У всіх революціях на зміну первинній ейфорії приходить розчарування. У революційній атмосфері солідарності та самопожертвування люди мають тенденцію вважати, що після остаточної перемоги рай на землі неминучий. Звичайно ж, рай ніколи не настає, і це, природно, викликає розчарування. Саме така ситуація спостерігається сьогодні в Україні, тоді як український народ готується до нових парламентських виборів трохи більше року після своєї успішної помаранчевої революції.
Причина постреволюційного розчарування, особливо в антикомуністичних революціях, а у випадку України революції проти посткомунізму, бере початок у психології. Нові обставини приносять нові проблеми для більшості людей. Раніше держава вирішувала все, і багато людей, особливо середнього та немолодого віку, вважають свободу важким тягарем, оскільки вона означає постійну необхідність прийняття рішень.
Я іноді порівнюю цю психологічну апатію з моїм власним станом після виходу з в’язниці: протягом багатьох років я мріяв про свободу, але коли мене нарешті звільнили, мені довелося постійно приймати рішення. Зіткнувшись несподівано з численними можливостями вибору у повсякденні, людина починає відчувати головний біль й іноді підсвідомо хоче повернутися до в’язниці.
Ця депресія, напевно, неминуча. Але в масштабі суспільства вона, зрештою, долається в міру того, як підростають нові покоління. Дійсно, через 15 років після розпаду Радянського Союзу, схоже, має місце новий катарсис, і помаранчева революція в Україні була його частиною.
Як видно на прикладі України, процес самозвільнення від комунізму був, за визначенням, пов’язаний із приватизацією гігантських масштабів. Природно, члени старого істеблішменту, які володіють внутрішньою інформацією та зв’язками, отримали величезну вигоду від приватизованої власності.
Цей «неминучий» процес отруїв політичне життя та засоби масової інформації, що призвело до дивного стану обмеженої свободи й мафіозної обстановки в країні. Цей стан має різні відтінки в різних країнах посткомуністичного світу, але новим поколінням, які підростають у цих суспільствах, сьогодні він, схоже, вже набрид.
Помаранчева революція в Україні, як і «революція троянд» у Грузії, схоже, це підтверджують. Тоді як революції в кінці 1980-х і на початку 1990-х років були спрямовані проти тоталітарних комуністичних режимів, сьогодні їх метою є позбутися від цього мафіозного посткомунізму.
Але, щоб зробити зміни безповоротними, необхідна по-справжньому незалежна й непідкупна система правосуддя. Дуже часто у справах, що мають політичне підґрунтя, підозри й обвинувачення в правопорушеннях не доводяться до недвозначного завершення. Це зрозуміло: комуністичною системою правосуддя маніпулювали так, як було потрібно режиму, а замінити тисячі суддів за один день неможливо.
І хоча зрозуміло, що повернення до старого Радянського Союзу неможливе, деякі приписують провину за розчарування в Україні російському впливу. Так, у російській політиці, дійсно, існують тривожні елементи, головним чином тому, що Росія ніколи не знала, де вона починається і де закінчується. Вона панувала в і над багатьма країнами, і сьогодні з великим невдоволенням і небажанням приймає факт їхньої втрати.
У деяких своїх заявах президент Росії Володимир Путін, здається, з ностальгією згадує про радянську епоху. Дійсно, він нещодавно назвав розпад Радянського Союзу трагічною помилкою. Але ностальгія за Радянським Союзом пов’язана більше з традиційними амбіціями Росії як великої держави, аніж із комунізмом. Я вважаю, що Росія повинна відкрито заявити — і міжнародна спільнота повинна відкрито сказати Росії — що в неї є певні кордони, які не підлягають обговоренню, оскільки спірні кордони є підґрунтям для більшості конфліктів і воєн.
Із іншого боку, я не хочу демонізувати Путіна. Він може знизити ціни на нафту для тих, хто з ним у хороших відносинах, як, наприклад, білоруський диктатор Олександр Лукашенко, й наполягати на ринкових цінах для інших, але це практично все, що він може зробити. Я не уявляю можливості серйозного конфлікту в інших сферах.
Обіцянка інтеграції із Заходом є однією з причин, чому такий конфлікт здається неможливим, оскільки це питання географії такою ж мірою, як і загальних цінностей і культури. Україна належить до об’єднаної європейської політичної структури; цінності, що підтримуються Україною і сягають корінням її історії, є європейськими за своєю суттю. Досвід Чехії показує, що на виконання всіх норм Європейського Союзу, необхідних для вступу до ЄС, потрібен деякий час. Але, в принципі, Україна також може добитися успіху.
Те ж саме вірне щодо України та НАТО. Партнерство, вибудоване на спільних правилах, стандартах і цінностях, є основою сучасного суспільства. Більше того, НАТО певною мірою визначає сферу цивілізації, що, звичайно, не означає, що країни НАТО найкращі. Але НАТО — це спільнота, належати до якої добре, за умови, що люди хочуть цього й що для них це має історичний сенс.
Членство в НАТО означає певні зобов’язання, тому що можуть виникнути ситуації, й ми вже маємо подібний досвід, коли НАТО відгукується на заклик ООН і робить воєнні втручання за межами своєї території, у разі, наприклад, геноциду в інших країнах. Іншими словами, за членство в НАТО, так само як і за членство в ЄС, доводиться платити. Проте я вважаю, що переваги набагато переважують будь-які можливі незручності. Справа українського народу вирішити, що краще для нього і, таким чином, подолати постреволюційне розчарування.
Вацлав ГАВЕЛ — колишній президент Чехії
