Тепер це майже незаперечний факт: за час між президентськими й парламентськими виборами ентузіазм українців по швидкому просуванню країни до європейських і світових «золотих стандартів» таки підупав. Завдяки перманентному виборчому стану, а чи попри нього — важко сказати. Ми втомилися, і це головний сьогодні настрій українців. Ця втома — меланхолійна, безнадійна, навіть, така, що від зневіри й відтягування марудних завдань, до яких доведеться повертатися, — реакція більшості громадян на майбутні вибори. На тлі цього стану якось дивно звучать оголошення про створення переможних стратегій і заклики довірити саме цим, а не іншим людям їхнє виконання. Політики — єдині, хто сьогодні випромінюють оптимізм і навіть трудоголізм, а значить вони знову погано поінформовані про наш із вами настрій, і це ще раз підтверджує, що вони живуть із народом у паралельних світах.
СТРАТЕГІЯ «РОЗХИТУВАННЯ ЧОВНА»
Не пройшло й року, як запит щодо створення стратегії національного розвитку почули всі політичні сили. Почули й пропонують свої плани, концепції, «дорожні карти», віртуальні проекти й т. ін., не зважаючи на те, що жоден із них не зможе об’єднати націю навколо себе. Насамперед тому, що у передвиборний період такі документи мають інше завдання: не об’єднувати, а ділити електорат — і вимагати більшого від політиків на перегонах може тільки наївна людина. Такою вже є комунікативна стратегія виборів, а тому українцям не поталанило, адже вибори — надзвичайно неконструктивний стан. Такий собі хаос, в який обов’язково слід пірнути, щоби творити з нього «трудовий будень», але жити в стані хаосу — неможливо.
Для справжньої творчої й державотворчої роботи, в тому числі, потрібні інші настанови, також комунікативні. Чому це важливо для країни, разом із розумними законами, податками та іншими необхідними речами? Тому що саме певним чином організована інформація й комунікації формують громадську думку, а слідом за нею й громадську дію. І якщо сьогодні домінує комунікативна стратегія «розхитування човна», то якої дії слід очікувати від людей? У кращому разі здорового суспільного пофігізму.
Останнім часом у ЗМІ з’являється все більше матеріалів про країни, які в ХХ столітті здійснили національне економічне диво: Японія, Сингапур, Тайвань, Іспанія, Німеччина тощо. Не вдаючись до аналізу економічних і політичних тонкощів «див», відзначимо спільну рису текстів про них: вони формують у читача враження економічного прориву як планомірної роботи цілого національного організму, об’єднаного спільним образом майбутнього — національною ідеєю. Причому, що таке «національна ідея» в теорії, які її ознаки, нікого, крім теоретиків, не цікавить. Вона просто є, й навіть граматично речення побудовані так, наче йдеться про спільну національну роботу: «Одночасно з орієнтацією на експорт, Японія (семантика «вся, цілком» — Авт. ) охороняла свій зовнішній ринок»; «Корея відправляла багатьох студентів, особливо на післядипломну роботу, в докторантуру переважно до США»; «Сам прем’єр-міністр (Сінгапуру — Авт. ) і міністри виступали в ролі вчителів країни». Коли виникали певні соціальні проблеми або слід було змінювати пріоритети заради подальшого швидкого економічного розвитку, вони виступали в пресі, по радіо, телебаченню, пояснюючи, як призвичаїтися до нових умов» (Б. Гаврилишин. Національна ідея, утопія чи реальна можливість? — «Дзеркало тижня», № 5).
Сумніваюсь, що внутрішньополітичне життя будь-якої з країн, що здійснили «великий стрибок», було ідеальним. Політика неможлива без заколотів, підступу, підкилимних ігор, таємних змов, образ... Однак кому сьогодні цікаво це знати про тодішню Японію? Суспільно-політичний дискурс країни, яка прагне успіху, має стверджувати мотиви єднання, цілості, це завжди риторика героя й переможця. В Україні її востаннє чули на Майдані, відтоді вона поступово сходила нанівець, а тепер і зовсім зникла.
Головним здобутком помаранчевої революції було названо можливість українського народу здійснити власний вибір. Майданом закріплювалася причетність українців до творення долі своєї країни. На Майдані народ і влада становили єдине МИ, яке звучало в слоганах і піснях. А потім усе повернулося «на круги своя». Та частина помаранчевого табору, яка лишилася при владі, дуже швидко вписалася в «совкову» систему комунікації «влада — народ», яка аж ніяк не сприяє прозорості, а, навпаки, добре припасована для приховання оборудок і для затьмарення свідомості як тих, хто слухає, так і власне промовців. Нам усе ще повідомляють про перемоги на різних «фронтах» нелегкої державної роботи, забуваючи, що кращим стимулом для єднання нації було би почуття причетності людини до національної справи, а не психологія споживача готових благ.
Про особливості рекламно- політтехнологічних стратегій нинішньої кампанії вже сказано чимало. Власне, в мене виникають дві реакції на всі «продукти» цього ринку. Перша — обурення: це ж треба так не знати або так зневажати свій народ, щоби так довго й уперто насаджувати йому весь оцей інформаційний мотлох. Ну, а друга — це заздрість: комусь же за «креатив лівою п’яткою» платять...
НЕ «ДОМОВЛЯТИСЯ», А РОЗМОВЛЯТИ
Та було б наївним вимагати від народу й влади постійного підтримування ейфорійно піднесеного настрою. «Нація, — вважає один із видатних інтелектуалів ХХ століття Дені де Ружмон, — це відображення пристрасті в колективному плані». А оскільки будь-яка йде до загибелі, то Європа після перших бурхливих років національного піднесення (Франція, Італія, Німеччина XVIII—XIX століть) виробляла інші, більш спокійні форми для втілення національної гордості. Національні війни, які трималися на ідеї визволення, змінювалися боротьбою інтересів: «Згодом тимчасово заспокоєні національні пристрасті на 40 років поступилися капіталістичним і комерційним зацікавленням».
Чи відбувається щось подібне в нас? Можливо, якщо вважати таким відверту зацікавленість наших лідерів у перерозподілі національних багатств на свою користь. У нас йдеться більше про боротьбу за ласий шматок усередині країни, тимчасом як в Європі йшлося про відстоювання власних комерційних інтересів відносно інших національних держав. Однак, на нашу думку, те, що в Україні до влади йдуть бізнесмени, в цілому можна вважати обнадійливою тенденцією, яка згодом позитивно вплине на добробут усього населення. Адже на початку ХХІ століття, особливо в Східній Європі з її досвідом комуністичних експериментів, капіталізацію країни неможливо уявити без соціальної відповідальності капіталу. Тому Україна, в певному сенсі, розвивається нормально. Ще дві-три зміни правлячої верхівки, й до влади прийдуть більш національно свідомі й соціально успішні люди, яким не захочеться «плисти в розхитаному човні».
Уже сьогодні закладаються умови для майбутніх конструктивних комунікацій. Складний діалог між владою й народом більш вдалий там, де спілкуються професіонали — саме в цій сфері в нас найбільше здобутків, хоч і складнощів чимало. Виявляється, що представникам однієї справи, які знаходяться по різні боки від нормативно-правових документів (одні — як творці й охоронці, а інші — як виконавці вимог), важко знаходити спільну мову, хоч інтереси, начебто, однакові — сильна держава, заможний народ. Часом зустрічі в громадських колегіях перетворюються на діалоги сліпого з глухим, але обидві сторони завзято шукають порозуміння. Спостерігати за тим, як люди з однієї країни вперше вчаться не «домовлятися», а розмовляти — надзвичайно цікаво.
Ця виборча кампанія ще раз показала, що суспільство йде на крок попереду від власної держави — машини, яка залишилася нам у спадок від тоталітарних часів і була підрихтована в перші роки незалежності. Сьогодні найбільш активним лобістом реформ можна назвати національний бізнес, зокрема малий і середній, якому набридло висіти у влади на гачку несплачених податків без надії на презумпцію невинності. Однак «юна українська буржуазія» ще не стала справжньою національною силою, здатною зрушити з місця важку глибу реформ. Одна з причин — роз’єднаність. Бізнесмени об’єднуються в союзи та асоціації задля того, щоб лобіювати свої вузькофахові інтереси, а про більше просто не йдеться. Тим часом існує лише кілька справжніх «больових точок», натиснення на які здатне суттєво покращити бізнес-середовище в Україні в цілому. Податкова реформа — одна з них. Рік тому її збиралися запроваджувати мало не із січня 2006-го, а сьогодні всі із сумом розуміють, що й 2008 рік навряд чи принесе вкрай необхідні зміни. І це при тому, що кожен окремий бізнесмен переконаний, що саме ця реформа дасть країні набагато більше, ніж усі конституційні зміни й вибори разом узяті.
Так чи не слід зайнятися саме нагальними справами? Принаймні, визначити їх й об’єднати суспільні зусилля. Якщо протягом року від політиків не вдалося почути жодної об’єднавчої ідеї, то саме два інші сектори суспільства (бізнес і громадські організації) мають зайнятися її виробленням на національному рівні. Це, справді, велика робота, але її вже розпочато в тих перших інституціях громадянського суспільства, які вже діють в Україні — у громадських організаціях, й у ГО бізнесу в тому числі. Провал із стихійним лобізмом швидкої податкової реформи має показати бізнесу, що для таких значних справ потрібна синергія зусиль, а не поодинокі спалахи ентузіазму чи гніву. Розуміння цього вже є, далі — тільки дії. Бажано, професіональні лобістські, а не радикально-стихійні.
Саме такі питання, гадаємо, є більш актуальними для країни, ніж лотерея парламентських фотелів, про яку ми змушені слухати кілька місяців. Попри нагнічені пристрасті, ці вибори не є ані останніми, ані епохальними. У політичних іграх Україна великою мірою марнує час, відведений для справжніх реформ. І конче необхідно, щоб за цими виборами розпочинався шлях у пошуках утраченого часу.
