На цьому тижні в Києві відбувся так званий квадратний стіл, за яким науковці, духовенство, політики й журналісти дискутували далеко не вперше одну з «вічних» українських проблем — «Вибори і Церква», а якщо точніше, то «Релігія і парламентські вибори-2006». Це тільки попередній огляд задекларованої проблеми — остаточні висновки будуть зроблені, звичайно ж, після 26 березня. Базою для обміну думками стали попередні результати системного наукового моніторингу, який фіксує особливості українського політико-релігійного простору у цей важливий для країни момент, а також прогноз тенденцій подальшого розвитку подій. Результати цієї аналітичної роботи представляли львівські та київські науковці — аналітики політологічного центру «Генеза» та Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Сковороди НАНУ. Серед них — Андрій Юраш, Людмила Филипович, Анатолій Колодний, Олександр Сагал та багато ін. У обговоренні брали участь голова Духовного управління мусульман України Тамім Ахмед Мухамед Мутах, вікарій Києво-Житомирської єпархії Католицької церкви в Україні єпископ Станіслав Широкорадюк та ще кілька представників релігійних громад. Провідні політики, учасники виборчих перегонів, «вирізнялись, як то кажуть, своєю відсутністю».
Попередні результати соціологічних досліджень свідчать, зокрема, про наступне (доповідав Анатолій Колодний):
1. Релігійні та духовні проблеми займають загалом мало місця у передвиборчих програмах партій і блоків, але у практичній передвиборчій діяльності — значно більшу.
2. Більшість партій і блоків, задекларувавши своє нейтральне ставлення до релігійного середовища, з наближенням виборів зазвичай відходять від цієї декларації.
3. Значна частина релігійних лідерів заявляє про своє однакове ставлення до всіх політичних сил України. Але це тільки слова — на практиці картина прямо протилежна.
4. Сьогодні серед кандидатів у депутати різних рівнів — від селищної до Верховної рад — можна бачити священнослужителів чи не всіх церков.
5. В Україні досі є партії (це, головним чином, прогресивні соціалісти та відверто промосковські партії), які у своїх передвиборчих програмах вимагають особливого статусу для однієї церкви — УПЦ МП. «Особливі» стосунки з іншими церквами мають також деякі патріотичні партії.
6. «За Єдину Помісну Православну церкву» висловилися у своїх програмах лише україно-центричні партії.
7. У програмі жодної партії проблеми буття релігії в українському соціумі не розписані більш-менш детально. Що свідчить про нерозуміння партіями життя церков, їхніх інститутів та суспільних проблем. Для партій тут йдеться тільки про «ефектного» партнера на час виборів та про свій імідж.
8. Тривожним є те, що тільки 15 партій чи блоків мають наміри — після перемоги у виборах — відстоювати толерантність у міжконфесійних відносинах; але лише в програмах чотирьох із цих партій зафіксовано право на свободу віросповідань, тоді як про свободу совісті говориться в програмі тільки однієї партії.
9. За постійне партнерство Держави і Церкви, скажімо, у соціальних справах, висловилося всього чотири партії.
10. Більшість партій співпрацює з християнськими релігіями. Нехристиянські релігії стабільно залишаються поза політикою. За виключенням татар Криму, які вимушені йти в політику заради відстоювання своїх прав.
11. У виборчій кампанії- 2006, так само як і в попередніх, відчувається помітний тиск на церковні українські справи з боку Московської патріархії. Зафіксовані випадки прямого втручання в виборчу кампанію — переважно на нижніх рівнях і через діяльність так званих православних братств. За словами професора Колодного, сьогодні УПЦ (МП) підтримує комуністів, Партію регіонів, а також блок «Народна опозиція» Наталії Вітренко. У той же час Ватикан залишається повністю нейтральним, про що заявила Апостольська нунціатура в Україні.
12. Світські ЗМІ, як правило, не висвітлюють діяльність церков, навіть таку, як благодійництво. Церковна ж преса іноді, наприклад, в Дніпропетровську, активно займається політикою.
Варто додати, що наведений вище перелік мало чим відрізняється від того, що характеризував попередні вибори.
Дебати відкрив представник КПУ, почавши з висловлювань великої поваги до канонічного православ’я і закінчивши кількома неправдивими випадами в бік греко-католиків (його поправив католицький єпископ Станіслав Широкорадюк). Згідно із даними оратора, 60% українців є сьогодні атеїстами, права яких не забезпечуються; зокрема, сьогодні в Україні немає жодного атеїстичного видання.
У виступі Ахмета Таміма (ДУМУ) йшлося про те, що Управління мусульман України не займається агітацією й поважає персональний вибір кожного мусульманина. Але всі вони будуть підтримувати всіх тих урядовців, які розуміють їхні духовні потреби. Голова ДУМУ нагадав, що в Україні зараз проживає майже два мільйони мусульман (4% населення), що не так уже й мало, аби нехтувати їхні духовні потреби. Йшлося, зокрема, про Дніпропетровську мечеть, досі не передану дійсним власникам.
Єпископ Станіслав Широкорадюк повідомив, що Католицька церква в Україні заборонила будь-яку участь духовенства в передвиборчій кампанії. Він також скористався нагодою, аби нагадати присутнім про «вічні» невирішені проблеми церкви. Адже, попри всі обіцянки на самих високих рівнях, собор Св. Миколая досі не передано Католицькій церкві, а інша нерухомість, яка беззаперечно належить церкві, розпродається на очах її власників.
Протоієрей УПЦ (МП) Александр Кубеліус слушно зауважив, що Православна церва спочатку служила російській, а потім — радянській імперії. Сьогодні ситуація не змiнилася на краще — всі політичні партії думають тільки про свій успіх та про покращення свого іміджу за допомогою тієї чи іншої церкви. Таким чином, політики втягують церви у свою діяльність, що не повинно бути, зокрема, тому, що приводить до розколу нашого суспільства. А щодо держави, то її головне завдання у цій царині — забезпечити як нормальне церковне життя усіх конфесій країни, так і безпеку всіх своїх громадян — також незалежно від віросповідань.
Завершаючи обговорення, Людмила Филипович (Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ) підкреслила, що «два роки тому такого «столу» (зібрання) напередодні виборів відбутися не могло, що свідчить про прогрес у стосунках Держави і Церкви. Але на перешкоді нормальним стосункам Церкви і Держави й досі стоять такі чинники, як необізнаність влади з історією, зокрема церковною, загальне невігластво політиків, які іноді карбують фантастичні анекдоти на зразок «православного атеїста».
P.S. Ніхто не буде заперечувати, що сьогодні головні релігійні проблеми в нашому суспільстві майже виключно пов’язані з «рідним» «традиційним» православ’ям. Православні церкви стали чимось на зразок улюблених але не зовсім здорових дітей в багатодітному сімействі. Адже саме з боку православних чуємо найбільше претензій, бачимо саме серед них публічне суперництво, змагання, біг наввипередки, а також нескінчені звинувачення, оговори, заборони (не згадуючи вже про анафему). Чому так трапилося, та ще й у складний для країни час становлення? Справа, мабуть, у факторі, який можна визначити як сформований століттями «державницький менталітет» православ’я. Йдеться про те що воно, православ’я, яке не має історичного досвіду функціонування без керівництва та протекторату держави. В Київській Русі, в Росії, в Україні всі важливі проблеми православ’я (духовні й земні) завжди вирішувала світська влада, а не сама церква. Почалося це ще в часи Костянтина Великого (IVст.) та наступних візантійських імператорів, які (а не православні єпископи) ініціювали Вселенські Собори; згадаємо ще лівобережного гетьмана Івана Самойловича, що віддав Київську митрополію Москві, та російського імператора Петра I, який скасував патріаршество в Росії на більш як 200 років. Подібних прикладів можна наводити скільки завгодно.
Тому не дивно, що наші православні церкви так прив’язані до державної машини — одна до Московської, інша до Української. Ситуацію безумовно ускладнюють недобросовісні й не дуже освічені політики, які розбещують православні церкви демагогією і втягують їх у політику. Тоді як майже всі інші церкви України живуть інакше — на певній відстані від держави, незалежно; живуть своїм внутрішнім життям і зовсім не потребують «барина, который их рассудит». Хоча не має ніяких сумнівів у тому, що в кожній церкві може трапитися все що завгодно — суперництво, розколи, боротьба за владу та ін. Але то — їхні внутрішні справи.
Хто знає, скільки часу знадобиться, щоби наше православ’я стало самодостатнім і дійсно відокремленим від держави, особливо зважаючи на безжальну експлуатацію українськими й російськими політиками (у своєму виступі Олександр Саган нагадав присутнім, що в минулій виборчій кампанії деякі кандидати «фігурували» не тільки на іконах — серед святих угодників Божих, але і в текстах новітніх «молитов»).
