Чи може білоруський шлях розвитку виявитися вдалим? Чому спостерігається розчарування «кольоровими революціями»? Яких змін треба очікувати на пострадянському просторі? Про це в коментарі директора Центру соціальних досліджень «Софія» Андрія ЄРМОЛАЄВА.
— Білорусь обрала шлях розвитку, що його називають «пострадянським соціалізмом», і вона має право на існування у цьому форматі. Я думаю, некоректно порівнювати українські та білоруські вибори, оскільки вони різні за суттю. Інша річ, коли ми говоримо про характеристику ціннісних орієнтацій. Для більшості білорусів негативні оцінки в бік влади не спрацьовують через просту причину: вони ще не пройшли націонал-відродницький, націонал-демократичний етап. Тому висловлювання про те, що Лукашенко — диктатор, для більшості людей образливі. Паростки демократичної самосвідомості ще пробиваються в міському електораті, серед інтелігенції, суспільних діячів. Але це поки що не домінуюча позиція.
Разом із тим, я вважаю, що пострадянський варіант соціалізму, уособленням якого стали Білорусь і Лукашенко, має дуже маленький ресурс розвитку. По-перше, тому, що ця система конфліктує практично з усіма східноєвропейськими демократіями, і навіть російський авторитаризм відрізняється від білоруського.
Так званий білоруський шлях насамперед визначатимуть інтереси та плани східного сусіда. Поки Росія патронуватиме Білорусь і зберігатиме цю «шкаралупу», в білоруському суспільстві існуватиме думка, що їхній шлях вірний і не має зовнішніх ризиків. Коли такий патронат зникне, гадаю, почнуться зміни в суспільній свідомості. Білоруський шлях також тримається на ізоляції, якій сприяє ззовні. Щойно ця ізоляція буде скасована, суспільство буде дестабілізоване й економічне диво закінчиться.
Що стосується революції в Білорусі. По-перше, кожна соціальна система має свій історичний, соціально-економічний ресурс. Феномен пострадянської системи ґрунтується на таких чинниках: високий рівень мобілізованості суспільства, гомогенна соціальна структура, міфологічна суспільна свідомість, нерозчленована на становий інтерес, індустріалізована високоорганізована економіка, де кожен відчуває себе на місці, де кожен охоплений турботою держави. Це система государевих людей. Намагатися застосувати до такої системи мірки демократичних суспільств, розвинених чи нерозвинених, просто некоректно. Соціальна система інакше розвивається. Демократичні формати виникають тільки з-під кризи. Лукашенко та його прихильники розуміють, що в разі кризи альтернативою буде демократичний ідеал, тому й критикують кольорові революцій.
А в революціях не можна розчаровуватися, розчаровуватися можна в носіях, «провайдерах», які виявилися або слабкими, або лукавими, або боязкими. Це зовсім інше. Адже ніхто не розчарувався в необхідності економічних і політичних свобод, ніхто не розчарувався в демонтажі кримінальних, авторитарних режимів.
І отут саме і треба застосовувати мистецтво політики: не давати опонентам, особливо якщо опонент зовнішній, якщо це сусідній режим, спекулювати твоїми власними міфами. Ми їм самі дали привід так себе критикувати, коли заявили, що революція здійснилася. Якби ми говорили про революційні завдання, демократичні перетворення: оце перший етап, оце — другий... Тому ми озброїли критиків, які всі негативи повісили на владу, і сказали: ваша революція — це невдача, а ваші діяння — це розчарування. А це слухає і наш громадянин, він слухає і українські, й сусідні ЗМІ. І теж переконується, що революція була невдала, неправильна....
Що стосується подальшого розвитку пострадянського простору.... Нам доцільно говорити про спадкоємців радянської цивілізації та про нові цивілізаційні вибори. Кожен соціум, який організувався на уламках радянської цивілізації, робить для себе соціальний і цивілізаційний вибір. Соціальний вибір — це самоорганізація в націю, це те, що відбувається з Україною. У цьому сенсі в Україні триває позитивний процес. Минуть 10—15 років, і ми на цей період дивитимемося зовсім іншими очима, для нас не будуть важливими корупційні війни, хто в кого мільйон украв. Зараз відбувається становлення сучасної нації. І тут загроза виникає аж ніяк не з режимами, не з газом, не з цінами — тут може виникнути проблема з «реідентифікацією», тобто розподіл за регіонами на «помаранчевих» і «біло-блакитних».
В інших соціумах ситуація трохи відрізняється. В Україні вибір триває на користь модернової нації, а модернова нація — це нація, народжена західною цивілізацією. Тому в нас говорять про європейський вибір, про європейські стандарти. У Росії відбувається більш болісний процес, де ламання основ радянської цивілізації супроводжується пошуком своєї моделі. Я не відкидаю, що справді на уламках радянської цивілізації, Росії та великої Євразії, виникне нове цивілізаційне ціле. Можливо, це буде євразійська цивілізація. Її характеристики — це мультинаціональність, домінування сильної держави, висока концентрація державної власності, авторитарний тип правління. Росія ще має переписати свою історію. Білорусь, якщо вже з неї почали, гадаю, буде частиною цього євразійського проекту.
