Минулі вибори були найменш драматичними в нашій новітній історії. Скандали, викриття й акції протесту не урізноманітнили перебігу млявої кампанії. Вона котилася по заздалегідь прокладених рейках і, докотившись до фіналу, видала результат, відомий мало не з минулої осені. Звісно, цей спокій можна трактувати як перші ознаки жаданої стабільності, нібито характерної для розвинених країн, але, боюся, це все-таки погані ознаки. Безконфліктні вибори 2006 року із попередньо оголошеним результатом можуть стати початком болісних процесів.
ІНОПЛАНЕТЯНИ І МИ
Вибори так і не стали способом, із допомогою якого суспільство впливає на владу. Поки що наш обиватель розглядає політику, як діяльність незрозуміло звідки виниклих і за визначенням чужих для «нормальних людей» персонажів. Позиція обивателя: якщо голосування неминуче, треба не дати себе обдурити апріорі шахраюватим партіям. Не піти на вибори обиватель також не може, оскільки вони дають щасливу можливість висловити своє «фе». Дискутувати про те, чому та яким саме чином українська влада відірвана від українського суспільства, можна досить довго. Цікавіше поговорити про інше. Йдеться про наші дивні засоби масової інформації та їхню поведінку на виборах. Журналісти, які начебто є бойовим авангардом громадянського суспільства, поводилися вкрай непристойно. Ця публіка сприйняла партії лише як дійну корову. Ціни звичайної та політичної реклами вельми відрізнялися. Складається враження, що партії прилетіли до нас звідкись з іншої галактики — щоб влаштувати тут рекламну кампанію і після її завершення зникнути назавжди.
Чимало посприяв такому стану справ закон про вибори. Ситуація, коли будь-яка згадка партії розглядається як реклама, абсолютно ненормальна. ЗМІ перетворюється з інструмента суспільства на звичайну дошку оголошень. Горезвісної рівності, якою нібито переймаються автори закону, немає і близько. Очевидні переваги мають партія влади, яка в результаті своєї роботи завжди потрапляє в кадр, і її улюблена опозиція, з якою вона героїчно бореться.
На виборах збереглася та зміцнилася усталена протягом років незалежності ситуація, коли влада перебуває у вільному польоті та майже не залежить від суспільства. Українці сприймають політику як серіал, де «хороші» та «погані» постійно воюють між собою, а політиків — як героїв цього серіалу. Біда в тому, що якості політика та якості героя серіалу різні. Політик у його працездатній та корисній для оточення ролі — персона прозаїчна та малоцікава. Він приносить користь, коли працює, — тобто втілює в життя ті чи інші програми, відстоює ті чи інші інтереси. Герой серіалу — істота, створена заради красивої пози, страждання та боротьби. Якщо ми подивимося на наших політиків, то побачимо суцільних героїв. І головна проблема для країни не в тому, що політик-герой використовує ситуацію для своєї вигоди, а в тому, що він свідомо провокує конфлікти в найпростіших ситуаціях, а там, де такої ситуації створити не можна, не поворушить і пальцем.
ХТО ТАКИЙ ЦЕЙ ПОТЕРПІЛИЙ?
Три лідери цих виборів максимально відповідають образам героїв завалящого серіалу. Найяскравіша фігура — звісно ж, Тимошенко. Вражає самовідданість, яку демонструє цей персонаж у боротьбі з природними явищами. Наприклад, із цінами. Результат цих зусиль, звернімо увагу, нікого не цікавить. Юлія Володимирівна, будучи прем’єром, мала гарний вигляд на тлі погоди, говорила проникливо та лагідно, за що захоплені виборці віддали їй свої дорогоцінні голоси. Важко знайти більш беззмістовну партію, аніж БЮТ. Хіба що якщо не шукати серед двох інших лідерів — Партії регіонів і «Нашої України».
Віктор Федорович і Віктор Андрійович, схоже, створені один для одного. Важко повірити в те, що Ющенко став би президентом, якби не достопам’ятний колорит Віктора Федоровича та завзятість його позбавлених усіляких комплексів соратників. Щоправда, після перемоги Віктор Андрійович не залишив свого антипода в біді. Зусиллями влади та її непідкупних ЗМІ із більше не зайнятого Януковича знову зліпили жахливу та страшну опозицію з надією героїчно перемогти її ще раз. При цьому Віктор Федорович сповна виправдав надії, і на тлі титанічної боротьби з погодою, яку демонструє головна героїня серіалу, зумів стати його головним героєм. Звернімо увагу, жодної заслуги Януковича і вже тим паче Партії регіонів у цьому немає. Усі лаври належать Віктору Андрійовичу з однодумцями.
Якщо говорити серйозно, то жодної змістовної полеміки з приводу майбутнього країни ми справді не почули. Зважаючи на результати виборів, розумієш, що її просто не могло бути. «Наша Україна» спершу виникла як проект «під Ющенка». Туди прямували всі ті, хто бажав скористатися рейтингом Віктора Андрійовича у своїх цілях. Уся історія «Нашої України», починаючи з 2002 року, — це історія безперервних поразок. «Наша Україна» не зуміла створити блок із «За ЄдУ» в попередньому парламенті. «Наша Україна» не зуміла повернути ідею політреформи на свою користь. Нарешті «Наша Україна» програла президентські вибори. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що майже всі поразки «НУ» спричинені тим, що ця структура завжди віддавала пріоритет тактиці перед стратегією. Найяскравіше свідчення цього — постійні хованки, в які грається з виборцем ця організація. Спробуйте розібратися в тому, що таке «Наша Україна» — партія чи блок — і взагалі, хто там кому лікар. Нагромадження організаційних структур, перетворення їх на загадкові конгломерати, що не піддаються опису, — найкращий доказ того, що ця контора не має «довгих» цілей. Отже, вона не має і не може мати працездатної програми.
БЮТ — певною мірою протилежність «НУ». Якщо Віктор Андрійович просто народився зі своїм рейтингом, то Юлія Володимирівна виривала його зубами, що визначає різницю темпераментів і поведінки цих політиків. Але між ними є й серйозна схожість, а саме — неполітичність у її побутовому, господарському та єдино корисному для суспільства розумінні. БЮТ точно так само, як і «НУ», є «клубом любителів» свого лідера, а не партією, яку об’єднує спільне бачення майбутнього країни.
Яскравий приклад — програма уряду Тимошенко. Цей документ за своєю суттю був документом опозиції, а не Кабінету Міністрів, він свідчив про те, що треба зробити з країною, але не уточнював, хто це робитиме. Програма уряду була вкрай невизначеною, вона зачіпала повноваження і Верховної Ради, і Президента, і навіть судової влади. Власне, на посаді прем’єра Тимошенко і була опозиціонером. Вона постійно боролася — то з «олігархами», то з погодою. Слушні ідеї, які висловлювала прем’єр (наприклад, скасування ПДВ), чомусь так і залишилися ідеями. Можна припустити, що вони будуть такими і надалі, якщо Юлія Володимирівна знову очолить Кабмін.
Партія регіонів була створена для політичної підтримки деяких діячів епохи Кучми — наприклад, Азарова. «Партія регіонів» і «програма» — поняття несумісні за визначенням. Де-факто як політичне явище ця партія з’явилася тільки після поразки Януковича на виборах — коли переможеним треба було навколо чогось згуртуватися. Зрозуміла річ, що всі, так би мовити, ідеї цієї партії будувалися як антиподи пропозицій влади. Найяскравіше цю тактику продемонстрував опозиційний блок «Не ТаК!», але йому не пощастило з контентом. «Регіони» були точно таким же «нетаком», але ріднішим і ближчим для наших далекосхідних виборців.
ДВА В ГОЛОВІ
Насамкінець пригадаємо ще двох переможців виборчих перегонів — КПУ і СПУ. Комуністів обрали в парламент за заслуги їхніх попередників у справі винищування населення. Радує, що тепер їх так мало. Що стосується соціалістів, то вони начебто є переконливою антитезою попередніх логічних побудов автора, однак зазначимо, що СПУ формально навіть старша за КПУ. Її лідер показав себе послідовним борцем із нелюбимим Кучмою, був спікером, ініціатором політреформи та багатьох інших корисних справ. І коли ми порівняємо заслуги СПУ перед батьківщиною з її результатом на виборах, залишиться лише сумно похитати головою. Гірше того, соціалісти, схоже, визначилися зі своєю ідейною приналежністю і стали... соціалістами. Якщо раніше, коли вони були в опозиції, від них була відчутна користь, оскільки Олександр Мороз завжди був прихильником політичної демократії, то тепер вони будуть гальмом якихось позитивних змін, якщо при владі раптом з’явиться примха їх проводити.
Отже, серед п’яти переможців троє не знають, куди йти, а двоє тягнуть не туди. При цьому жодних «помилкових цілей» у вигляді всемогутнього президента більше не буде. Ситуація проста та ясна — ось влада, а ось опозиція. Доведеться оголошувати якісь реальні цілі та намагатися до них прагнути. Поки що ніхто з майбутніх стернових держави цього не хоче та й не уміє. Отже, їм доведеться вчитися й експериментувати. При цьому інших піддослідних кроликів, крім нас із вами, у них немає.
