Туреччина нарешті розпочала переговори з Європейською комісією про умови свого можливого вступу до Європейського Союзу. Але чи стане «можливе» реальним, залишається відкритим питанням. Справді, завершення переговорів, швидше за все, буде таким самим складним завданням, як і рішення їх розпочати.
Досить пригадати, що Туреччина вперше подала прохання про вступ у 1959 році і що з 1963 року (коли була укладена угода про асоціацію. — Ред. ) Європейська економічна спільнота — попередник сьогоднішнього ЄС — відповідала Анкарі вичікувальною тактикою. Водночас унаслідок відсутності відкритої відмови, а тільки серії кивків і натяків на те, що одного разу вступ до ЄС може стати реальністю, очікування інтеграції в ЄС з боку Туреччини ставали дедалі очевиднішими.
Але прості європейці подивилися на карту — і зіткнулися з географічним фактом, заперечувати який неможливо: 95% території Туреччини та 80% її населення перебувають в Азії. У результаті пожвавлені та запеклі дебати — в Туреччині та ЄС — про те, чи справді Туреччина належить до Європи, тривають, попри початок переговорів.
Звісно, питання про європейську самосвідомість Туреччини не може бути вирішене за допомогою уроків географії. Принаймні половина всієї грецької драматургії та філософії була створена в Малій Азії. Перші християнські місії святого Петра та святого Павла були до Туреччини. Османська імперія протягом століть вважалася частиною «європейської спільноти», будучи необхідною для визначення та забезпечення стратегічного балансу між «великими державами» Європейського континенту.
Однак історичних доказів недостатньо для того, щоб об’єднати настрої в Європі на користь вступу Туреччини до ЄС. Навпаки, «турецьке питання» буде вирішене на основі сучасних політичних забобонів і тривоги про майбутнє. На щастя, передчасний вибір поки що не був зроблений: процесу, що приведе до прийняття остаточного рішення, було дозволено розпочатися з переговорів.
Переговори про вступ будуть тривалими та важкими, хоча б тільки тому, що прийняття acquis communautaire (законодавства ЄС. — Ред.) зажадає адаптації 10 тисяч сторінок тексту. Однак сьогодні все це, схоже, має серйозний шанс на успіх.
І все ж Туреччина лякає багатьох європейців. З її 67-мільйонним населенням, яке збільшиться до 80 мільйонів через 20 років і до 100 мільйонів до 2050 року, Туреччина буде найбільш густонаселеною європейською країною. Але це також і дуже бідна мусульманська країна. Треба відзначити, що деякі європейські країни, головним чином — Німеччина й Австрія, пережили великий наплив турецьких іммігрантів. Але ці іммігранти переважно є бідними селянами з Анатолії, інтегрувати яких виявилося дуже складно. І навпаки, численна світська інтелігенція Туреччини, вихована на європейській культурі, з якої турецька держава набирає більшість своїх кадрів, залишилася в Стамбулі й Анкарі.
Європу також лякає перспектива нової хвилі турецьких іммігрантів, які дуже складно асимілюються в європейських країнах. На якийсь час така імміграція практично припинилася завдяки швидкому (найшвидшому в Європі) економічному зростанню протягом останніх років, що поглинуло всі наявні трудові ресурси і таким чином припинило потік емігрантів. Однак у Європі зберігається страх того, що вступ Туреччини до Союзу спричинить нову хвилю імміграції.
Побоювання громадян ЄС мають не тільки економічний характер. Туреччина стала ареною виняткової жорстокості та насильства в ХХ столітті: її участь у Першій світовій війні розпалила ненависть і призвела до масових вбивств, тоді як геноцид вірменів став останнім жахливим спазмом Османської імперії. Більш того, в той час як Кемаль Ататюрк відновив національну гордість Туреччини, створивши світську турецьку республіку, його спадщина неоднозначна, оскільки містить як сильний потяг Туреччини до Заходу, так і мілітаризацію суспільного життя. Останнє пояснює репресивне ставлення до свободи слова та незалежності думки, характерне для суспільного життя Туреччини — гамівну сорочку, що не допустила проведення справжніх переговорів із невгомонними турецькими курдами або вирішення питання Кіпру.
Але прагнення Туреччини до ЄС означає, що вона буде вимушена демілітаризувати свою демократію і знайти мирне вирішення проблем з усіма своїми сусідами та майбутніми партнерами — вірменами, курдами і греками-кіпріотами. Таким чином, якщо Європі вдасться подолати свої страхи та сумніви і відчинити двері для могутньої мусульманської держави, вона зміцнить мир в одному з найнебезпечніших регіонів світу.
Справді, інтегрувавши Туреччину, Європа продемонструє, що не є «християнським клубом», що передбачуване «зіткнення цивілізацій» не має стати фатальним і що європейський проект, обґрунтований на прагненні до примирення та необхідності сприяти розвитку, може поширитися далеко за межі західної половини Європи. Відчинивши двері Туреччині, ЄС нарешті почне відігравати належну йому роль у вирішенні складних сучасних політичних проблем.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції та лідер Соціалістичної партії, на сьогодні є членом Європейського парламенту
