Спочатку про Дніпропетровськ.
Свою журналістську кар’єру я починав саме там. Точної дати не пам’ятаю — але це був очевидно грудень 1987 року. Саме тоді я в останній раз клацнув по друкарській машинці — здоровенній такій польській бандурі, що займала півстолу — і, знемагаючи від нетерпіння, заходився сортувати аркушики папіросного паперу. Нарешті, утворилися п’ять (здається, п’ять) рівних стосиків. Це й було моє справжнє журналістське дитя — перший номер самвидавчого рок-журналу «Воляпюк» (це назва першої міжнародної мови на кшталт есперанто, а також цілком протилежний за значенням синонім нісенітниці, абсурдної розмови — ідеальне сполучення для рок-музики).
До чого тут ці сентименти? До того, що дивуюся сам собі: як мені вдавалося кожних два місяці, не отримуючи жодного зиску, сідати за ту кляту машинку і друкувати десятки сторінок, а потім ще й роздавати їх абсолютно безкоштовно не завжди вдячним героям статей?
Дуже просто: бо моїм єдиним, несамовитим коханням в той період був рок. Я ним дихав, я бачив про нього сни, ладний був витратити останні копійки, щоб гайнути на фестиваль кудись у Харків, Петербург чи Москву. А понад усе я хотів, щоб і в Дніпропетровську було як у Києві, Харкові, Петербурзі: свої класні групи, що випускають свої, теж самвидавчі, альбоми, повні зали на концертах, справжній рок-клуб із чисельною «тусовкою» довкола нього, візити найгостріших рок-команд з інших міст, тріумфальні гастролі наших по столицях, власний фестиваль нарешті...
І тому писав я про все, що хоч трохи натякало на цей омріяний рок-парадіз. Витрачав купу зусиль, вів найдетальніші хроніки найменших дурниць, що відбувалися в місті, звеличував ті нещасні три з половиною гурти, що скніли під дахом міськкому комсомолу, мало кому потрібні навіть у тому таки Дніпропетровську, не кажучи вже за його межами. Навіть ходив до якогось там БК Машинобудівників, щоб провести там концерт по-справжньому, а не по- комсомольські...
Спливав час. Групи кращими не ставали. Фанатів тої справи не більшало. Московські й петербурзькі знаменитості нас стабільно оминали, а організацією концертів продовжували займатися «комсюки».
Сили будь-якого ентузіаста не безмежні, але сім номерів свого машинописного дива я таки подолав. Потім настала криза жанру, після неї значно зросли, як би це сказати, еміграційні настрої, і врешті-решт автор цих рядків розпрощався і з роком, і з Дніпропетровськом.
Проте... Не минуло і 20 (точніше — рівно 18) років, як мене запрошують на рок-фестиваль в Дінпропетровськ. І все відбувається так, як колись хотілося. В БК Машинобудівників. Тільки незалежні й оригінальні групи, з яких півдесятка дніпропетровські. Відомі гості з Москви і Петербургу. А влаштували все це — саме журналісти. І це не сон...
Звичайно, щойно запросили, — помчав туди без роздумів. Дарма що про рок не пишу вже, як мінімум, десятиріччя. Тим паче що фестиваль влаштував журнал «НАШ» (звідси й назва), який видається в Дніпропетровську, має навіть певний культовий статус — оскільки якраз підтримує оригінальні та дивакуваті явища музики, кіна й літератури.
Ось — той самий, монументально-сталінський БК машинобудівників, і все як слід — натовп карнавальної молоді, гармидер і цигарковий дим, гуркіт настройки з зачиненого поки залу... Мені видають перепустку преси з написом видання «Воляпюк» і портретом Кафки замість мого фото (!)
З атмосфери суцільного дежавю вдалося вирватися, коли почалася, власне, музика. «НАШатир» зібрав півтора десятка груп, і виступи розділили на дві нерівні частини: перший вечір — всього лише п’ять, другий — всі десять. Вчинили передбачливо, бо у перший день сценічна апаратура працювала вкрай погано — фактично, жоден колектив не прозвучав як слід. Проте наступного — ударного — дня все більш-менш налагодили.
Що ж до тих, хто власне виступав, то організаторам дійсно вдалося підібрати вельми різноманітний склад: із усіх частин України — від Криму і Сум до Галичини і Луганщини; а в якості зірок — «Ундервуд» (автори хіта «Гагарин, я вас любила», нині москвичі, проте своє херсонсько-кримське походження пам’ятають) і петербурзький «НОМ» — явище на пострадянській сцені настільки ж специфічне, наскільки і легендарне.
Окремо із задоволенням слід сказати про місцеві, тобто дніпропетровські, групи. Вони вразили як кількістю, так і оригінальністю. Відкрив фестиваль дніпродзержинський «Едвар Варпу» (це вони собі вигадали такого неіснуючого молдавського композитора) — пістрява суміш шансона (справжнього), циганщини, суму і нестримної радості, підкріплена акомпанементом баяну, флейти, саксофона і звичних електрогітар. По всіх ознаках — справжній південний продукт, що невідомо як зріс посеред задимленої заіндустріалізованої батьківщини Брежнєва.
Інша дніпродзержинська група «Ступени» теж розбавляла рок-стандарт духовою секцією — кларнетом, саксофоном і флейтою, а звучала на порядок професійніше. Ці хлопці — вже на межі масового визнання, часто гостюють у столиці, мають власний компакт-диск. Грають якісно, помірно змішуючи джаз, реггі, босса-нову та інші теплі компоненти; відповідні й тексти — не по-роковому ліричні, справжні міські романси.
«Торба Ілюмінатор» — ще кілька самородків, щоправда, помітно схожі на хрестоматійних героїв 60-х «Дорз», навіть лідер зовнішньо за поведінкою дещо подібний до Джима Моррісона. Втім, досить адекватно засвоївши пафосну «дорзівську» манеру виконання, «Торба Ілюмінатор» все ще шукають себе, намагаються вносити більше дотепу, іронії; з огляду на останнє запам’ятовується жваво виконана пісенька Червоного капелюшка зі знаменитого радянського фільма («В Африке реки вот такой вышины»).
«Вертеп» — єдина цілком україномовна з місцевих. Тут варто зазначити певний прогрес: незважаючи на тотальну зрусифікованість Дніпропетровська, хоча б одна пісня у репертуарі вище названих груп була українською. Але «Вертеп» дійсно стоїть осторонь: не тільки тексти, сценічні костюми, але й музика з національною специфікою — що, до речі, раніше принесло їм тріумф на фестивалі в Шешорах. Цілком вправний етно-поп, придатний для найширшої аудиторії, будь- яких ФМ-станцій; на мене, саме такої україномовної естради і повинно бути більше, якщо не хочемо віддавати ефір на поталу блатняку та кіркоровим.
Була й ще одна непересічна дніпровська група, але про неї трохи згодом. Загалом, слід зазначити дві чіткі тенденції (для року загалом не нові) — з одного боку, наголос на певному музичному пошуку, або опануванні вже готовими стилями, з другого — гранична театралізація, шоу за будь-яку ціну, нестримна уїдливість, знущання над собою і публікою. Останнє явно переважало — смаки НАШого з його візуальними ефектами у кожному номері далися взнаки. З апологетів ретельного музикування можна відзначити луганські «Мертві груші», котрі втрьох терпляче, довго і злагоджено грали гламурний арт-рок. Ортодоксами своєї справи показали себе вельми жваві психобільщики (тобто виконавці із жорсткого сплаву рок-н-ролу та панку) «Freno de Pedales» (Симферополь) на чолі з харизматичним лідером, що воліє називатися Мойсеєм. Метод у них дуже простий, але дієвий — вискочити на кін із барабанами, гітарою і контрабасом і ушкварити що-небудь швидке англійською. А в паузах між піснями Мойсей промовлятиме апокаліптичні звернення до залу, що починаються зі слів «Вінці творіння мої…» Веселі хлопці, що поробиш.
А героями першого вечора, його зірковим останнім номером виявилися земляки Мойсея, що давно вже підкорили Москву — «Ундервуд». Виступали у дещо незвичному складі — акустичним тріо, тому від примх апаратури майже не постраждали, і їхні романтичні любовні куплети текли в зал безперешкодно, увівши його жіночу частину в стан легкого трансу. Всі стояли, підспівували «Га-га-арін, я вас любіла…», світили сірниками і запальничками, прямо як на літньому майданчику, де-небудь в Криму в липні…
Знов, до речі, одна маленька, але приємна деталь — «Ундервуд» теж заспівав одну пісеньку українською.
Ну а другий день став апофеозом суцільного спектаклю. Відкрився він потужною добіркою дніпропетровських виконавців, серед яких варто виокремити вже зазначені «Ступени». А потім на сцену ланцюжком вийшло кілька картонних коробок.
Вивів їх якийсь цілковито недоречний дядько, одягнений як провінційний піжон — піджачок- брючки-картузик, червона краватка з зеленою сорочкою (!) та товста оптимістична пика. Під коробками виявилися музиканти. А також ще один персонаж, більше схожий на такого собі «бувалого» з великим стажем роботи в кочегарках — мішкуватий одяг, тільняшка і героїчна неголеність. І ось ці, що з-під картону, заграли, а інші — тобто «бувалий» і «піжон» — затанцювали. А також заспівали. І називалося це (подаю мовою оригіналу) «Гражданин Топинамбуръ» (Дніпропетровськ).
Сказати, що це було смішно, або круто, або гаряче — це значить нічого не сказати. Публіка просто стояла на вухах. «Граждане» влаштували на сцені правдиву буфонаду, в стилі провінційної дворової банди хлопців, що «на лицо ужасные, добрые внутри», і радо співають про своє, про наболіле. До речі, щодо обличчя — незримим гаслом «НАШатирю» тепер для мене сяють рядки «Топинамбура»:
«Это не грустное настроение,
Это случилась травма лица…»
Що вони витворяли на сцені, опису не піддається. Співали й танцювали. Палили бенгальські вогні та провокували публіку. Навіть провели сеанс гіпнозу і передражнювали якусь там Катю Лель (між тим, хто це?)
Знов-таки не можу втриматися від здивування, — звідкіля воно таке тут узялося?
Далі все йшло по наростаючій. Трохи збили хвилю «Плут и Жмурик» аж із Ясинуватої, надто специфічне видовище — грубий рок-н-рол з текстами про пияцтво, бійки, сімейні сварки тощо. Було б добре, якби не так багато.
Але потім вийшла івано- франківська «Перкалаба», і все одразу стало добре. Кілька останніх років я із задоволенням спостерігаю за зростанням цього непересічного колективу. Естетика в них подібна до «топінамбурівської» — але якщо в дніпропетровців той карнавал густо замішаний на колориті районної шпани десь 50-х років, то «Перкалаба» талановито використовує найрозгнузданішу гуцульщину: в їх складі присутні навіть цимбали. Але то не черговий вияв модернізованого фольклору, скоріше — походеньки вуйка-гульвіси, що просто несеться по життю без упину. Ну і музичний акомпанемент тим пригодам відповідний. Зал дарма що наскакався досхочу разом з «Гражданином Топинамбуром», на «Перкалабі» просто збожеволів. Здавалося, вже все, сил нема, аж ні — щойно ті скажені івано-франківці починали награвати нову тему, як все живе просто вибухало...
Сил після такого урагану в аудиторії лишилося небагато, так що в цілому непоганий, теж по-своєму «хуліганістий» (важкий метал, блазнівські ковпаки плюс тексти про трактористів, шахтарів, покемонів) «Абздольц» (Київ) реагували досить кволо. Трохи розворушилася наймолодша частина залу під час виступу їхніх кумирів, підліткових героїв — «Фактично самих» (Київ).
Але справжнім, без знижок, театром виявився виступ «НОМу» (Петербург). В цього гурту багатюща історія — власне, вони і починали як театральна студія, і з самого початку вразили тим, що кожний свій виступ перетворювали на справжню виставу. Нині «королі Петербургу» утиснулися до розмірів тріо, але анітрохи не втратили своєї зловісної привабливості. Музично забезпечує це видовище Ніколай Гусєв — ще одна жива легенда, мультіінструменталіст із майже 30-річним стажем, котрий починав ще у таких напівпідпільних проектах 80-х, як «Дивні ігри» і «АВІА»: сидить у кутку сцени і чаклує щось на синтезаторі. А на передньому плані незабутній дует — великий і похмурий Андрій Кагодєєв і рухливий, пластичний актор-музикант-співак Юрій Салтиков на прізвисько Ваня-Турист. В цьому пародійно-тоталітарному театрі все просякнуте іронією і постіндустріальним пафосом. Люди тут — гвинтики, але якісь неправильні, з дефектами і вадами, тобто вся машина працює в режимі постійної поломки — відтворювати цей розрахований хаос і у «НОМа» виходить найкраще.
Важко довелося тій групі, яка закривала «НАШатир». Публіка потроху розходилася, а ті, що лишалися, вже не мали сил реагувати. Але сумчанам зі звивистою назвою «Хамерман знищує віруси» все ж вдалося всіх розбудити. Причому вони навіть не обтяжували себе музикуванням. Тобто винесли радянський синтезатор «Електроніка», проте навіть не підключили його до електрики, а всі пісні (якщо їх можна так назвати) виконували під фонограму. «Хамерман» являє собою абсолютно блазнівський дует — бородатий «клавішник» у заляпаному робітничому костюмі і його антипод — рум’яний здоровань у діловому костюмчику. Прийом в них простий і дієвий — дражнити та провокувати публіку. Перша пісня — ліричні куплети про пташиний грип в стилі Макаревича. Ну і все інше в тому ж дусі — знущання над шоу-бізнесом, над псевдопатріотичним воєнним кіном, над «попсою» в усіх її різновидах... Нічого святого, одним словом; але загалом все те блюзнірство — добре продумане і тому запам’ятовується.
Які з всього того висновки? Очевидні й відрадні. По-перше — фестиваль «НАШатир» цілком удався. Можливо, це дозволить НАШому, як вони планують, організувати навесні в тому ж Дніпропетровську більш широкий мистецький форум із залученням не тільки музикантів, а й поетів і молодих кінематографістів. По-друге, в Україні — просто розкішна школа незалежної рок-музики — різноманітна й свіжа. По-третє — (містечковий патріотизм) помітну і яскраву частку в ній складають дніпропетровські групи. І нарешті — недарма я тоді мучив себе і мою друкарську машинку...
