ДОБРОТНИЙ БЛЮЗ
Другий фестивальний день відкрив квартет відомого українського піаніста Володимира Соляника. У складі його ансамблю були білоруський музикант Валерій Щериця (труба), Ірина Миронова (бас-гітара) і Володимир Куриленко(ударні).
Я б поділив квартет на дві пари: солідну й екзотичну. На контрасті вони чудово відтіняли одна одну.
Імпозантний Соляник у (з певною часткою розтріпаності) в оксамитовому піджаку і Щериця в чорній шкіряній камізельці утворювали «презентабельний» фронтон. Вони були головною рушійною силою ансамблю, регулярно обмінюючись віртуозними імпровізаціями.
Ритм-секція являла собою більш мальовниче видовище. Ударник — Володимир Куриленко спортивно-хуліганськи хитав у такт музиці круглою лисою головою, вельми експресивно реагуючи на повороти мелодії. Він нагадував гангстера з італійського бойовика. А Ірина у брюках кльош, строкатій блузі та чорному капелюсі, з-під якого струменіло світле волосся, здавалася прибульцем iз хипових 60 х. І була чудовою рок-окрасою вмозаїці джаз-квартету.
Володимир Соляник після чергового соло, дочекавшись порції оплесків, вдячно кивав залу. Потім Щериця «підключав» свою трубу й вів мелодію в духову далечінь.
Куриленко розбавляв інструментал цілком стерпним вокалом у четбекерівській стримано-пристрасній манері (хоча надміру темпераментні переглядання з партнерами й амплітуда розгойдування тулубом свідчили про те, що Володимир полюбляє ритуальні навколоджазові понти, розраховані на публіку). Ірина пречудово видала каскад акордів на басі, також зірвавши заслужені овації.
Загалом вийшов якісний електричний блюз. Дуже професійний і заводний! Можна сказати, що музиканти самі отримували задоволення від свого виконання, що додавало їм очок. Талант і впевненість у своїх силах передали залу чималий позитивний заряд!
ЧОРНА ДІРА ФРІ-ДЖАЗУ
Однак після квартету Соляника з'явилося тріо Юрія Яремчука, що сповідує фрі джаз.
У двох словах про цей стиль: він з'явився наприкінці 50-х — початку 60-х років як виключно «чорна» протестова музика, що звучала в контексті боротьби чорношкірого населення США за свої права. Саксофоніст Орнетрт Коулман і сурмач Дон Черрі влаштовували своєрідні «перегукування», коли виникав спонтанний звуковий зв'язок між інструментами. При цьому вони відмовилися від будь- яких гармонійних побудов, стверджуючи що це стримує «свободу» (звідки назва). Напрямок породив велику кількість бездарних послідовників, які вважають, що для того, щоб грати, не треба ні школи, ні підготовки — достатньо бажання імпровізувати. Як? Це вже друге питання. Стиль був явно деструктивний і став останнім у фазах розвитку джазу як масового явища, остаточно відвівши останній у авангард і в повне «відкидалово» (чого не скажеш про джаз-рок).
Фрі-музиканти на сцені Театру оперети являли собою яскраву картину.
У центрі — з довгими сивими пасмами, як злий джазовий чаклун, стояв лідер — Юрій Яремчук. Однак він поступався за колоритом контрабасисту Марку Токару. На ньому була тюбетейка та щось схоже на сорочка- халат. А бежева борідка клинцем породжувала асоціації з Феліксом Едмундовичем Дзержинським. Чого тільки Токар не витворяв зі своїм нещасним інструментом!
Звуки, які він видобував iз контрабаса, важко назвати гармонійними (у будь-якому наближенні). Вони нагадували скрегіт, коли соваєш деко.
Деякі звуки були схожі на стару жартівливу «композицію» під епічною назвою «Смерть таргана»: коли проводиш долонею по струні, а потім гучно стукаєш по корпусу інструмента. Токар здійснив масове побоїще тарганів!
Але йому здалося цього замало! Він дістав смичок і посилив «скреготливі» тенденції. Через декілька хвилин несамовитий «Дзержинський» остаточно розкуйовдив смичок, на якому полопався волос.
На відчайдушне кректання контрабаса Яремчук відгукувався істеричними криками саксофона.
Маяковський колись погрожував зіграти «на флейті водостічних труб». Те, що виконувало тріо Яремчука, можна назвати «Монологом водогону». Його таємне і явне життя, з усіма закупорками й аваріями. Причому слухачі дедалі більше почували себе всередині розгалуженої каналізаційної системи.
Тиск посилювався! Дехто, щоб урятуватися, намагався іронічно коментувати те, що відбувається (зокрема і я). У тих, хто вважав за краще мовчати, з'явився страждальницький вираз обличчя. Тільки одній худосочній блідій дівчині в бандані ці звуки дарували радість. Вона цитькала на шумних сусідів і спонтанно розгойдувалася, намагаючись уловити плутаний ритм контрабаса.
Цей музон був схожий на набір лайок. Типу: та йдіть ви всі! Білі, чорні, батьки, робота, кохана! Загалом вона будь-кого пропонувала послати подалі!
Я оголосив маленький конкурс на образи, які ця музика викликала. Сусідка ліворуч запропонувала образ старої шкапи, що біжить пустелею. Я сказав, що швидше це нагадує дзижчання мух над трупом уже бездиханного коня...
Однак наші гіпотези обірвав контрабасист своїм наступним концептуальним актом. Він почав виявляти еротичні почуття до свого інструмента: гладив його долонею по задній стінці корпусу...
Єдиний, хто викликав здоровий інтерес, це польський ударник Гош Міхал, який непогано видав щось африканське. Щоправда, воно майже не в'язалося з «Монологом водогону». Та яка різниця? Стукотом більше, стукотом менше!
Мій сусід праворуч пригадав старий жарт Шифріна про те, що «композитору особливо вдавалися паузи, хотілося, щоб вони злилися в одну й тривали вічно...»
Хаос виявлявся все активніше, наче град, він відчутно бив по всіх частинах тіла. Найболючіщі удари сприймалися головою. Тріо Яремчука виявилося серйозним випробуванням!
Нестійкі громадяни, отримавши контузію, спробували зняти її наслідки розпиванням презентаційного зеленого чаю у фойє театру.
У перерві я згадав, що приблизно ті ж самі відчуття в мене викликав декілька років тому у Домі актора саксофоніст Сергій Лєтов, брат прославленого панка-рокера Єгора Лєтова («Цивільна Оборона»).
Він також видобував iз дуже гарних саксофонів (у нього їх був цілий набір) страшні звуки. До речі, у своєму запереченні життя ця музика близька, хоч як це парадоксально, панку (не даремно Лєтови — кровні родичі). Тільки панк-виконавці домагаються того ж ефекту в простіший спосіб.
ЕЛЕКТРОШАМАН
На сцену вийшов довгоочікуваний гітарист Енвар Ізмайлов. Цей татарський музикант є сьогодні в джазі одним iз найпомітніших явищ. Він винайшов дуже оригінальний стиль гри званий тепінгом (tapping)— перебирання по грифу пальцями обох рук. Звук видобувається притисненням струни до грифа. Якоюсь мірою це схоже на гру клавишників.
У такій техніці постійно працює тільки американець Стенлі Джордан. Кожний iз них самостійно прийшов до тепінгу: американець через блюз, а Ізмайлов — за допомогою фольклорної східної музики.
На глядача зійшла лавина нот. Але яких чудових! Ізмайлов активно використовує апаратуру. Ногами (!) він натискає ту чи іншу педаль, роблячи семплерні накладки (повторення музичних фраз).
Наприклад, задасть первинний ритм, наспівуючи в дусі скету (scat — безтекстова джазова скоромовка): «Па-па-пі-пі-бу». Далі на цю ритмічну основу Енвар накладає звук гітари в одному електронному режимі, потім — у другому, потім — у третьому. Створюється ілюзія ансамблю.
Iз погляду використання скету це близько до творчості американця Скетмена Джона (пам'ятаєте його знаменитий хіт 1995 року «Scatman's World»?), який до елетро-денсу прийшов iз джазу.
Так само як і Скетмен, мелодіями Інвар не балує. Скоріше, в нього одна умовна мелодія, навколо якої він «плете» своє гітарне мереживо (проте це властиво багатьом гітаристам- віртуозам, тому ж Хендріксу).
Ізмайлов уміє копіювати різні інструменти. То його гітара звучить як ситар, то — як синтезатор. У останньому випадку його музика стає схожою на нью-ейдж — медитативний стиль. Однак за основу він бере татарський фолк. У результаті виходить етно-ф'южн-ворд. Перекладаючи нормальною мовою з музикознавської, це суміш народної та медитативної музики у джаз-рок-упаковці (сподіваюся, зрозуміло?).
За настроєм його твори схожі на стародавні шаманські співи (в інструментальному супроводі і без). Століттями багато народів (Енвар використовує й турецькі, й болгарські, й узбецькі мотиви) під неї справляли весілля, ховали, зверталися до небес. Композиційна бідність зумовлена тим що фолк-музику люди чули досить рідко, кожний дотик до неї був святом.
Зараз на тлі перенасиченості музичного простору композиції Ізмайлова звучать дещо одноманітно. І сприймаються, швидше, як екзотика. Це древні форми, перекладені сучасною електричною мовою. Шаманські мотиви, що пробилися «з-під асфальту» цивілізацій!
Однак потрібну для шоу різноманітність внесла у виступ Ізмайлова східна танцівниця! Та й він сам, як майстер з колосальним естрадним досвідом, запросто вміє спілкуватися з публікою, що дуже пожвавлює концерт.
Наприклад, Енвар розказав такий анекдот (не без самопародії). Гітарист натхненно грає на сцені, заплющивши очі. Коли він їх розплющив, побачив порожній зал. Тільки в першому ряду сидів єдиний слухач. Гітарист підскочив до нього й запитав: «Ну як вам? Ви ще не чули моєї останньої композиції» — «Я дуже сподіваюся...»
Під регіт залу Ізмайлов оголосив свою річ — «Чача». «Присвячується Чарлі Чапліну — Ча-Ча», — дотепно розшифрував він хмільний напій.
Ось так, з жартами-примовками, він показував своє експресивне гітарне соло. Його майстерність визнала і Європа, і Америка (його помістили навіть до американського сайту www. allmusic. com, де з СНДшних музикантів — одиниці).
Енвар Ізмайлов — зірка етно- ф'южн, артист екстракласу й приваблива людина!
РОК-Н-РОЛЬНА ЖАРА!
Останніми, хто виступив цього вечора, був американський блюзовий співак Джі Ті Росс у супроводі чеського квартету Рене Троссмана.
Ці хлопці дали запальний ритм- енд-блюз, майже рок-н-рол! По суті, вокаліст копіював манеру (й одяг, і зачіску) соліста знаменитої англійської рок-групи 60-х «Енімалз» — Еріка Бердона.
Молоді нахабні англійці шокували тоді своїх консервативних батьків виконанням чорних «відв'язаних» блюзів (в основному Джона Чі Хукера та Віллі Діксона). Зовні прилизані хлопчики в костюмчиках непристойно кричали зі сцени рефлексуючі, сексуально розкріпачені речі! Виконували вони їх не так майстерно, як автори, але ентузіазм і драйв брали своє...
Під ці речі відразу захотілося танцювати, оскільки все це чудово «рифмувалося» з нічним клубом. Нехай це була копіювальницька манера, але в ній пульсувала справжня кров. Росс навіть у запалі впав на коліна й одну з гармошкових імпровізацій видав із цього екстравагантного положення. Жара!
ДВА ПОГЛЯДИ
У радісному настрої я вийшов із залу і помітив також у чудовому настрої нашого видатного музикознавця Ольгу Кізлову (ту, що недавно презентувала новий журнал «Джаз»).
Кожен iз нас вирішив похвалитися джерелом бадьорості. З'ясувалося, вони в нас різні. Я хвалив американця, а Кізлова була дуже задоволена інтерв'ю, яке їй дав приснопам'ятний Яремчук. Саме його фрі-джаз вона й називала мистецтвом, а старання американсько-чеського колективу вона назвала «кабацькою музикою».
А я почав доводити, що Яремчук — це «хаос і чорна діра». Що висмоктують останні вітаміни! І що хіба тільки критики можуть витримати це негативне поле. У той час як ці хлопці своїм драйвом на тиждень зарядили!
Коротше, ми розійшлися незадоволені одне одним.
І тільки на вулиці до мене дійшло, що кожен iз нас по своєму правий: я — як меломан, а Ольга — як критик.
Мені ж за великим рахунком наплювати, від якої музики я отримаю задоволення — аби «вставило». Так, переспівки, але сильні! А Яремчук хоч і працює за межею гармонії — «видуває» СВОЄ. І, як «живе» явище (тобто те, що сьогодні відбувається, нехай і ілюструє стан, близький до летального) — дійсно має бути цікавий фахівцям.
Як на мене, витримати таке — екстремальна робота. А отримувати від цього насолоду можуть виключно теоретики джазу! У меломанів не той гарт. Що зайвий раз викликало в мене повагу до нелегкої музикознавської професії!
А висновок можна зробити такий: впорядникам вдалося задовольнити абсолютно різні смаки. І чудово! Чого ще можна чекати від організаторів?! Лише — наступного фестивалю!
