«Наталка Полтавка» за п’єсою І. Котляревського — найпопулярніша вистава Театр ім. І. Франка, яку поставив екс-киянин Олександр Ануров. Нещодавно франківці повернулися з гастролей у Санкт-Петербурзі (про що «День», №221, вже розповідав), де не виступали понад 20 років, додавши до свого списку перемог і схвальні відгуки російських критиків. У чому феномен успіху постановки? Насамперед, у сучасному, з усмішкою та легкою іронією, режисерському прочитанні класичного твору, написаного понад півтора століття тому, в талановитій грі та красі співу акторів, які зайняті у виставі, в збереженні ненав’язливого фольклорного тла, сучасних аранжуваннях Олега Скрипки. Настрій після перегляду вистави — ніби після Гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки»: здається, із самих глибин генетичної пам’яті виринає почуття «нашого», «рідного» побаченого й почутого. І навряд московський режисер Олександр Ануров зміг би здійснити таку виставу, якби не виріс саме на українській землі.
«МЕНЕ ВВАЖАЛИ ХУЛІГАНОМ»
— Олександре Олександровичу, ви народилися в сім’ї відомих київських митців (заслуженої артистки України Віри Предаєвич та народного артиста України Олександра Анурова). Якою запам’яталася вам перша зустріч із театром?
— Якогось поетичного спогаду про той час у мене не лишилося. Мої батьки і справді були відомими акторами, з числа тих, хто творив славу Театру ім. Лесі Українки. Зрозуміло, що вони брали мене часто з собою у театр. Та виглядало це доволі буденно. У бутафорському цеху мені давали автомат чи шаблю, і я з цією зброєю успішно вправлявся. А костюмери могли надягти на мене гусарський ментик і потішатися з маленького «гусара». Але ніхто мене не виховував як майбутнього актора.
— Невже батькам не хотілося, щоб ви продовжили мистецьку династію?
— Я був пізньою дитиною. І, звичайно, насамперед вони хотіли бачити мене щасливим. Одного разу батько сказав: «Ти підеш тією дорогою, якою захочеш іти». Він був тонкою, інтелігентною людиною, навіть аристократом, але, водночас, дуже тверезим в своїх оцінках і десь по-хорошому цинічним. Взагалі, ніякого фанатизму з приводу мого вибору професії в сім’ї ніколи не було. Батьки жили за законами минулого, ще дореволюційного часу: коли оцінювали когось (актора чи режисера), то звертали увагу тільки на його кваліфікацію, професійні якості та можливості, а не на те, якою машиною він їздить, в якій квартирі мешкає чи який килим у нього висить на стіні.
— А коли ви вже зробили вибір, батьки допомагали своїми порадами?
— Ні, я розвивався самостійно. До речі, в Київському інституті театрального мистецтва, як і раніше в школі, мене вважали хуліганом. Пам’ятаю, як після поїздки студентів у колгосп вивісили плакат: «Олександр Ануров, Кирило Войтецький, Олексій Горбунов, Олег Чорний, Костянтин Степанков ганьблять ім’я нашого інституту»... Під час навчання я пройшов через різні заборони. Мені не дозволяли ставити Гоголя, Платонова, Булгакова. Пам’ятаю, як до конкурсу читців, що мав назву Яхонтовського (він проходив у Ленінграді) я підготував текст Андрія Платонова. Коли виступив, стало цілком ясно, що саме я маю їхати на цей конкурс. Але потім один із деканів сказав: «Хто цей Платонов? Той, якого заборонили? Нічого навіть про це говорити». Одного разу на кінофакультеті ми з курсом, яким керував Костянтин Петрович Степанков, підготували виставу «Майстер і Маргарита». Керівництво інституту робило все, щоб ми її не показали. Дійшло до того, що була знеструмлена Києво-Печерська лавра, де знаходився тоді кінофак, але люди, які хотіли подивитися виставу, не розходилися, і ми грали її при свічках... Був у нас в інституті «кадровик» — зовсім лисий, завжди похмурий чолов’яга, мабуть, полковник у відставці, який мене попередив: «Ти ходиш по лезу бритви».
— І саме тому поїхали до Москви? Але ж і там існувала та ж радянська система...
— Спершу мене з великими труднощами було зараховано до трупи Театру ім. Лесі Українки, де грали батьки. І саме тоді я в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», яку створив Олексій Кужельний, поставив свою першу виставу. Це був, здається, 1988-й рік. Вистава мала назву «Лабораторія нової людини» і вийшла справді аншлаговою. А пізніше в журналі «Тверезість і культура» (це ж треба такий парадокс!) я знайшов твір Вєнічки Єрофєєва «Москва — Пєтушкі». І це була моя друга вистава в «Сузір’ї». А те, що треба йти з Російської драми, я зрозумів, коли у вивішеному списку розподілу ролей знайшов своє прізвище майже в самому кінці. Саме тоді вирішив, що мені треба різко змінити своє життя. Зовсім випадково довідався, що в Москві Анатолій Васильєв набирає акторів у новий театр. Ні на що не сподіваючись, скоріше від безвиході, я поїхав туди на прослуховування і став одним із десяти акторів, яких режисер відібрав для свого колективу.
«Я ПОТРАПИВ У КОЛЕКТИВ, ДЕ РОБОТА БУЛА ЦІЛОДОБОВОЮ»
— Але, судячи з усього, прагнення самому ставити спектаклі не полишило вас?
— За п’ятнадцять років я зіграв великі або значні ролі в усіх виставах, що виходили за цей період в «Школі драматичного мистецтва» Анатолія Васильєва. З трупою об’їздив всі кращі європейські, та й світові фестивалі. А потім настав момент, коли й у цих стінах мені стало затісно. Я зайнявся режисурою. У Києві в 1997 році здійснив у Російській драмі постановку «Крокодила» Федора Достоєвського. Потім почалися майстер-класи «Школи» в Європі. Так я все більше відходив від справ театру, де працюю. Я не залишив його, а за домовленістю з Васильєвим маю можливість більше займатися тією діяльністю, яка мене особливо приваблює.
— А що дала вам робота в «Школі драматичного мистецтва»?
— Хороший смак, дисциплінованість і волю — не в розумінні свободи, а як силу волі. Я потрапив у колектив, де робота була цілодобовою. А потім почалися ще й поїздки по Європі. І весь той жах, який був у 90-х роках у Москві, пройшов повз нас, бо ми багато виступали за кордоном. Хоча все було не просто. Ми жили і працювали в дуже жорсткому режимі. Але в театрі склалася дуже хороша творча компанія... Нині дехто із моїх партнерів уже вмер, хтось виїхав. Та не можна не згадувати тієї чудової групи акторів, з якими разом стільки працював, — ми робили вистави, що принесли славу нашому театру. Ми всі дуже багато працювали.
— І які ролі ви грали в театрі-школі Анатолія Васильєва?
— Головна для мене робота — роль Сократа в спектаклі «Держава» за «Діалогами» древньогрецького філософа Платона. Ще я грав Созія в «Амфітріоні» Мольєра, Лепорелло в «Камінному гості» Пушкіна, Сліпого музиканта в «Моцарті і Сальєрі», Мозглякова в «Дядечковому сні» Достоєвського, Франческо Савіо у виставі за п’єсою Піранделло «Кожний по-своєму», Соріна в «Чайці» Чехова, Арнольфа у «Школі дружин» Мольєра, брав участь у великому проекті «Іліада»...
— Цікаво, а як Васильєв робив призначення на ролі? Вони залежали від його відчуття індивідуальності актора чи, навпаки, він прагнув відкрити багатогранність цієї індивідуальності в різнопланових ролях?
— А призначень, усіляких цих списків ніколи й не було. Просто ми починали читати, аналізувати п’єсу, і кожний непомітно потрапляв на своє місце. Без усякого призначення. Багато що залежало від бажання актора грати саме цю роль, бути з нею.
— Тепер звернімося до вашої режисерської практики. Здійснюючи в київському Театрі ім. І. Франка постановку «Букваря миру» за творами Григорія Сковороди, ви серед акторів вибрали тільки тих, хто вірить у Бога. Чому це для вас було так важливо?
— Як православна людина, я хочу, щоб зі сцени йшла тільки світла енергія, сповнена легкості, іронічності, усмішки, пристрасті, часом навіть відчаю... Власне, всього того, що пов’язане зі світлом. А різні похмурі історії, тексти про гомосексуалістів, повій, наркоманів, бомжів, про ту потворність, яку я бачу щодня, мене вже давно не цікавлять. Я говорю про це без всякої критики. Просто вони не викликають у мене ніякого інтересу.
— Зізнаюсь, що тут я ваш союзник. Я теж відчуваю внутрішнє відторгнення подібної «чорнухи».
— Сьогодні я її так не називаю, бо це вже новий, більш модернізований виток спіралі. Це принцип свідомості. І він мене не цікавить, бо я вважаю його примітивним. Я напам’ять знаю ті чотири-п’ять прийомів, за допомогою яких з актора можна зробити нікчему і показати на сцені. Знаю, як це робити, бо я — фахівець. Але для мене це нудно й примітивно. А от щоб піднести актора вище, зробити його легким, елегантним, красивим, тих п’яти прийомів, якими принижують, буде вже не досить.
Ви знаєте, світ атеїстів страшний. За сімдесят років він знищив величезну кількість людей. Сьогодні, на жаль, Москва іде американським шляхом, а Київ — московським. Та це шлях атеїстів, він веде в глухий кут, за цим шляхом нічого немає, далі там — пустота й безодня. От недавно я випустив у Театрі ім. І. Франка свою другу виставу «Наталка Полтавка», в якій грає великий, я підкреслюю, великий український актор Петро Панчук. І можу сказати, що відчував величезну радість і насолоду, працюючи з ним. Панчук — дисциплінований, з високим почуттям відповідальності митець, який ніколи не дозволяв собі нічого, що вибило б його з репетиційного режиму. Я просто фізично відчував, як він творив роль Возного, як вона ставала все об’ємнішою і кращою.
«НАДІЇ ЗАЛИШИМО ПОЧАТКІВЦЯМ»
— А чому ви вважаєте, що ми йдемо московським шляхом? Просто впродовж століть нам нав’язували цей шлях. Та сьогодні в Україні настрої загалом інші.
— Я був би щасливий, якби українська інтелігенція, яка з гордістю сьогодні піднімає голову, змогла зламати хребет цій убогій «целофановій» культурі, — це було б реальною вашою перемогою. Але коли якісь третьорядні московські співаки приїжджають до Києва і їм віддаються найкращі зали, український же артист вважає за честь виступити з подібною «знаменитістю», це прикро й гірко.
— Які з ваших розчарувань пов’язані саме з театром?
— Вистави, де показують збочення, будуть завжди більше приваблювати натовп, ніж сповнені високих думок. Що поробиш? Художник має вибирати, що йому ближче. Убоге, нікчемне даватиме більше грошей, більше дивідендів і більше слави. Це зрозуміло, це діалектика. Але це буде слава містечкова, саме цього околодку. Така собі N-ська слава. А людина вважатиме, що вже прославлена скрізь. І це збуджуватиме її, дражнитиме, живитиме й культивуватиме її нікчемне ego. Мої найголовніші розчарування спричинені тим, що у театрі, як у найбільш незахищеному мистецтві, процвітають дилетантизм, некомпетентність. Людина, яка стояла біля верстата й точила деталі, а тепер має гроші, може прийти і робити виставу. Сьогодні процвітає просто жахлива некомпетентність, підтримувана грошима, приятельськими зв’язками, здатністю купити рекламу й іншими подібними речами. Це навіть не розчарування, а трагічне відчуття нинішньої ситуації.
— А які ваші надії пов’язані з театром?
— «Надежды юношей питают», а я вже не юнак, а муж. У мене є віра. Надії ж залишимо початківцям, молодим і поки не зіпсованим людям. Та ще хочу сказати, що, всупереч усьому, караван іде. Падають верблюди, вмирають погоничі, а він іде. І хоча в кінці шляху із тих ста верблюдів і погоничів, які вийшли «із пункту А в пункт Б», залишиться хоча б троє, вони будуть найкращими. Справжніми.
