Напевне, ми б ніколи не зупинилися біля хати Зінчуків, хоча оригінальний паркан навколо їхнього обійстя — на зеленому фоні грона винограду — таки привернув увагу. Та чи мало у волинських селах господарів із художнім смаком?.. Але незвичайний пам’ятник над дорогою змусив притишити ходу автомобіля. І виявилося: цей меморіал місцевого значення має пряме відношення до людей, які так любовно прикрасили і своє родинне гніздечко.
Про те, що цей меморіал спорудили не так собі, свідчило вже саме його місце розташування: на сільській вулиці, обабіч горохівської траси, але відразу за парканом. І являє він собою стелу з іконами, великим хрестом, з місцем для проведення служби Божої. Невисока огорожа та ліхтарі по боках... Зроблено все добротно, по-хазяйськи. Перший же перехожий, Володимир Антонович Стець, пояснив, що архітекторами і будівничими цього дива є його сусіди Зінчуки.
— Вони за пам’ятником наглядають, прибирають тут, вечорами включають освітлення...
Віталій Григорович Зінчук виявився місцевим столяром. Та «рушійною силою процесу» була дружина, Антоніна Юріївна.
Цей дім вони придбали у 1969 році, переселившись з Ватина.
— Це був хутір, хата то тут, то там... А саме село, воно називалося Старостав, згодом приєднане до Холонева, он там, за деревами, — розказує. — І увесь час, що тут живемо, траплялися на нашій дорозі аварії. Скільки горя ми надивилися! То батько з сином загинули, то подружжя їхало з Пустомит чи Печихвостів... Он там чоловік на мотоциклі розбився...
— У війну багато люду побили чи то німці, чи поляки, — додає чоловік.
У Холоневі існування своєрідної «чорної дірки» на дорозі пояснювали тим, що споконвіку неподалік хати Зінчуків стояла «фігура». Так у волинських селах називають високий дерев’яний хрест, який ставлять чи то на перехрестях, чи при в’їзді у населений пункт. Прикрашають його стрічками, рушниками, чіпляють іконки. Але у 60- х роках минулого століття холонівську «фігуру» зруйнували «войовничі атеїсти», які спеціально приїжджали з Горохова. До того періоду народ і відносить початок масованої навали смертей на дорозі... Та коли кілька років тому за кілька метрів від рідного дому машина збила на смерть чотири річного хлопчика, Зінчуки вирішили щось робити... Тарасик був дуже бажаною дитиною у сім’ї, його мама, сусідка Зінчуків, вийшла другий раз заміж і, вже маючи дорослих дочок, зважилася ще на одну вагітність. І шофер же наче й не гнав машину, та зла сила ніби зумисне звела його з дитиною на одній дорозі. Спочатку планувалося просто відродити «фігуру». Але згодом творчий задум трансформувався у своєрідну стіну плачу.
— Син бачив щось подібне на Львівщині, приїхав, розказав, а ми вже з дідусем придумали свій проект, — каже Антоніна Юріївна.
Меморіал споруджувало чи не все село. Один чоловік саме зводив дім, то дав своїх майстрів. Інші виділили пісок і дерево. Зінчук із сином спорудили парканчик. Люди складалися на купівлю цементу, фарби, садили квіти... Багато допомагали фермер Василь Могилецький, дідусь і бабуся Тарасика, свій внесок зробив і водій машини-вбивці.
— Ми навіть місяця не працювали, вірите? За три тижні все й звели.
Ідею стіни плачу підтримав місцевий священик отець Роман (нині він служить у Горохові). Після завершення будівництва з церкви до меморіалу пройшов хресний хід, місце пам’яті освятили. Тарасик загинув напередодні Трійці, тому у другий день свята тут завжди відбувається служба Божа. На Великдень святять паски, на Водохреща — воду, на Різдво Зінчуки виставляють ялиночку і невеликий вертеп. Та й у будні люди приходять сюди помолитися, діти, як мимо ідуть, перехрестяться, а молодь, для якої наче нема нічого святого, минаючи меморіал, перестають (зауважувала Антоніна Юріївна) матюкатися...
— І що, вплинула ця споруда на кількість аварій?..
— 5 років, як, дякувати Богу, не загинула більше жодна людина!
Над стіною плачу Зінчуки планували зробити ще дашок, аби не мочив дощ, не засипав сніг. Та наразі не вистачило грошей... Проте і так меморіал справляє враження, люди признаються, що відчувають тут заспокоєння. А за кілька метрів від меморіалу, на подвір’ї звичайної сільської хати, наче ожила казка від бабусі і дідуся! Двір у Зінчуків, власне, невеликий. Та майже увесь простір займає казкова галявина, на якій є і теремок для білочки, і дупло, у якому живе «Сава!» (героїня мультфільму про Вінні-Пуха), і хатка для мишки, і криничка, і грибочки (зроблені зі старих мисок). «Гуляють» галявинкою іграшкові хлопчик та дівчинка під парасольками. Теремок та помешкання для «Сави» з’явилися після того, як господар обрізав стару грушу на подвір’ї. Ще планував зробити і... фонтанчик. Антоніна Юріївна все шкодує, що ми проїжджали мимо їхньої хати пізньої осені, а не влітку. Тоді б побачили на галявині лісовичка, збоку, під стіною хати, була ще одна галявина, обплетена лозою, на якій мешкали лебідь, рак і щука. Усі ці дива дідусь та бабуся виготовляють для своїх п’ятьох онуків з підсобного матеріалу. Навіть лавка на подвір’ї не звичайна, а з товстої гілки, яку у лісі відшукали! Перед вікнами будинку добрий шмат городу відгороджено плотом. Це своєрідний куточок відпочинку та ігор для внуків. Стоять стіл, лавочки. Це ж скільки бульби тут виросло б, а вони для того, аби внукам «було весело», землі не жаліють.
Гостинні господарі дозволяють познайомитися з їхніми «хоромами». Всередині їхній дім теж незвичайний. На одній стіні — фотошпалери з виглядом... Санта-Барбари. На столі — прекрасна дерев’яна лампа з абажуром, вирізьблена лобзиком. І подібних оригінальних речей тут немало. Лампу ж Антоніні Юріївні виготовив на подарунок син Віктор. Він працював агрономом, проте з дитинства улюбленими іграшками були у нього молоток, цвяхи...
— Часто казав: «Мамо, якби ви знали, як мені дерево пахне!» І коли яке свято, треба відпочити, то він просто мучився, доки мине, щоб знову взяти лобзик або стати за верстат, — пригадує Антоніна Юріївна.
Так склалося, що не агрономія, а столярство нині стало справою, яка годує і сім’ю Віктора. У домі багато що зроблено його руками: ліжка дітям, стіл, «стінка» у дитячій...
Звичайно, що люди з такою творчою фантазією і талановитими руками не могли просто відновити стару «фігуру», а зуміли втілити пам’ять (і висловити засторогу!) у споруді, яка стала меморіалом не тільки холонівського масштабу. На запитання, а як вони ставляться до явища, коли на місці дорожніх аварій встановлюють хрести, роблять символічні могили, Зінчуки та їхні сусіди кажуть:
— Хрест повинен стояти там, де поховане тіло. А то душа, так і отець Роман казав, метається... Де такі хрести стоять, там чорт крутить. Треба за душу молитися!
З цього приводу холонівський сільський голова Антоніна Омелянівна Брикайло розказала інтригуючу історію. За селом, над дорогою, що веде до Мар’янівки, колись була похована власниця цих земель пані Холонівська. У радянські часи пам’ятник на її могилі знищили, могилу зрівняли з землею. І пані почала мститися. Аварії відбувалися одна за одною... Коли сільським головою стала Брикайло (та й часи змінилися), то могилу відновили, поставили хрест, освятили. Місцевий батюшка і процесія з церкви пройшли дорогою, освятили її. І — наче на тому світі зупинили «пластинку» з похоронним маршем. Більше смертей на цьому відрізку дороги не трапляється.
