Є в українському кіні три незмінні, стабільні і опуклі явища: руїни Національної кіностудії імені Олександра Довженка, нестача коштів і Олександр Шапіро. Все інше — порох, тлінь, крихка плівка ілюзій цього світу над безоднею істини. Реальні лише ці три речі: мертва студія О. Довженка, безгрошів’я й О. Шапіро.
Усі елементи цієї тріади знаходяться в гармонійному співіснуванні. Перший неможливий без другого, другий обумовлений першим, третій є наслідком першого й другого, а всі вони загалом, у сукупності, й утворюють те, що називається вітчизняною кінематографією. Винятків тут не буває й бути не може, а вірити в метафізичні речі, на кшталт урядової програми відродження кіна, раптової появи нової хвилі з десятка бадьорих імен, що за копійки знімають шедеври, чи добрих прокатників, що показуватимуть по всій країні повнометражні саги про помаранчеву революцію (ох і довга ж фраза вийшла), — то доля слабкодухих та забобонних людців.
Я писав рецензію на фільм О. Шапіро ще у минулому році. Називався він, щоправда, по-іншому, ніж нинішній, позначений як «Happy People». Але не забуваймо, що в даній ситуації ми перебуваємо в царині суворих закономірностей і жорсткої, проте нелінійної логіки; тому те, що вірно для одного, вірно й для іншого, тобто треба те, що було сказано тоді, повторити знову, тут і зараз.
Хоча, звичайно, певні розбіжності є. Наприклад, кольорове зображення. Так, саме так: О. Шапіро зняв свій перший фільм у кольорі, і це дуже обнадійлива подія. Це означає, що нарешті тут, або там, за північно-східним кордоном, з’явилися люди, готові неабияк ризикувати своїми грошима заради українського кіна.
Також дуже важливо те, що у О. Шапіро знімаються й нові виконавці з відомими обличчями. Запам’ятовуються, звичайно, дві такі персони. Федір Бондарчук грає Людину, Що Тричі Розмовляє По Мобільному Телефону. Причому тричі у різних костюмах. Це дуже важлива роль, що має наріжне значення для всієї картини. А також — Олександр Баширов. Він — офіціант. Він говорить зовсім небагато, але яскраво, гострохарактерно, і не з ким- небудь, а з Віталієм Лінецьким, який виконує головну роль у фільмі.
Ось такі, поза сумнівом, інноваційні риси має новий фільм Олександра Шапіро. Все інше — глибоко пізнавані прикмети авторського стилю, як-то: дрібна кліпоподібна нарізка, від чого все зображення перетворюється на такий смиканий візуальний вінегрет; безперервна, безмежна, доречна й не зовсім музика, котрою режисер латає прогалини й слабкі ланки сюжету; сам сюжет, висмоктаний з пальця, але не просто висмоктаний, а з певними метафізичними претензіями; маса запозичень у інших режисерів, як мертвих, так і живих, і ненароджених; погано озвучені й штучні діалоги; зашкарублі, мов задерев’янілі актори й акторки; загальна композиційна невизначеність, одним словом, усе те, про що вже доводилося писати.
Доводилося також писати й про наступне. Олександра Шапіро охоче дивилися й дивитимуться ще охочіше, оскільки він намагається знімати про те й так, як ніхто з небагатьох нинішніх вітчизняних режисерів знімати навіть і не думає. Бо бачать глядачі таких же, як вони, персонажів, на екрані, знайомі їм вулиці й кав’ярні Києва, чують пізнавані розмови — одним словом, отримують ту візуальну й звукову інформацію, якої годі навіть чекати від телебачення, кінопрокату, кіностудій тощо.
Тож О. Шапіро продовжує бути константою нашого кінематографічного та, ширше, мистецького життя. Такою, як... (див. початок статті).
У будь-якому разі, Олександр залишиться в кіні, оскільки вміє й знаходити гроші, і просувати вже готовий продукт, тобто його менеджерські, продюсерські таланти — безумовні. Тільки кого ж він буде продюсувати?
Надія вмирає останньою.
