Не минає й дня, щоб кримінальна хроніка була без новин. Наприклад, у середу в Києві застрелили головного лікаря санітарно-епідеміологічної служби на залізничному транспорті Василя Анушкіна. Того ж дня народний депутат Олександр Фельдман висунув вимогу довести до логічного завершення справу про вбивство його помічника Володимира Копила. «Щороку ми отримуємо від Генпрокуратури й усіх міліцейських відомств запевнення, що злочин буде розкрито, до кожної річниці смерті нам дають клятвені обіцянки, а віз і нині там», — стверджує народний обранець. У той же час міністр внутрішніх справ, не заперечуючи, щоправда, окремих недоліків, постійно говорить про кардинальні зрушення в системі охорони громадського порядку.
Щоб своїми очима побачити ситуацію в самісінькому низу правоохоронного ланцюжка, який, схоже, раз у раз дає збої, але, звісно, не претендуючи на повноту висновків, «День» вирішив провести операцію під кодовою назвою «Нічний дозор». Заступник начальника Оболонського райвідділу міліції Анатолій Даниленко виявився вельми інтелігентною людиною, кіноманом і одразу не без гумору сказав нам, що жодні темні або світлі сили в охороні столичного порядку не задіяні. Зате з його допомогою журналісти «Дня» без особливих зусиль подолали можливі бюрократичні перешкоди для свого плану і, щойно почало сутеніти, без будь-яких образ з боку екіпажу моторизованого патруля втиснулися в прикрашений міліцейською символікою «Жигуль».
Перед цим у нас була ще зустріч з командиром батальйону патрульно-постової служби старшим лейтенантом Русланом Кузьменком. (Досить молодий «батяня-комбат» аж ніяк не тягнув би на цю посаду, якби не його мужнє, посічене шрамами обличчя). Він розповів, що в його підпорядкуванні чотири моторизовані патрулі (три на УАЗах, четвертий — на «Жигулях»). І не визнав технічного відставання перед потенційно злочинним світом, який геть увесь роз’їжджає, як відомо, на іномарках. «Для цього у нас є надійний постійно діючий зв’язок і можливість підключати інші наші служби», — сказав комбат. Ось бензину, мабуть, вистачає далеко не завжди. Щоправда, за словами Руслана, він не пам’ятає випадку, щоб патруль не міг виїхати на чергування (однак визнав: паливний ліміт помітно знижує оперативність).
Отже, ми на лінії. Старший наряду Сергій Івасько пояснює, що у кожного патруля свій маршрут, але коли з управління надходить виклик, тоді діють за обстановкою. Ми постійно чуємо якісь переговори по гучному міліцейському зв’язку, якісь адреси, але це, треба розуміти, дрібниці — для нас у диспетчерській напевне мають «зробити» якийсь цікавий виклик. Тим часом потроху зав’язується розмова. Ми питаємо, чому американські поліцейські патрулі (з їхньою роботою українці, завдяки телебаченню, ознайомлені значно краще, ніж з вітчизняними) виїжджають усього лише вдвох. Виявляється, наші також працюють здебільшого вдвох, оскільки водію забороняється покидати машину (а це, нехай би занотував у своєму блокноті міністр, у свою чергу, обгрунтовано тим, що технічний рівень патрульних машин не дозволяє зробити в них центральні замки). Руслан Ахметов (не є родичем відомого олігарха — «хіба я б тут працював?») не без пієтету говорить про своїх американських колег: «Адже вони там середній клас».
— Послухати нашого міністра, то в нас уже немає зарплати нижче за 1200 гривень, а ми отримуємо всього 800, — долучився до розмови водій Валентин Соловей, і ми трохи зніяковіли, бо в наші плани аж ніяк не входило викривати міністра у брехні, а тим паче — підставляти цих трудяг у формі під гнів начальства, відомого мстивістю. Але Соловей, та, схоже, й інші, виявилися не боязкого десятка: «А ми скоро всі самі порозбігаємося...»
Соціальну тематику продовжив Ахметов: «А що ще нам робити, якщо 208 чоловік — міліціонери та їхні сім’ї з нашого райвідділу можуть позбавитися даху над головою. Рішення суду — виселити з гуртожитку без надання іншої житлоплощі — вже є. Начальство допомогло взяти досвідченого адвоката, але нічого більше воно зробити не може. Тепер чекаємо апеляційного суду, з дружинами й дітьми. Куди потім діватися?
А загалом у столицi під такою загрозою, що походить від Київміськбуду, наразі чотири тисячі людей. Якщо відкинути дружин і дітей, — не менш як тисяча міліціонерів». Навіть не знаючи, скільки всього у нас у столиці під міліцейською «рушницею», від цієї цифри робиться якось моторошно: а хто ж охоронятиме спокій громадян після таких втрат?
Щоб не ятрити душу співрозмовників, переключаємося на іншу тему, просимо розказати щось цікаве з історії «бойової одиниці», як охарактеризував мотопатруль Даниленко. Але співрозмовники, мабуть, настільки пригнічені побутовими проблемами, що цього разу вважають за краще промовчати. А тут саме надійшов перший сигнал. У районі ринку на Героїв Дніпра, схоже, б’ють міліціонерів. «Жигуль» з ходу набирає швидкість, розчищаючи дорогу сиреною. За п’ять хвилин ми на місці. Хлопці швидко вискакують з машини й оглядаються. Усе начебто спокійно. Але якийсь парубок показує напрям руху, й ми ледве встигаємо за патрульними. Швидким темпом проходимо квартал-другий, але зустрічаємо тільки ще один патруль, який прибув сюди на УАЗі майже одночасно з нами. Після невеличкої наради й аналізу оперативних даних нам повідомляють: двоє міліціонерів у синій формі (наші — в чорній) і двоє цивільних посмикали один одного за рукава, а потім кудись разом пішли... Помирилися? Домовилися? Розчинилися в ночі...
— А як у місті з нічним вуличним освітленням? Від нього криміногенна обстановка залежить?
— Авжеж, — відповідає старший патруля, — вулиці та проспекти освітлені непогано, а от у дворах і міжбудинкових проїздах — темрява. Особливо влітку, коли багато листя. Ми практично нічого не бачимо, а нас видно відразу. І не лише через ліхтарики, які доводиться вмикати, щоб не впасти в яку- небудь яму або люк без кришки, а й через блискучі навіть у темряві кокарди, бляхи, нашивки.
Дуже неохоче говорять про недавній резонансний випадок, коли патруль поранив з незрозумілих обставин молодого агітатора однієї з політсил: «Це невміння поводитися зі зброєю, необережність». Тим часом ми продовжуємо колесити нічним містом, яке живе своїм життям. Біля супермаркету люди п’ють слабоалкогольні напої та пиво, а між ними видно й горілчані пляшки. Наряд з порушниками суровий, але дуже ввічливий: віддали честь, відрекомендувалися, перевірили документи, роз’яснили... Схоже, нічого більше й не було потрібно.
Але викликів немає. Командир вирішує перевірити підозрілу квартиру на Героїв Дніпра, де, за агентурними даними, міститься «малина» наркоманів. Одного разу їх уже «брали», але наркоти виявилося мало. Зараз у під’їзді знову специфічний запах. «ГВИНТ варили», — зі знанням справи говорить Ахметов. Івасько стає, про всяк випадок, а може, й відповідно до інструкції, збоку від досить охайних броньованих дверей і, натиснувши кнопку дзвінка, кричить: «Відчиніть, міліція». Абсолютно не переляканий голос відповідає: «Не можу я відчинити, вони пішли, зачинили, а мені ключа не залишили». — «Це матуся, — пояснює Ахметов, — вона сина, звісно, прикриває. А ми нічого зробити не можемо. Якщо увірвемося до квартири, а зілля не знайдемо — будуть проблеми».
Ми начебто вже вписалися в екіпаж і також почуваємося «на вулиці вимерлих ліхтарів», відповідно й до нас уже ставляться майже як до своїх. Ахметов згадує, як недавно патруль по гарячих слідах розкрив розбійний напад. Двоє цілком дорослих парубків спочатку відвернули увагу підлітка, а потім збили його ударом кулака з ніг і відібрали мобільний телефон. Патруль помітив недобре лише тоді, коли побачив, як потерпілий, хитаючись, тікає. Грабіжники почали вивчати «приз», що їм дістався, і не поспішали покинути місце злочину. Далі все було справою техніки. Наряд миттєво відрізав зловмисникам шлях до втечі й вилучив «речдок». Але що з ним робити, якщо потерпілий втік, а злочинці стверджують, що це телефон їхнього друга? Але тут пролунав дзвінок, який допоміг знайти справжнього господаря. Далі було затримання, протокол, суд. А наряд отримав, нехай і невеликі, але премії як у райвідділі, так і з міськуправління. Ми пораділи за хлопців, але, з iншого боку, здивувалися мізерності преміальних фондів рідного для них МВС...
Зате другий недавній випадок усіх нас потішив. Патруль примчав на повідомлення про бійку. А було так. Власниця BMW підійшла до кіоску, аби там щось купити. Розплачуючись, почула звук, з яким відкривається автоматичний замок її автомобіля, й, визирнувши з- за кіоску, побачила двох парубків, що намагалися вкрасти або пограбувати її машину. Жіночка виявилася не з боязких. Двома ударами вона розправилася з кривдниками. А ті, оговтавшись, не вигадали нічого кращого, крім як викликати міліцію. Виявилося, дівчина виступає у важкій вазі, й сила її удару сягає двухсот кілограмів.
Ось би таких помічниць міліції! Поки ж від населення, за визнанням наших патрульних, допомоги не так уже й багато. Якщо хтось і телефонує про порушення, то найчастіше анонімно. А знайти понятих для складання протоколу часом не легше, ніж затримати на гарячому злочинця.
Останнім пунктом, який відвідав наш дозор, був гуртожиток, де поки що впереміш з будівельниками проживають оболонські міліціонери. Соловей завів нас до своєї маленької й, без перебільшення, убогої кімнати, поділеної шафою на кухню- передпокiй та спальню. «Де далі житиму — не знаю», — приречено сказав водій патрульної машини, коли ми покидали його тимчасовий притулок.
Була вже глупа ніч. Не дочекавшись підвищених доз адреналіну, ми попрощалися із симпатичним міліцейським екіпажем і зайшли до цілодобового супермаркету. На лінії кас, також у нічному дозорі, стояли охоронці, «озброєні» раціями на кшталт міліцейських. Один з них, щоправда, не дуже охоче, розповів, що на роботу сюди беруть після чотириденного навчання, але більше на жоднi запитання відповідати не став, і нам довелося викликати начальника Служби безпеки. Ним виявився колишній міліціонер, якого, за його словами, підставили й вигнали, а потім, коли розібралися, вибачилися й запрошували повернутися. «Зараз!». Зарплата в охороні, де працює приблизно 15% колишніх «ментів», як виявилося, не йде ні в яке порівняння з міліцейською. Проте навіть порядок цифр нам не назвали, оскільки це «комерційна таємниця». Але ось що запитав «колишній»: скільки б ви віддали, щоб не ночувати в КПЗ? «Мабуть, усе, що є в кишенях». — «То ж бо й воно, — помахав пальцем співрозмовник, — нехай не плачуть — це постійне джерело їхнього доходу». Тоді я запитав, чи бере він у свою службу людей з міліції? «Ні, — не роздумуючи відповів він, — вони ліниві й у нашій роботі нічого «не шарять», а тут треба пильнувати. Якщо навіть у банках крадуть, то в нас і поготів».
Ми, звісно, не повірили, що ці образливі слова якось можуть стосуватися наших нових друзів з Оболонського райвідділу. Але зрозуміли, що діватися їм з нього нікуди. А тому вирішили назвати цей свій дозор не нічним, як збиралися спочатку, а бездомним...
