Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Розсіяний погляд

22 березня, 2006 - 00:00

Iнколи досить важко живеться затятому євроцентристу. Бо, з одного боку, інтеграція в Старий Світ — процес, безумовно, корисний; з іншого, в культурі цей рух дає досить дивні результати, породжуючи такий собі стиль, який інакше як інтеграційним не назвеш. Одне зі свідчень того — виставка «How to Do Things? — In the Middle of (No)where...» (перекладається приблизно так: «Як дати собі раду казна-де») в Київському центрі сучасного мистецтва на Контрактовій площі.

Сама експозиція, згідно з прес-релізом, є частиною більш амбітного проекту, до якого долучилися 28 художників iз 14 європейських країн, у тому числі таких несхожих, як Німеччина, Угорщина, Франція, Бiлорусь, Словенія, Данія, Україна, Нідерланди. Протягом місяця молоді артисти працюватимуть у резиденційних (тобто постійних) майстернях у Києві, Копенгагені, Будапешті, Бухаресті та Берліні, в тих же містах житимуть і, звісно, презентуватимуть результати своїх тривалих відряджень.

Більшу частину експозиції на Контрактовій складають звичні для подібних зібрань фільмовані зображення, тобто кілька відео й один слайд- фільм. Так, Бік Ван дер Пол (Нідерланди) представив свій відеозвіт про відвідини напівтаємного ядерного полігона в Сполучених Штатах. Півгодинна картина має назву «Трійця, 2 квітня, 2005, Нью-Мехіко»: безтурботні туристи никають випаленою пустелею під веселі пісеньки про радіоактивне ураження. Юлія Гопф, Наташа Гагігієн, Флоріан Цайфанг обрали більш безпечне місце — зимну Венецію, щоб провести зйомки в знаменитому Джарджіні Наполеонічі — парку, де кожнi два роки проходить найстаріший у світі фестиваль сучасного мистецтва, бієнале. Загальний результат — із порожніми виставковими павільйонами, засипаними осіннім листям стежками та закадровими коментарями самих авторів — називається «Proprio Aperto». Втім, найбільше ризикував, здається, американець Шон Снайдер. Його відеокомпозиція (звісно, також із коментарями) «Касіо, Сейко, Шератон, Тойота, Марс» знімалася в оточеному Багдаді.

Дійсно вишуканою слід визнати добірку із 81 біхромної світлини «Темрява — київські слайди», виконану вже згаданим Флоріаном Цейфангом (Німеччина). Ці фотографії, зроблені автором на вулицях Києва, начебто непоказні, дуже стримані й за матеріалом, і за виконанням. Проте Цейфанг має талант унаочнити справжню поезію тих ніби буденних облич, вулиць, пейзажів. Тому й слайди з текстами на двох мовах, нехай уривчасті й часто- густо пафосні, корелюють із відеорядом, породжуючи щоразу нові смисли.

Що ж до інших творів, то тут, швидше, давалося взнаки бажання авторів бути радикальними за будь-яку ціну: «Люмінесценція /Тіні забутих предків» поляка Романа Дзядкевича (Польща) мало включати декілька ікон («Вогонь, або Пошуки золотого зуба», «Повітря, або Одкровення у світлі фільму», «Вода, або Відображення диявола», «Земля, або Безмежна єдність ім. К. Малевича»), проте, звісно, нічого, окрім пояснення, роздрукованого у форматі А4, там не було. Аналогічна робота того ж художника на столі неподалік являє собою текст петиції до міського голови з проханням присвоїти київському сміттєзвалищу ім’я Казиміра Малевича. Відвідувачі підписуються досить охоче.

Текстами також обмежилася й угорсько-французька арт- спільнота «Societe Realiste». На їхньому стенді всім бажаючим пропонують узяти участь у комерційній грі «Понзіс», а втім, правила гри складено так, що зрозуміти їх без спеціальної фінансової освіти досить важко. Поки що особливого азарту в цій частині експозиції не спостерігається.

Ось так, вочевидь, і виглядає зараз пересічне європейське мистецтво. Трохи відео, трохи фото, дещиця комерції й чимало впорядкованого сміття. Звісно, це не добре й не погано. Справа не в матеріалі, а в погляді. Саме його сконцентрованістю, серед іншого, визначається міра таланту. Проте, здається, «How to Do Things? — In the Middle of (No)where...», за єдиним винятком, є цариною розсіяного, необов’язкового погляду. Погляду споживача всього й одразу. Тобто людини, яка не хоче — або не може — віддавати, але ж саме дарування й є основною будь-якого мистецтва...

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: