позбулася права займати подібні посади, а також отримала два роки умовно. Аби подібні казуси не повторювалися, для кодування робіт використовують штрих- коди, бланки відповідей сканують, а розгорнуті відповіді оцінюють, незалежно один від одного, два члени комісії. Якщо їхні оцінки не співпадають, вирішальною стає думка ще одного члена комісії, який і вирішує спір. Зберігання й видача бланків, кодування й розкодування робіт суворо регламентовані, тому є всі підстави вважати, що цьогорічні тести відбудуться максимально об’єктивно.
Утім, випускникам — учасникам зовнішнього оцінювання — не обов’язково подавати сертифікат для зарахування результатів тесту як підсумкову державну атестацію чи/або результат вступного випробування — якщо школяр не хоче показувати погану оцінку, він має право складати іспити на рівні з іншими абітурієнтами.
А як же, власне, відбувається зарахування цих результатів у ВНЗ, спитають допитливі батьки. «Навчальні заклади, які визнають зовнішнє тестування (а таких зараз понад 30 — ред. ), виводять еквівалент результатів тесту в тій системі оцінок, яка діє на вступних іспитах, — пояснює Лілія Гриневич. — Раніше більшість університетів не довіряли результатам тестування й штучно занижували цей еквівалент, наприклад, результат у 95 балів із ста оцінювали як «добре». Цього року такого вже не буде: ми виробили єдину систему відповідності результатів тестів і вступних оцінок. Тепер, якщо абітурієнта задовольняє його бал, він подає до приймальної комісії сертифікат зовнішнього тестування, не задовольняє — піде складати іспит».
ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ
Полегшити вступні випробування можна й завдяки підготовчим курсам, які діють фактично в усіх університетах. В окремих ВНЗ, наприклад, у Національному університеті імені Тараса Шевченка й у КПІ, абітурієнтів, які закінчили підготовчий факультет чи курси в спеціалізованій школі, зараховують за результатами випускних іспитів.
Усі підготовчі заняття — платні, й обраховуються або за окремими дисциплінами, або за весь курс одразу, чи посеместрово, помісячно. За офіційними даними столичних ВНЗ, у середньому підготовка коштує від 120 до 400 гривень на місяць, або від 700 до 4500 гривень за весь курс (вісім десять місяців), або від 300 до 2000 гривень за кожну обрану дисципліну. Подібні лекторії бувають на всі смаки й бажання: 100 навчальних годин за (орієнтовно) 700 гривень, повний навчальний рік за більш ніж 4000 гривень, окремі дисципліни за два-три тижні до іспиту по 600 гривень. Як свідчить практика, ціни не відлякують охочих навчатися: наприклад, на підготовчому факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка готуються до здобуття вищої освіти близько 2000 абітурієнтів — і українців, й іноземців, і випускників шкіл, і тих, кому не пощастило минулого року.
«Найбільший попит на українську мову та літературу, адже іспити з цих дисциплін є на будь-якому факультеті, а відмінні знання мають далеко не всі, — розповідає декан підготовчого факультету Тетяна ТАБЕНСЬКА . — Далі математика, правознавство, англійська мови, людина й світ — предмет, який не викладають у школах, але вимагають на іспитах. Ще один безумовний плюс — навчання проводять ті викладачі, які будуть навчати школяра й надалі».
Справді, під час подібних занять відбувається й знайомство, й психологічна підготовка: діти вже знають, які люди й які умови чекають їх в інституті. Під час повного навчального року абітурієнтів розбивають на групи залежно від того, на яку саме спеціальність вони планують вступати. Навчальна програма ґрунтується саме на тих предметах, які знадобляться при вступі чи під час навчання.
Можна піти й іншим, дешевшим шляхом: знайти репетитора. Як показало дослідження «Дня», година математики або української мови коштує 50 — 75 гривень, година англійської чи економіки — від 80, психологія та фізика — не менше 70 гривень на годину. Повна ціна навчального курсу, звичайно, зменшиться, а вчитель підбере дитині особисту навчальну програму, підтягне в слабких місцях і таке інше. Однак, у такому випадку ніхто не візьме відповідальність за «власне бачення» навчальним закладом тих чи інших суперечливих питань, ніхто не гарантує й якість освіти.
ПОЧIМ ГРАНIТ НАУКИ?
Усі названі засоби самоосвіти спрямовані на те, щоб здобути місце державного замовлення. Слід зауважити, що при однаковій кількості балів на вступних іспитах перевагу при зарахуванні надають медалістам, випускникам із грамотою за особливі досягнення з профілюючого предмета, особам, які працюють за спеціальністю не менше року, випускникам навчальних закладів I — II рівнів акредитації, якщо вони вступають на споріднену спеціальність, та демобілізованим протягом останніх двох років. Та ми вже порахували, що бюджетних місць значно менше, ніж охочих навчатися. Тому певній кількості батьків доведеться викладати певні суми на контрактне навчання дитини. Боятися цього не треба: контрактники від бюджетників абсолютно нічим, крім форми оплати, не відрізняються й мають однаковісінькі права. А от батьківські гаманці можуть потоншати: ціна заочного навчання коливається в діапазоні від 1000 до 5000 гривень на рік, стаціонар коштує від 2000 до 15 тисяч гривень щороку. Утім, нарікати на нелюдські розцінки навчальних закладів марно, тому що розмір оплати встановлює Міністерство науки й освіти за погодженням із Міністерством економіки. Це значить, що збільшення ціни навчання залежить насамперед від інфляції — тобто від рівня заробітних плат викладачів, вартості комунальних послуг у державі.
Знаючи нестабільність грошових відносин в Україні, неважко передбачити, що названі цифри — не остаточні й можуть змінитися найближчим часом.
