У понеділок розпочинається вітчизняний Тиждень моди, на якому представлять свої нові колекції практично всі українські дизайнери. Устигай лише поглинати свіжі ідеї, а ще краще — купувати нове вбрання. А ось як бути з оновленням внутрішнім і від чого взагалі залежить згасання інтересу до життя? Від погоди, від політики, від наших власних лінощів? Готових відповідей, як і універсальних рецептів, не буває. Можливі лише варіації на тему.
Нещодавно я повернулася з поїздок до Лондона й Парижа. Вони примусили мене задуматися над тим, що наші почуття самоідентифікації, внутрішньої свободи дуже відносні порівняно з тим, які вони в Європі, в дійсно демократичних країнах. Я вважаю себе досить вільною людиною. І раптом бачу колекцію одного лондонського дизайнера. Вона дуже схожа на те, що я зараз роблю й маю намір показувати на найближчому Тижні моди. Але при цьому я подумала: наскільки ж я все-таки затиснута рамками порівняно з ним. Я говорю своїм конструкторам: давайте тут не надто пишно, тут поменше складочок... А у нього спідниця — так спідниця, складки — так складки, об'єми — так об'єми. Мені хочеться виплеснути емоції, але водночас, що абсолютно адекватно виглядає там, у наших умовах виглядає «занадто». Напевно, вся справа в тому, що у них досить високий рівень «хай стрит фешн», модного вуличного одягу найвищого класу. З іншого боку, я подумала, що все ж певною мірою у нас є свобода хоча б для того, щоб помітити різницю між нами й зізнатися собі в цьому, оцінити збоку, усвідомити, що ми вже перебуваємо не всередині, не в закритому просторі.
Мені дуже подобається Лондон, тому що там усе дійсно демократичне. Я жила й працювала в Парижі, й завжди для мене Париж був досить контрастним містом, тому що французи досить закриті люди, особливо парижани. З одного боку — вони дуже буржуазна публіка, а з другого — всі їхні проблеми пов'язані з їхньою колоніальною, агресивною історією.
На одних вулицях все виглядає розкішно, на сусідній може бути справжнє гетто. А в Лондоні це дуже м'яко поєднується. Там є рух «чава», умовно кажучи, пролетарський, популярний сьогодні серед дітей аристократії. Вони носять хоп-хоперський одяг, слухають RNB і хіп-хоп, для них особливий шик — виглядати абсолютно демократично. Зрозуміло, що вони не приховують свого аристократичного походження, але вони й не випинають його. Це дуже цікаве явище, я знаю таких людей і в Україні, які при тому, що можуть дозволити собі досить багато чого, знаходять інтерес у тому, щоб вибирати смішні, але дуже дешеві речі (я маю на увазі одяг).
Лондон відомий своїми театральними традиціями. Тільки в районі Ковент Гарден близько 15 театрів. І кожен — величезний, розрахований на кілька тисяч глядачів. І в кожному — повний аншлаг у будь-який будній і вихідний день. Там дуже сильна драматургічна традиція, публіка так жваво все переживає, реагує як одна людина. Як тільки звучить останній дзвінок — вмить втихають усі розмови. Усі готові «вбирати» те, що їм зараз піднесуть. Я була вражена всім: і вокалом, і зовнішнім виглядом акторів, і драматичними здібностями, режисерською роботою, сценографією. Усі костюми пошито з дорогих тканин, жодної бутафорії. Я щось подібне зустрічала в кращих московських театрах. І, на жаль, рідко у Києві.
До речі, про аналогії. Мене часто запитують, чи є відмінності й наскільки вони великі в тому, як одягається вулиця Києва і, наприклад, того ж Парижа. Скажу відразу: практично однаково виглядає молодь. А ось що стосується людей старшого покоління, то лише в Лондоні можна побачити абсолютно консервативно одягнуту людину, респектабельного чоловіка, в одязі якого переважає спокійна бежево-коричнева гама, й при цьому він — у червоних шкарпетках. Про себе нагадує й той факт, що Лондон — батьківщина панка. Уявіть, охайна, чепурна старенька з хорошою стрижкою й... фіолетовим пасмом волосся... Такого в Парижі немає. Англійці ексцентричніші. На жаль, у нас після «перебудови» на вулиці ринув низькопробний рівень культури, «зразками» були бандитські авторитети, сексуально агресивні блондинки. Ці тенденції нагадують про себе й сьогодні. І те, що у європейців однозначно асоціюється з образом жінок певних кварталів, у нас досі підсвідомо вважається прикладом для наслідування. Респектабельні жінки не розуміють, що вони вульгарно одягнуті, що на них надто багато мережив і надто декоративний макіяж. Ось саме за такими ознаками ще можна розрізнювати міста.
Для майбутнього вітчизняного Тижня моди я створюю дві колекції. Для себе я розділила їх на «квартал Сонця» і «квартал Місяця». Очевидно, це результат певних сьогоднішніх протиріч. «Квартал Сонця» я роблю з використанням етнічних українських мотивів, з більш позитивним, можна сказати, рівним молодіжним настроєм. В іншій колекції переважають бузкові, фіолетові, абсолютно невластиві для мене кольори. Я вирішила розділити ці дві лінії, тому що в одну колекцію вони не поєднуються. Друга колекція більш пов’язана саме з міською культурою, прагненням дати волю емоціям й одночасно отримати їх, адже людина подібна маятнику. Можливо, через те, що багато роботи, інформації, хочеться різко відхилитися в інший бік, щоб виплеснути енергію й водночас обмінятися нею. Нас роздирають пристрасті, в тому числі й політичні. А хочеться просто читати книжки, ходити в театри, насолоджуватися музикою...
