Знаряддями цієї метаморфози, яка стала трагедією багатьох тисяч ні в чому не винних віруючих, були працівники НКВС СРСР, ієрархія Руської православної церкви, а також незадоволені своїм становищем у Греко-католицькій церкві честолюбці, що розраховували на заступництво радянської влади і Московської патріархії. Більшість віруючих прийняла ті події як грім із ясного неба (не минуло ще й року з часу закінчення війни), хоча насправді це було природним виявом споконвічної і послідовної імперської політики «Придушуй і пануй». Уніати не давали спокійно спати декільком поколінням російських імператорів, починаючи з Катерини II, а ті передали ці свої імперські турботи в спадщину радянським самодержцям.
«Собор», «зібраний» зусиллями НКВС, почав свою роботу в умовах серйозних порушень споконвічного церковного регламенту — він був скликаний не ієрархією церкви і жоден греко-католицький єпископ не погодився в ньому брати участь, хоча більшість із них була в похилому віці й ризикувала не лише саном, але й життям (що незабаром і сталося). Засіданнями Собору заправляла так звана Ініціативна група з трьох чоловік; її главою був настоятель Преображенської церкви Львова отець Гаврило Костельник, людина ламаної драматичної долі, колись відомий літературно-громадський діяч Галичини.
Для надання «соборові» хоча б видимої легітимності було знайдено вихід — Київський православний архієрей терміново хіротонував у єпископи (православні, звичайно ж) двох греко-католицьких священиків — оо. Пельвецького і Мельника. Саме ці — тоді вже православні — єпископи голосували за ліквідацію Греко-католицької церкви від імені уніатів(!). Коментуючи відсутність греко- католицьких єпископів, новопоставлений православний єпископ Пельвецький сказав: «Наш митрополит і єпископи греко-католицької Церкви не зрозуміли свого призначення, як це видно з повідомлення Прокуратури УРСР, не виправдали довіри, якою Церква уповноважила їх, а навпаки, поставили Церкву під удар. Але ми і без них повинні переглянути постанови Брестського собору 1596 р. й вирішити питання нашого возз’єднання з Православною Церквою».
Як повідомляла радянська преса, на Соборі було 216 представників від духівництва і 19 — від мирян. Очевидці, однак, свідчать, що учасників собору було майже вдвічі менше і що багато хто з тих, які в той час уже сиділи у в’язниці чи рахувалися в убитих, пізніше були приписані до учасників Собору. У перший день роботи собору було заслухано лише дві доповіді; дискусій не було, всі промови були заздалегідь заготовані і відредаговані.
Голова Ініціативної групи отець Костельник у своїй доповіді зупинився на «мотивах возз’єднання», на «штучному» характері походження унії та її «нежиттєздатності», а також піддав критиці політику Ватикану. Пригадав він, однак, і «наших лісовиків (загони ОУН), які виступають проти нашої акції із загрозами. Тому ми турбуємося про те, щоб усі зміни в нашій Церкві — в дисципліні, в обряді, в звичаях — проходили мудро й обережно. Заради того, щоб не відштовхувати народ від Церкви». Костельник торкнувся ще однієї гострої теми: «Якщо хтось побоюється, що єдність із РПЦ спричинить русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я впевнений, що в наш час РПЦ не може не погоджуватися з національними принципами, які визнає наша держава. Ми в Україні і ми українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере»(!).
Після нечисленних виступів було поставлено на відкрите голосування — простим піднесенням рук — головне питання: «Про возз’єднання з РПЦ». І в перший же день собору, 8 березня, було прийнято «історичну постанову про возз’єднання з Руською православною церквою» — без дійсного обговорення, без дискусій, без будь-яких гарантій з боку радянської влади чи Московського патріархату. Нижче наводиться скорочений текст
Постанови собору про ліквідацію Брестської унії 1596 р., про розрив з Ватиканом і про возз’єднання з РПЦ.
«Зібравшись у кафедральному храмі Святого Юра у Львові, перший раз у історії волелюбних народів, братньо об’єднаних у Великому СРСР, зібрані в єдину Українську Радянську державу, заслухавши доповідь голови Ініціативної групи і після проведеної дискусії, Собор стверджує:
Що Рим штучно виламався в XI сторіччі з первісної братньої православно-соборної Церкви, щоб таким чином накинути свою диктатуру всій Церкві; що церковну унію було накинуто нашому народові в XVI сторіччі римо-католицькою агресивною Польщею, як міст до ополячення і латинізації нашого українського (і білоруського) народу; що в теперішній нашій ситуації було б безрозсудним далі підтримувати уніатські тенденції і було б непростимим гріхом продовжувати в нашому народі ненависть і братовбивчу лайку, причиною якої була в історії унія та й завжди повинна бути. Виходячи з цих принципів, Собор ухвалив відкинути постанови брестського Собору 1596 року, ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися до нашої батьківської святої православної віри та РПЦ... Собор виражає від імені всього духівництва і віруючих свою глибоку вдячність за це звільнення державним мужам Великого Радянського Союзу та Української Держави». (Читач, мабуть, звернув увагу на типову політичну демагогію сталінських часів і на вишукано «релігійні» формулювання»: «виламався», «відірватися» та інші.) Зазначимо, що мешканці Львова довідалися про офіційну «самоліквідацію» УГКЦ лише після закінчення собору.
Таким ось чином греко-католики, історія яких нараховувала до того часу 350 років церковного життя, стали православними — лише за 6 годин засідання Собору!
Другого дня, 9 березня, «собор» розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятої ухвали про «возз’єднання» з РПЦ. Було надіслано телеграми з повідомленням про «возз’єднання» М. Хрущову, цареградському патріархові Максиму, московському патріархові Алексію I та українському екзархові Іоанну. Телеграма, відправлена Сталіну, закінчувалася словами: «У цей історичний епохальний момент ми не можемо не висловити Вам почуття величезної вдячності за Вашу велику справу — зібрання воєдино українських земель, бо без цього неможливо було й мріяти про ліквідації нашого церковно-релігійного роз’єднання». (Що правда, то правда — возз’єднав!)
У той же день «собор» стоячи зустрічав православного митрополита Київського і Галицького Іоанна, Екзарха «всієї України». Він звернувся до зборів російською мовою і зачитав грамоту-привітання патріарха Алексія. Протоієрей Ружицький також виголосив промову російською мовою, в якій оспівав «возз’єднання» як ще одну перемогу «великого руського народу православного» над «посяганням з боку папства» і порівняв його з подіями 1839 р., коли «відторгнуті насильством» уніати були «возз’єднані любов’ю» царем Миколою І.
ДУМКИ УЧАСНИКІВ СОБОРУ
У наш час, після розсекречення радянських архівів, історики мають можливість познайомиться з істинною думкою деяких учасників собору — тих учасників, висловлювання яких було підслухане працівниками НКВС і «доведене до відома». Ось декілька прикладів. «О. Леонід Щирба говорив: «Ради вимагають від нас стати православними священиками. Якщо ми відмовимося, нас арештують, а якщо погодимося бути православними, так проти цього партизани та сільська інтелігенція. Я дав згоду перейти на православ’я, але це лише для видимості. Насправді вирішив до наступної війни піти тимчасово на іншу роботу. Я повернуся додому і зроблю заяву, що вирішив одружитися, щоб мене відпустили з церкви». Інший священик, Нечай, говорив, що «на собор священиків було доставлено в запечатаному вагоні і під охороною НКВС. Коли ми прибули на вокзал, нам не давали розмовляти з парафіянами і навіть із рідними». Настоятель парафії Лука Волошин говорив отцям-делегатам: «Ми ж знаємо, що собор — це тільки оперета, оператори, рефлектори, зйомка — це реклама. Як можна до нас у Галичину присилати екзарха кацапа? Цей екзарх, він і слова не може по-українськи сказати, це просто скандал. Делегат від мирян науковий працівник Історичного музею Дудикевич, зазначив: «На соборі Костельник говорив, що не буде русифікації в богослужінні і проповідях. Проповідь російською мовою в Соборі св. Юра для місцевого населення була діжкою холодної води».
ПІСЛЯ СОБОРУ
Відразу після «історичного Собору» почалися, як тепер кажуть, «зачистки». НКВС встановив постійний нагляд за собором св. Юра, митрополичими палатами та прилеглими до них будівлями. Відчуваючи небезпеку, митрополит Йосип Сліпий — глава Церкви — покликав до себе єпископів Микиту Будку і Миколу Чарнецького, архімандрита Климентія (брата покійного Андрея Шептицького), а також декількох ієромонахів, і призначив їх адміністраторами Львівської архієпархії на випадок, якщо він сам з якихось(!) причин не зможе виконувати своїх обов’язків.
Вранці 11 квітня храм св. Юра був оточений міліцією, а ввечері велика група офіцерів держбезпеки ввійшла до митрополичих палат. Йосипу Сліпому пред’явили ордер на арешт і після особистого обшуку відправили до в’язниці НКВС; потім його під конвоєм потягом перевезли до центральної в’язниці в Києві. Було арештовано й відправлено до Києва єпископів Будку і Чарнецького, а також декількох відомих священиків. Одночасно проводився ретельний обшук на Святоюрській горі. Було конфісковано митрополичий архів і книгозбірню покійного митрополита Андрея Шептицького, закрито всі навчальні заклади; 159 студентів відправили на призовні пункти військкоматів. Те ж саме відбувалося в інших містах Західної України, а також у країнах соціалістичного табору. Ув’язнених духовних персон постійно й жорстоко допитували, піддавали тортурам і шантажеві. Потім відправляли на каторгу.
ТАЛАНОВИТИЙ ОРГАНІЗАТОР
Про все, що відбувалося на «соборі» й після нього, щодня, а іноді — щогодини працівники НКВС інформували голову Ради у справах Руської православної церкви (РСРПЦ) при Раді міністрів СРСР тов. Карпова. Так, наприкінці першого дня емісари Карпова Уткін, Ходченко і Вишневський телеграфували Карпову про те, що «...перший день пройшов добре. Постанову прийнято одноголосно». У телеграмі від 11 березня говориться: «Другий, третій дні пройшли добре. Отримане доручення виконано успішно». Ким був цей Георгій Карпов?
Виявляється, що саме він був главою «Операції» зі швидкісного перетворення уніатів на слухняних радянських православних: він розробив детальний сценарій, він добирав людей, в тому числі і серед греко-католиків, він займався розвитком подій і доповідав про результати на самий «верх», тобто товаришеві Сталіну. Це був ставленик Берії, генерал НКВС, що на той час курирував і «підтримував» недавно (1943) легалізовану діяльність РПЦ. За «успішне проведення» Помісного собору РПЦ (тоді був обраний патріархом Сергій Страгородський) Сталін нагородив Карпова орденом Леніна. Свою «церковну» кар’єру, однак, Карпов почав з інших акцій — довгий час керував масовими арештами та розстрілами російського духівництва.
За наказом Сталіна для контролю за Руською церквою і для співпраці з урядом СРСР було створено Рада у справах Руської православної церкви при Раді народних комісарів СРСР. Його очолив все той же Карпов. Традиція призначати керівника Ради у справах релігій із чекістів збереглася аж до 1991 року; тому фактично ця Рада завжди була філією КДБ. Паралельно з «підтримкою» РПЦ Карпов очолював Відділ управління НКВС, який боровся з релігійною пропагандою, що не заважало йому зворушливо «товаришувати» з патріархом Сергієм.
ОСТАТОЧНИЙ ЗВІТ
Карпов почав вважати своє доручення з ліквідації церковної унії виконаним не відразу, а лише через три роки після Львівського собору. У його «Звіті членам Політбюро ЦК ВКП(б) і, в копії, секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову» зокрема, говориться: «... За час із 1946 року по серпень 1949 року возз’єдналося 3001 уніатська парафіяльна церква, 1242 священики, 463 диякона і 1018 псаломщиків.. Значні й істотні заходи було проведено органами МДБ СРСР. Частина уніатських священиків ухилилася від возз’єднання, але облишила церковну діяльність, перейшовши на роботу до цивільних установ чи зайнялася сільським господарством. Деякі священики з цієї групи здійснюють релігійні обряди нелегально на дому у віруючих і агітують проти православної церкви і духівництва, що возз’єдналося...»
У КАТАКОМБАХ
На загальну думку дослідників, абсолютна більшість «священиків, які возз’єдналися», зробили це вимушено. Багато священиків зустрічалися з представниками ОУН і пояснювали їм недобровільність, а тому й недійсність свого кроку. Відомі випадки, коли зломлені священики не вважали за можливе здійснювати православні таїнства і запрошували для цього кліриків, які не возз’єдналися. Виник цілий пласт церковної культури, пов’язаний із підпільними («катакомбними») священиками, які і хрестили, і вінчали, і ховали.
1990 рік. До кінця радянського періоду число греко-католиків становило, за деякими оцінками, близько 4 млн. осіб (сьогодні — 5,5 млн.). І тому недивно, що Помісний собор Української греко-католицької церкви, що проходив у Львові 1990 року, визнав недійсним всі ухвали Львівського собору 1946 року, в тому числі «возз’єднання» з Руською православною церквою. Греко-католицька церква була офіційно відновлена.
Розкаяння? Яке ж нинішнє ставлення Московського патріархату до Львівського собору 1946 року — після практично майже миттєвого повернення народу Західної України до віри своїх предків? 2003 року, відповідаючи на це запитання журналістові, Московський патріарх Алексій ІІ сказав таке: «... Львівський Собор лише юридично оформив те, до чого мали сердечну прихильність багато священнослужителів і мирян Української греко-католицької церкви... Руська православна церква не приймає заяв, що ставлять під сумнів канонічність Львівського собору і його результати. Ми переконані, що безперечна трагічність обставин, при яких скликався Собор, не дає підстав для перегляду його підсумків, бо трагічним був не лише той час, але й уся історія унії в Україні». Бог йому суддя!
СУМНІВНИЙ ЮВІЛЕЙ
У лютому 2006 Синод Української православної церкви Московського патріархату прийняв ухвалу про «урочисте святкування 60-річчя Львівського собору 1946 року, коли уніати на чолі з о. Гавриїлом Костельником повернулися в лоно Православної церкви». Іншими словами, УПЦ МП має намір відзначати сфальсифікований одіозними радянськими органами безпеки, майже оперетковий (якби там не пахло кров’ю і стражданнями) «соборчик», на якому не був присутній жоден уніатський єпископ. І це робить церква, яка так піклується про канонічність! Невже московські єпископи і думають так само, як вони говорять?
СПРОБА ХРИСТИЯНСЬКОГО ПРОЩЕННЯ
З приводу 60-річчя Львівського собору висловився також предстоятель УГКЦ кардинал Любомир Гузар: «Цю трагічну сторінку в нашій історії Церква використовує як випадок для примирення з православними братами, а не для звинувачень... Ми хочемо пробачити тим, хто протягом сорока років переслідував і забороняв Церкву і її діячів. Ми хочемо поставити крапку. І хоча не можемо забути цієї дати, вона не повинна бути вічною причиною ненависті».
У нарисі використані деякі дані книги Богдана Боцюркова «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939—1950)», видання УКУ-2006, а також матеріали Владислава Петрушка.
