... Я не розумію (а іноді і не хочу розуміти), що таке демократія, як це — влада народу? Хто такі обранці народу — депутати, кращі його представники чи гірші? Що значить — думати про народ? Я не розумію, що таке політика і наскільки це явище повинно входити в мою свідомість і змінювати її? Якщо політику вирішують гроші — то до чого тут народ? Якщо випадок і жереб — то це швидше справа Божа, а не народна (у Бога випадковості не буває). Чому ж у нас народ не обирає капітанів космічних кораблів, керівників наукових лабораторій? Мабуть, компетентності не вистачить. А керівників країни ми обираємо легко. Політикою може займатися кожен. Головне — вміти говорити на тлі народної маси, яка не дуже доладно говорить. Ленін принадив мільйони — виявилося, обдурив, поганий. Кравчук сповістив про довгоочiкувану свободу — також поганий, країну розвалив, у Кучмі помилилися — чекали більшого, Ющенко подав надію — і знову не те. А народ же мудрий, як люблять говорити політики. Так що ж він постійно обманюється і постійно незадоволений? Правителі погані, про себе думають, а народ хороший, щоправда, також про себе думає. Коли ми на своєму, маленькому рівні намагаємося десь «підмутити», це вищий пілотаж, ознака розуму і кмітливості, коли ж державні мужі роблять те ж саме, тільки з великим розмахом — це вже злочин проти народу. Якби ми зрозуміли, що між маленьким клерком маленької фірми, що малює «схеми відкатів», і державним діячем, що підраховує свою частку в різних «схемах», немає ніякої різниці, ми б перестали плювати на політиків, бо плюємо на себе. Ми звинувачуємо т.зв. олігархів, і політиків, які розбагатіли, а часто і просто заможних людей, доти, доки це не торкнеться нас особисто. Щойно таким «олігархом» стане близька нам людина, що відіб’ється і на нас, він відразу стане хорошим, а багатство — прийнятним.
Так чи є реальна влада народу? Немає такої влади! Мудрість народна виявляється не у волевиявленні на виборах, а в простій буденній фразі: «Ми мало що вирішуємо». І це правда. Одного кандидата ми любимо за те, що говорить, як пісню співає, іншого не любимо за те, що двох слів зв’язати не може. Один нам не милий, бо він злодій (так про нього по телевізору сказали), інший хороший, тому що пообіцяв боротися з такими злодіями. Чи можна керуватися елементарними, життєвими переконаннями, роблячи такий серйозний вибір? Ні! Чи є інша альтернатива? Також немає. Чи може проста людина, не маючи належної підготовки й досвіду розібратися в найскладніших питаннях економічного й політичного життя держави? Чи може вона зрозуміти, що політика — це клубок заплутаних і складних людських і міждержавних відносин? І те, що на поверхні, в цю хвилину в державній політиці обивателю здається поганим, недалекоглядним, непрофесійним, через деякий час виявиться благословенням для країни. Або навпаки, уявні успіхи призведуть до серйозних проблем. Якщо судити лише про підвищення заробітної платні, це примітивно, бо найважливіше (але не єдине) завдання влади — підвищення матеріального рівня життя людей — розгорнене в часі. Як не може дитина за рік стати старою, так не може молода країна миттєво перетворитися в найсильнішу й найбагатшу державу світу. Потрібні час і стратегія. Чи ясно народ бачить і розуміє цей стратегічний план? Навряд чи. Але ще гірше, якщо цей план не бачать правителі.
Хіба президенти, прем’єр- міністри, міністри тощо не з того ж тіста, що й ми? Якщо брати до уваги ідею єдності й у відомому сенсі рівності між водопровідником і президентом, ми зрозуміємо, що таке влада народу і державне будівництво. Міністр або депутат не менше святий, ніж комбайнер, і комбайнер не більш безгрішний, ніж міністр. Всі однакові. Чому ми думаємо, що можновладці повинні бути небожителями? Жити й обробляти землю, яка нас зростила, — обов’язок кожного. Кожен у міру своїх сил повинен принести цеглинку для будівництва спільного Дому. Відповідальність за наше життя — не лише на президентах і прем’єр-міністрах, а й на нас самих. Якщо ми спробуємо зробити наше власне життя щасливішим, багатшим, більш вільним, у нас будуть гідні правителі. Для багатьох знедолених наших громадян у зайвій десятці гривень живе сам Бог. І це жахлива правда. Але труднощі проходять, і ці пройдуть, але чи прийде щастя, свобода і радість разом із гідною пенсією та заробітною платою? Звичайно, прийдуть. Але за однієї умови. Що це буде лише трампліном для стрибка вгору.
А сили накопичувати для стрибка і мускули нарощувати ми повинні вже зараз. I мускули ці — це наша спроможність мислити.
Ми ж хочемо, щоб наша нація була не лише багата, але й культурна, освічена й щаслива! Iнакше гроші нам будуть потрібні лише для смачного обіду, красивого одягу та дорогих машин. У той час як наявність грошей допомагає нам звільнити свідомість від неспокійних пошуків хліба насущного, для чогось більшого.
Якщо в державі не буде віддано пріоритет думці, освіті й творчості, яку потрібно розуміти широко (завод побудувати, наприклад, — творчість величезної важливості), нам не лише не наблизитися до радості метафізичних розумінь, але не вибратися і з матеріальних проблем. Подивіться на багатих людей. Адже багатьох захоплюють вже не самі гроші, а процес заробляння, самореалізація. Бути дуже багатими доля не багатьох, але реалізувати себе як людину, знайти в своєму житті непорушну опору, кожному під силу. Деякі філософи говорять про наближення доби переоцінки цінностей. Коли на Заході матеріальні блага відступлять на другий план, а гуманітарні стануть основними, ми знову, як мавпи, почнемо копіювати та кричати: «Яке хороше вчення, що відкриває нам Шлях!» Невже ми не можемо випередити цю тенденцію! Невже наш древній дух не може відкрити насамперед для себе, а потім і для світу істинні, стійкі цінності, які дають радість! I наш народ готовий прийняти цей виклик. Але про це не можна говорити публічно, це потрібно нашіптувати на вухо, і про це потрібно мовчати. Помовчимо. Нехай настане час, коли революції здійснюватимуться не на майданах, а вдома, на самоті, і не під гучні оклики вождів, а в мовчанні. I нехай ці маленькі, приватні революції в нашій голові і в нашому серці змінять наше ставлення до життя, відкриють його нові обрії.