Україна — унікальна країна. Унікальна історія й унікальні люди, яких ця сама історія, на жаль, нічого не вчить, особливо тих, які сьогодні при владі. Візьмемо, наприклад, історію з підготовкою проведення референдуму з народної ініціативи відносно питань вступу в НАТО та приєднання до ЄЕП.
За п’ять місяців роботи зі збирання підписів на підтримку проведення референдуму ініціативні групи випробували на собі весь арсенал адміністративного тиску місцевої та центральної влади. Не треба бути мудрим із мудрих чи фахівцем у системі державного адміністрування, щоб зрозуміти — проти ідеї референдуму здійснюється чітко організована та координована з вулиці Банківської кампанія.
У більшості випадків, на початковому етапі роботи, членам ініціативних груп офіційно, через суди, вдавалося відстоювати свої права. Так було у Львові, Івано- Франківську, Рівному й ще в багатьох випадках.
Програвши всі судові розгляди, а також опам’ятавшись після шоку, спричиненого тим, що під вимогою про проведення референдуму понад 4,6 млн. громадян України поставили свої підписи, команда Ющенка усвідомила всю глибину загрози, яка нависла над їхніми євроатлантичними планами, змінила тактику.
Офіційно визнавши необхідність проведення всенародного референдуму з питання вступу в НАТО, факти — вперта річ — 4,6 млн. підписів у кишеню не сховаєш, влада почала діяти нишком. Задіяні були найбільш недемократичні, але, на жаль, вельми ефективні засоби впливу — погрози, шантаж і тиск на громадян, які поставили свої підписи під вимогою про проведення референдуму. Поспішаючи укластися в місячний термін, відведений законом на перевірку підписів, влада пустила по сліду підписантів працівників прокуратури й дільничних інспекторів.
На підставі зданих на зберігання в місцеві ради підписних листів були складені «чорні» списки тих, кому треба було «добровільно» відмовитися від своїх підписів. І робота закипіла. Починаючи з середини березня країною прокотилася хвиля «дружніх» відвідин працівниками правоохоронних органів квартир тих, кому варто було «усвідомити» свою помилку й відкликати підпис. Особливо відрізнилися противники референдуму в Рівненській, Хмельницькій та Миколаївській областях.
Так, наприклад, 15 березня цього року в Білогірському районі Хмельницької області за місцем роботи одного з представників місцевої ініціативної групи Валерія Давидовича Короля прибув наряд міліції й без будь-яких пояснень забрав його до райпрокуратури. У прокуратурі від незаконно затриманого громадянина країни «перемігшої демократії» зажадали даних про його колег по ініціативній групі й про тих, у кого вони збирали підписи. Опускаючи моральний бік цього факту, відзначимо, що працівниками правоохоронних органів були грубо порушені ст. 4 і 6 Закону України «Про прокуратуру», які зобов’язують «захищати права та свободи громадян, незалежно від національного, соціального походження, релігійних і політичних переконань».
15 березня у м. Рівному депутати міськради, порушивши Закон України «Про всеукраїнський і місцевий референдум», вилучили здані місцевими ініціативними групами на зберігання підписні листи й, не особливо криючись, зайнялися складанням «чорних» списків.
Шляхом тиску, шантажу та відвертих погроз представникам правоохоронних органів і органів місцевої влади в різних регіонах вдалося зібрати декілька десятків заяв громадян про відмову від підпису за проведення референдуму. Про «добровільний» характер таких заяв свідчить уже той факт, що відразу ж після спілкування з владою потерпілі зверталися до місцевих ініціативних груп по допомогу, чому є документальні підтвердження у вигляді заяв. У цих заявах громадяни розказують про те, як їх змушували відмовлятися від підтримки ідеї проведення референдуму, які аргументи наводили представники влади. Набір погроз був стандартним — втрата роботи, невиплата зарплати, позбавлення премії, туманні натяки на можливу фізичну розправу.
Щодо цього дуже показовим є випадок із 20-річним жителем м. Хмельницького Сергієм Левчуком.
Левчук Сергій Володимирович: «12 березня до мене додому пришли троє, сказали, що вони з Центральної виборчої комісії, мимохідь показали свої документи. Пред’явивши ксерокопію підписного листа, спитали, чи ставив я в ньому свій підпис.
Чесно кажучи, я відразу не зрозумів про що мова і дещо розгубився. А коли почалися розмови про те, що я молодий хлопець, що в мене все попереду, що мені ще жити й працювати в цьому місті й що не варто псувати собі біографію, я злякався і під кінець заплутався. Я сказав, що нічого не знаю й підпису не ставив.
Мені сказали, що я молодець і зажадали написати заяву про те, що я не ставив підпис на підтримку референдуму. Для того, щоб я написав відмову правильно, мені дали зразок, за яким я й написав. Потім було складено акт, із якого я дізнався, що один із тих, хто прийшов до мене додому — Мельник Микола Іванович, — дійсно є членом ЦВК.
Розібравшись у тому, що, власне, сталося, я звернувся до ініціативної групи, представник якої Сергій Щербанюк брав у мене підпис. Я розказав про те, що сталося, і написав заяву».
Аналізуючи ситуацію, яка склалася навколо референдуму, мимоволі запитуєш себе, в якій країні ми живемо. Де ті стандарти демократії, про які рік тому говорили на Майдані? Куди дивиться «створене» новою владою громадянське суспільство? Куди, зрештою, дивляться західні демократії, які в 2004 році підтримали тих, хто втілює сьогодні офіційну владу в Україні? Може, нам варто попросити в них грант для оволодіння правилами проведення референдуму? Або нехай просто навчать, як це робити, українці народ тямущий.
