В Іраку триває обробка бюлетенів, поданих виборцями під час парламентських виборів. Багато спостерігачів називають їх поворотним пунктом у переході країни до самостійного життя, відзначаючи високу явку. Нова національна асамблея працюватиме повний чотирирічний термін. Результати голосування будуть відомі щонайбільше через два тижні; незабаром після цього, як очікується, буде сформовано перший після війни постійний уряд. Угруповання сунітських націоналістів самі закликали своїх прихильників взяти участь у виборах, аби не допустити домінування в майбутньому уряді шиїтів і курдів. Угруповання «Аль-Каїда в Іраку» оголосило виборчий процес промислом Сатани й погрожує всім, хто візьме в ньому участь. Подекуди в день виборів мали місце зіткнення й перестрілки, зокрема з використанням мінометів, однак загалом день пройшов досить спокійно. Вибори супроводжувалися жорсткими заходами безпеки. Близько 150 тисяч іракських солдатів і поліцейських були розміщені по всій країні; їх підтримували американські військові. Кордони та аеропорти в день голосування були закриті.
Як довго триватиме велике розгортання американських військ в Іраку? Сьогодні це є головним питанням другого президентського терміну Джорджа Буша. Донедавна адміністрація Буша відповідала на нього ухильною фразою: «Стільки, скільки буде потрiбно, і жодним днем довше». Але не тепер.
Крига скресла 17 листопада, коли член палати представників, конгресмен від демократів, прихильник жорсткого курсу та ветеран морської піхоти Джон Мурта запропонував вивести війська з Іраку протягом шести місяців. Незабаром після цього контрольований республіканцями Сенат проголосував за «значний перехід до повного суверенітету Іраку 2006 року». Після певного опору Буш почав міняти свою позицію, заявляючи, що скорочення чисельності військ в Іраку станеться раніше, ніж спочатку передбачалося.
В Америці спостерігається різке падіння громадської підтримки політики Буша щодо Іраку. 54% американців говорять сьогодні, що відправлення військ до Іраку було помилкою, порівняно з 24% на початку війни в березні 2003 року. Частково це відображає зростання втрат в Іраку — кількість загиблих американських солдатiв уже перевищила 2100 осіб.
Але це відображає й зростаючу віру в те, що війна не приносить бажаних результатів. Як недавно зауважив Пітер Фівер — професор Дюкського університету та експерт у сфері громадської думки, який є радником Білого дому, — американці терпимо ставляться до втрат, коли вірять, що війна є обгрунтованою й існують реальні перспективи успіху. Але сьогодні американські громадяни сумніваються як у першому, так і в другому. Адміністрація розплачується за переоцінку причин війни та помилки в період окупації після вторгнення. Недивно, що у своїх промовах Буш підкреслює, що в нього є «стратегія перемоги».
Але якщо «перемогою» й надалі вважатиметься встановлення стабільної демократії в Іраку, малоймовірно, що у Буша буде достатньо часу для здійснення своєї стратегії. У вересні генерал Джордж Кейсі — командувач американських військ у Іраку — свідчив перед Конгресом, що сучасні повстанські рухи тривають близько десяти років і що іракська армія має тільки один батальйон, здатний битися без допомоги американських сил. Через місяць впливовий Міжнародний інститут стратегічних досліджень у Лондоні дійшов висновку, що виведення американських військ наступного року є малоймовірним і що на створення в Іраку 300-тисячної армії, необхідної, щоб самостійно боротися з бунтівниками, знадобиться щонайменше п’ять років.
Але, враховуючи, що вибори до Конгресу мають відбутися 2006 року, а вибори президента США 2008-го, п’ять років є надто довгим терміном. Більш реалістичним здається те, що на здійснення своєї стратегії у республіканської адміністрації буде від 18 місяців до двох років.
У той же час серед демократів також немає єдиної думки. Деякі, як Джон Мурта й Ненсі Пелосі — лідер меншості в палаті представників, хочуть швидкого виведення військ, тоді як інші, як, наприклад, сенатор Джозеф Біден, виступають проти встановлення жорсткого графіка, але передбачають виведення 50 тисяч військ 2006 року й більшої частини решти ста тисяч 2007 року. Ті з нас, хто вважає, що вторгнення в Ірак було помилкою й що провиною цього є зверхність Буша і його нездатність адекватно спланувати дії в післявоєнний період, стоять перед дилемою: якщо Америка виведе свої війська надто поспішно, це може тільки посилити допущені помилки.
Ірак — це не В’єтнам, де після того як американці пішли настала стабільність, встановлена авторитарним урядом. В Іраку існує небезпека того, що виведення військ призведе до громадянської війни та хаосу — ідеальних умов для діяльності терористів. Ірак відрізняється від В’єтнаму ще й тим, що, на відміну від північних в’єтнамців, повстанцям-сунітам буде складно захопити владу в країні, де вони становлять лише 20% населення. Дійсно, враховуючи, що араби-шиїти та курди становлять 80% населення, повстанський рух зосереджено всього на чотирьох iз 18 провінцій Іраку.
Становище Америки ускладнюється тим, що вона є як частиною проблеми, так і частиною її вирішення. Доки велика кількість американських військ перебуває в країні як окупаційна сила, вони є ідеальним знаряддям вербування для бунтівників. Як показав у своєму дослідженні політолог Роберт Пейп, опір іноземній окупації є основним стимулом для терористів-самовбивць. Але якщо американські війська покинуть Ірак надто швидко, обраний народом іракський уряд може виявитися не в змозі впоратися з бунтівниками, що спрямує Ірак шляхом Лівану в 1980-ті або Афганістану в 1990-ті роки. Якщо Буш оголосить про намір вивести війська в недалекому майбутньому, це теж може заохотити бунтівників перечекати цей час. Однак якщо він не дасть однозначно зрозуміти, що американські війська покинуть Ірак у найближчому майбутньому, він лише посилить враження імперської окупації. Рішенням цієї дилеми може бути пошук компромісу на місці, включаючи залучення сунітів у політичний процес і прискорення навчання іракців задля власної безпеки. Але навіть у цьому разі успіх не гарантований.
Одна помилка вже є: мрія неоконсерваторів створити військового союзника, який міг би стати довгостроковою базою для американських військ у кампанії трансформації та демократизації Близького Сходу. Внаслідок трьох виборів іракський уряд, у якому домінують шиїти, набув певної міри легітимності, але без почуття співтовариства й ефективних інститутів вибори просто створюють тиранію більшості. Це може бути краще, ніж тиранія меншості Саддама Хусейна, але це навряд чи можна назвати сучасною демократією.
Буш порівнює свою мету в Іраку з демократизацією Японії після Другої світової війни. Але Японія була повністю переможеною, етнічно однорідною країною, у якій не було бунтівників, великого середнього класу й попереднього досвіду політичної свободи. І навіть у цих обставинах для досягнення успіху знадобилося сім років.
Буш має розпланувати наступні два роки таким чином, аби дати іракському уряду якомога кращий шанс проявити себе до відходу американців, підкреслюючи при цьому, що згодом іракці самі нестимуть відповідальність за власну безпеку та політичний порятунок.
Джозеф С. НАЙ — професор Школи управління ім. Кеннеді при Гарвардському університеті.
P.S. Як відомо, завершальний етап виведення українського миротворчого контингенту з Іраку розпочнеться 20 грудня.
