Пішло вже третє століття з того часу, як значна частина українських земель була надовго поділена між Росією і Австрією. Цей поділ став одним із історичних факторів того, що сьогодні наш Схід так суттєво відрізняється від нашого Заходу і що деякі громадяни України й досі не хочуть визнати право своїх земляків на регіональну своєрідність. Своєрідність, яка формувалася протягом кількох століть і ще більше поколінь життя в різних світах, за різними законами і правилами. Не будемо гадати, кому більше «пощастило» — західним чи східним українцям, але те, що їхні світи були різні — у цьому не сумнівається ніхто. Окрім усього, поділи Польщі — це ще один історичний аргумент на користь того, що Україна резидує між дійсним Сходом і автентичним Заходом.
Як відомо, у 1772—1795 рр. Річ Посполита перестала існувати як самостійна держава — її було розділено між трьома могутніми, жадібними до територій «партнерами»: Росією, Габсбурзькою імперією (Австрією) та Прусією. Ділили Рiч Посполиту дві видатні імператриці — Катерина II і Марія Терезія та прусський король Фрідріх II. Поділи стали великою історичною трагедією для поляків, але сьогодні наша коротка розповідь присвячена українцям Речі Посполитої, територія яких була тоді розділена на дві частини — Росії дісталася Правобережна Україна (а також Білорусь) включно зі Львовом; Австрії — крайні західні частини колишньої Речі Посполитої. У цих двох країнах — Австрії та Росії, кожна з яких вважала себе «просвещенной монархией», долі українців складалися аж ніяк не однаково. Це, серед іншого, яскраво демонструє ставлення Російської та Габсбурзької імперій до української Унійної церкви — Католицької церкви східного обряду. (N.B. Далі будемо називати цю церкву Греко-католицькою, а її віруючих — греко-католиками, хоча ці назви почали вживатися пізніше. — Авт. ). Дехто захоче пояснити цю різницю тим, що Росія, мовляв, — православна країна, а Австрія — католицька. Але це не доказ, бо в часи Речі Посполитої греко-католики потерпали від польської держави не набагато менше, ніж пізніше від російського уряду.
Отже, після поділів Речі Посполитої одні українці стали підданими Австрії, інші — Росії.
НА СХОДI
Росія і унія. Коли наприкінці ХVIII ст. Росія включила до свого складу всю Правобережну і значну частину Західної України, тоді вона вперше впритул зіткнулася з проблемою української Греко-католицької церкви. Адже значна частина українського населення «нових російських територій» на той час вже два століття (після Брестської унії 1596 року) була підпорядкована Римському престолу. Але це не все — чимало православних українців приєдналося до Греко-католицької церкви після 1686 року. Щоб це пояснити, зробимо невеликий відступ у попередні історичні події.
1686 року між Росією і Польщею було підписано «Вічний мир» (так зване «Вечное докончание»), згідно з яким було підтверджено Андрусівські угоди — розподіл України між Росією та Польщею загалом по Дніпру. Для нас зараз важливо знати, що в цьому «докончании» були також пункти «про опіку» — вони підпорядковували все православне населення Польщі і Литви Київському православному митрополиту, тобто — Московській церкві. Однак, велика частина тих православних (правобережних), які залишилися у складі Речі Посполитої, не захотіли підпорядковуватися «закордонній» Московській церкві. I сталося так, як мало статися — мало не всі православні ієрархії на руських теренах Польського королівства... визнали унію. Тобто підпорядкувалися Римському папі, зберігши східний церковний обряд. Цей процес почався наприкінці ХVII ст., а за короткий час в унії з Римом вже були Перемиська, Львівська, Луцька єпархії, а також Львівське братство, що колись (1596 р.) не приєдналося до унії. Як пише Наталя Яковенко, «враховуючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи цього разу дуже дипломатично, майже без ексцесів, зуміли навернути до унії величезні, традиційно православні українські терени. Сформованій тоді Київській унійній митрополії було підпорядковано вісім єпархій України та Білорусі. Резиденція унійного митрополита була спочатку у Вільно, а з середини ХVIII ст. — у Радомишлі на Житомирщині. На ті часи це була велика церква — 9,5 тис. парафій, 4,5 млн. мирян». (Між іншим, російські історичні підручники та монографії факт широкого розповсюдження унії в Україні ХVIII ст., як правило, замовчують).
«Навернення» православних до унії полегшувалося ще й тим, що того доленосного 1686 року Київського православного митрополита висвятив не Константинопольський патріарх, як це було у всі минулі століття, а Московський патріарх. I мешкав новий митрополит тоді не в Києві, а в Чернігові — на московській території. Окрім того, невдовзі в Московській церкві відбулися великі зміни: після смерті патріарха Адріана цар Петро I заборонив обирати нового патріарха і невдовзі замінив його (патріарха!) Синодом» (ця ситуація зберігалася до 1917 року). I якщо православні Гетьманщина та придніпрянська Україна ще могли призвичаїтися до такої екстраординарної ситуації, то для західних православних вона була абсолютно незрозумілою і неприйнятною, — вони віддали перевагу Римському папі.
Катерина II. Майже негайно після включення українських земель Речі Посполитої до Російської імперії розпочалися енергійні (читай — силові) заходи уряду, спрямовані на навернення («перенавернення») населення цих земель до православ’я. Тільки у 1794— 1795 рр. стараннями емісарів уряду до православної церкви добровільно перейшло понад півтора мільйона греко- католиків. Ще до смерті імператриці (померла 1796 року) було видано кілька указів, які сприяли передачі унійних храмів православним, а також примушували деякі категорії населення повертатися в православ’я (йшлося, наприклад, про тих людей, батьки яких прийняли унію вже після Брестської унії 1596 року). Були визначені мінімальні розміри унійних парафій — «не менше, ніж 100 хат і родин», нижче яких парафія заборонялася й примусово приєднувалася до православної громади. Вже через два роки в Україні та Білорусі майже 2300 громад перейшли — за повідомленнями царських указів — до православ’я. Ще більш рішучою мірою було скасування (1795 р.) всіх унійних єпархій за винятком Полоцької. Позбавлені кафедр унійні єпископи отримали наказ виїхати за кордон або оселитися десь подалi від своїх єпархій. Їхнє майно було конфісковано і роздано губернаторам, якi активно сприяли «оправославлеванию». Як бачимо, російські царі не дарма вважали себе помазаниками Божими.
Зі смертю Катерини II політика примусового навернення не закінчилася — її продовжили чи не всі подальші царі Росії, за виключенням сина Катерини Павла I, який був схильний до католицизму, та «ліберала» Олександра I, якого більше цiкавила тодішня бурхлива європейська політика. Під час царювання цих двох імператорів (1796—1825 рр.) унійні церкви були залишені у спокої.
Микола I ставився до греко-католиків (як і до римо-католиків) особливо непримиримо, що частково пов’язано з Польським повстання 1830—1831 рр. (чимало представників не тільки римо- католицького, але й греко-католицького духовенства та віруючих так чи інакше підтримало повсталих). Однак, ще до постання, майже зразу після вступу на престол (1826 р.) було видано Височайший указ про заборону продажу та поширення українських унійних молитовників та духовних книг. 1828 року було здійснено примусову реструктуризацію Греко-католицької церкви: замість чотирьох греко-католицьких єпархій на території Росії було залишено дві (Литовська та Білоруська). Указ 1832 року зачинив всі українські богословські католицькі школи та семінарії; ще один Указ зобов’язав виховувати дітей мішаних шлюбів у православ’ї. Для повного підпорядкування унійного духовенства, цар доручив губернаторам західних територій персонально займатися призначенням парафіяльного духовенства. Найменші протести, спротив приводили до вислання в Сибір або довічного ув’язнення у православних монастирях. Після придушення першого Польського постання Греко-католицьку церкву в західних областях Росії (за винятком Холмщини-Забужжя) було скасовано і оголошено «остаточне возз’єднання західно-російських уніатів» із Православною церквою — тоді всі греко-католицькі єпископи «добровільно» підписали в Полоцьку акт про перехід до православ’я. Рішення було затверджено Святішим Синодом і підписано імператором — тоді з Православною церквою возз’єдналося більш як півтора мільйона уніатів.
Попри всі ці послідовні й рішучі заходи, проблеми уніатів та поляків залишалися: царювання сина Миколи I імператора Олександра II було також затьмарено Польським повстанням (1863 р.) і гоніннями на греко-католиків. Тоді було перервано всі дипломатичні стосунки з Римським престолом, через що унійні церкви залишилися без будь-якого захисту. I той самий цар, який скасував у Росії кріпацтво, 1875 року закрив останню греко-католицьку єпархію, яка ще існувала на території Російської імперії — Холмську (що перебувала в прямій юрисдикції Риму). Попри ці енергійні й послідовні заходи, аж ніяк не всі греко-католики Холмської єпархії бажали перейти в православ’я. Російський історик делікатно пише: «К сожалению, упразднение унии в Холмской епархии не обошлось без нескольких инцидентов». Справа у тому, що православ’я насаджувалося за допомогою російських військ, які «були вимушені застосовувати зброю».
Останній російський цар Микола II не порушив традиції своїх попередників на троні Російської імперії — у відомому «Высочайшем манифесте» імператора Миколи II «О веротерпимости», що надав деякі права раніше забороненим конфесіям, греко-католики не згадуються. Як відомо, не змінилося ставлення до уніатів і за часів радянської влади. Варто тільки згадати післявоєнну релігійну політику в Західній України, жахливий і ганебний львівський «Собор» 1946 року, переслідування та заслання греко-католицького духовенства і мирян. Радянська влада та Російська церква розпочали переслідування греко-католиків негайно після захоплення західних регіонів України. В Росії вони не припинилися і сьогодні. Особливо гідне подиву те, що сьогодні Московська патріархія намагається обмежити права греко-католиків на території іншої держави — України (скільки галасу викликав, наприклад, переїзд Предстоятеля УГКЦ до Києва!). Попри все, греко-католики є сьогодні також у Росії. Це, головним чином, діти та онуки західних українців, колись висланих радянської владою туди, «куди Макар телят не ганяв» — до Сибіру, в Казахстан тощо. Сьогодні там функціонують — попри помітний тиск — кілька десятків громад. Більше того, нещодавно Московський патріарх Алексій II повідомив, що дві греко-католицькi громади зареєстровано також у Москві. Попри це, Московська патріархія всіляко противиться тому, щоби в Росії утворилась хоча б одна Греко-католицька єпархія чи екзархат, що серйозно суперечить конституційним і церковним правам віруючих. Адже згідно з Апостольськими правилами, не тільки православні, але й греко-католицькі громади обов’язково повинні мати єпископа, ієрархію. Тут можна тільки спитати слiдом за поетом: «Скажите, милые, какое у нас тысячелетье во дворе?».
НА ЗАХОДI
Ті уніати колишньої Речі Посполитої, які ввійшли до складу Австрії, мали помітно іншу долю. Iмператриця Марія-Тереза та її син і співправитель, а пізніше — імператор Священної Римської імперії і правитель Габсбурзьких (Австрійських) земель Йосип II (1741—1790 рр.) започаткували політику опікування уніатами-слов’янами, людьми чужого для них східного обряду. А почали з того, що вже через два роки після першого поділу Речі Посполитої Марія-Тереза оголосила декрет, яким забороняла вживати слово «уніат» і замінила його терміном «греко-католик».
Йосип II i його реформи. Після смерті матері Йосип II став абсолютним володарем найбільшої монархії Центральної Європи і мав амбітні наміри радикально реформувати свою строкату імперію. Важко собі уявити, але протягом 10 років свого одноосібного правління імператор Йосип видав 6000 декретів і 11000 нових законів, що охоплювали й регулювали чи не всі сторони життя суспільства, включно з долею греко-католиків імперії.
Йосип II вважав себе — як це було тоді чи не модою в Західній Європі — «вільнодумцем». Зокрема, він вважав, що релігія — то персональна справа кожного громадянина й кожної країни (а не Папського престолу). Ця його позиція знайшла своє відображення у відомому «Патенті про толерантність» («Толеранцпатент»), згідно з яким всім віруючим (не тільки католикам) визнаних у монархії релігій, насамперед — протестантам, православним та греко- католикам, було гарантовано право вільно відправляти релігійні обряди і мати в межах імперії свою ієрархію і свої церкви. Обмеження і дискримінаційні заходи було заборонено; мова богослужінь мала бути національною.
Толерантність імператора Йосипа II проявилася також у законі, згідно з яким було скасовано всі репресивні постанови, спрямовані проти євреїв — примусове життя в гетто, обов’язкове носіння особливого одягу та спеціальних відзнак, заборона займатися цілим рядом професій тощо. Таким чином євреї були прирівняні до всіх інших громадян держави. (Як це часто трапляється, чимало реформ Йосипа II померло разом із реформатором. Так, започатковане імператором звільнення кріпаків було після його смерті фактично скасовано або обмежено).
Особливо важливими були реформи імператора-вiльнодумця, пов’язані з освітою, — адже він ввів обов’язкове початкове навчання для всіх дітей Австрії (можливість отримати подальшу освіту надавалася лише вищим суспільним прошаркам). Кошти на освіту найбідніших повинно було виділяти дворянство і місцеві влади. I хоча Йосип II не встиг здійснити цей проект у повному обсязі, кількість учнів і грамотних людей у країні помітно збільшилася. Йосип II скасував також цензуру друкованих видань.
Йосип II i греко католики. Отже, волею долі частина українських греко-католиків опинилася в кордонах Габсбурзької імперії. На території, отриманiй Австрією згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) мешкало близько 2700 тис. жителів, більшість з яких складали русини-уніати Галичини. До унії вони приєдналися або починаючи з 1596 року (Брестська унія) або після 1686 року — після поділу України між Росією і Річчю Посполитою. Структурно то були Перемишльська, Львівська (без частини Подолії) єпархії і значна частина Холмської і Луцької єпархій, які до розділу Польщі входили до складу Київської унійної митрополії.
Iсторики констатують, що в час переходу Галичини під владу Австрії Греко-католицька церква знаходилося у крайньому матеріальному і духовному занепаді, у тому числі — її духовенство. Як не дивно, але австрійський уряд вирішив змінити ситуацію і започаткував ряд реформ. Вже 1777 року було скасовано обов’язок українського сільського духівництва відбувати — нарівні із селянами — панщину і засновано спеціальний фонд для надання грошових субсидій як найбіднішим священикам, так і вищій ієрархії. Було урегульовано також право патронату — значно зменшено залежність духівництва від поміщиків, на землях яких знаходилися їхні парафії. Йосип II також прирівняв духовенство Греко-католицької церкви до світської знаті, що відкривало їм доступ до сеймiв.
Та найбільше уряд Йосипа II клопотався про підняття освіти греко-католицького духівництва. Бо за часів польського володарювання сан священика (православного або унійного) могли отримати навіть зовсім малограмотні люди. Щоб змінити цю ситуацію, через два роки після приєднання Галичини до Австрії у столичному Відні при церкві св. Варвари було засновано «Iмператорську генеральну греко-католицьку семінарію».
В усі подальші часи свого існування цей заклад мав велике значення для Греко-католицької церкви Австро-Угорщини. Майже усі видатні представники українського духівництва Заходу були вихованцями «Iмператорської генеральної греко- католицької семінарії». Вони винесли звідти не тільки знання, але і той дух реформ, який генерував імператор Йосип II. Завдяки йому у 1784 році подібна семінарія була заснована при Львівському університеті. — для греко-католиків Галичини й Угорщини. Мовою викладання була там, головним чином, українська. I не дивно, що літературне відродження русинів мало перших своїх представників у середовищі освіченого духівництва (М. Шашкевич, Я. Головацький, И. Вагілевич, М. Устянович та ін.). Згадані реформи Йосипа II певним чином продовжили також наступні імператори, хоча й з меншою енергією. Так, 1808 року Австрійський уряд відновив стародавню кафедру Галицького митрополита.
Реформи Йосипа II значно підняли престиж Української греко-католицької церкви, що згодом призвело до посиленого розвитку національної самосвідомості українців у межах Австрії і до появи таких людей, як єпископ, наприклад, Iван Снігурський. Його діяльність не обмежилася піклуванням про розвиток національної самосвідомості серед духівництва, але поширилася і на все сільське населення. Це призвело до того, що під час революції 1848 року русини публічно заявили про свої національно-політичні вимоги.
Ось таким різним чином на зламi ХVIII і ХIХ століть визначили долю українських греко-католиків Схід і Захід — православна і католицька монархії. Варто зауважити, що до «просвітницького абсолютизму» і толерантності Австрії тих часів досі не доросло (за понад 200 років) чимало сучасних духовних і світських прогресистів і реформаторів.
В нарисі використані праці: Софрон Мудрий «Нарис історії церкви в Україні»; Яковенко Н. «Нариси історії України»; Платонов С. «Учебник русской истории»; Пушкарьов С. «Обзор русской истории»; Гершензон М. «Русская быль»
