Останні п’ятнадцять років повністю змінили суспільний комплекс рефлексів на поняття «книга». За радянських часів це була статусна ознака: наявність удома дефіцитних видань засвідчувала або вашу причетність до владної ієрархії, або ваш високий професійний рівень, що дозволяло, продаючи свої послуги поза державними тарифами, купувати книжки втридорога на нелегальних книжкових базарах, або ж просто сигналізувало про те, що господар вишуканої книжкової шафи «вміє жити» — тобто має вдячних знайомих серед «потрібних людей».
Відтоді встигло соціалізуватися ціле покоління, яке не знає слова «дефіцит». Широка, як море, пропозиція позбавила книжку представницьких функцій. Читання стало приватним вибором, кореґованим маркетинґовими технологіями. І лиш одна складова соціокультурного комплексу під назвою «книга» затрималася у всуціль радянських формах — бібліотеки.
Вони, як і тоді, лишаються виключно механізмом соціальної компенсації. Раніше абонент районної книгозбірні міг розраховувати взяти тут на два тижні популярну книжку, котру поза бібліотекою можна було побачити в руках хіба що секретарки вашого шефа. Щоправда, у бібліотеці існувала своя черга на такі книжки, але ваше місце в ній залежало від того ж самого «вміння жити».
Такі черги — на бестселери — існують в наших бібліотеках і донині. Але раніше абоненти бібліотек знали: тут реально «вполювати» до 90 % того книжкового дефіциту — й тому до бібліотек регулярно вчащали і власники пристойних приватних книгозбірень. Нині ж послугами бібліотек користуються, за російською соціологією (українська наука цим не цікавиться), лише 15% тих, хто регулярно читає (а таких від усього населення — тільки 12%). Тут — головна причина нинішнього марґінального статусу бібліотек: у них немає актуального асортименту.
Найсмішніше те, що бібліотеки на Заході — також компенсаційний інструмент. Але там вони компенсують ринкові закони, згідно яких асортимент книжкового супермаркету повністю оновлюється тричі на рік. Для читача це означає, що видану півроку тому книжку він зможе знайти лише в бібліотеці. І він її там знаходить. У Великій Британії, наприклад, «на библиотечный рынок приходится четвертая часть всего книжного рынка Соединенного Королевства» (британський книжковий аналітик Ґордон Ґрем).
Будете сміятися далі, але державне комплектування бібліотек на рівні чверті цілого книгообігу англійці вважають недостатнім: «В то время, как комплектование библиотек продолжает оставаться скудным, обыватель выступает в качестве более активного покупателя, что в Великобритании поощряется широкой сетью книготорговли на больших улицах» . Тут якраз із роллю держави все ясно: активно обсаджуючи свої Хрещатики книгарнями, вони реально дбають про розвиток національного книгарства задля наповнення нацбюджету. Але навіщо британським капіталістам дбати про читачів, які не купують книжок, а йдуть до безкоштовних, як і у нас, книгозбірень? Невже вони, наївні, справді вважають, що тільки читаюче суспільство здатне забезпечити його прогрес?
А от Україна простує до Европи, палець-о-палець не биючи, аби затримати серед свого народу звичку читати.
Ну, гаразд, — немає в українському бюджеті стільки фунтів стерлінґів для бібліотек, як у британців. Але ж 20 мільйонів гривень таки передбачені. Та скористатися цими грошима наші бібліотекарі без чиновника не можуть. Місяць тому з Краківського книжкового ярмарку повернувся директор львівського видавництва «Центр Європи» Сергій Фрухт із шокуючим враженням: найбільше книжок у нього на стенді купили польські бібліотекарі. Наші бібліотекарі на Форумі видавців у Львові лише облизувались: ані готівки на купівлю новинок у них немає, ані з бібліотечного рахунку сплатити уподобаному видавцеві не можуть. Убогість українських бібліотечних полиць ревно охороняє монстр на ім’я «тендер».
Тендер і книжки — поняття несумісні, ніде в нормальному книжковому світі не поєднувані. Та наше Міністерство культури (яке начебто опікується бібліотеками) й Держтелерадіо (яке начебто опікується видавцями) за кілька років існування Закону про державні закупівлі навіть не спробували внести до книжкової частини цього закону дещицю здорового глузду. Більш за те, тендер з державних закупівель книжок для бібліотек перетворено на добре змащену корупційну машину.
Механізм простий: купуємо побільше найдешевших книжок. А найдешевші книжки для видавця — це ті, що залягли на складі (тобто, не відповідають запитам покупців). За кожний метр складського приміщення треба регулярно платити, й видавець ладен позбутися неліквідів за ціною втричі меншою від задокументованої. І він готовий поділитися цим дисконтом із держслужбовцем, який пролобіює саме цей лот на отому тендері. Отак видавничі неліквіди й перекочовують на полиці українських книгарень роками. А відвідувачів бібліотек чим далі меншає — яка ж нормальна людина піде туди порпатися серед відходів?
Коли нова влада оголосила тотальну війну корупції, організатори Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року» запропонували Мінкульту спосіб позбутися отого звіра на ім’я «тендер»: закуповуйте книжки, які визнані експертами — відомими у країні книжниками — культурологічними подіями року. З одного боку, до бібліотек потрапить справді актуальний й резонансний асортимент, котрий з часом поверне до книгозбірень втраченого абонента. З іншого — державні кошти одержать не продуценти вторинности з вічно повернутими назад головами, а видавці завтрашнього дня. Ті, хто тільки й здатен розбудувати український книжковий ринок до рівня бюджетоутворюючої галузі.
У департаменті бібліотек Міністерства культури ці пропозиції уважно вивчили й навіть уклали проект відповідного положення. Але новий заступник міністра Ольга Шокало-Бенч мала на увазі міркування своїх професіоналів — вона повернула систему держзакупівель до форми, яку ретельно камуфлювали всі її попередники: тепер уже не спеціальна комісія Національної парламентської бібліотеки визначає, що треба купувати, а безпосередньо — міністерські чиновники.
Бібліотекарі та видавці мовчать — обирають менше, як їм здається, зло. Жванецький же прокоментував ситуацію вичерпно:
«В чем наша разница: вместо того, чтобы крикнуть:
— Что же вы, суки, делаете?!
Мы думаем:
— Что же они, суки, делают».
Співавтори:
Гордон ГРЭМ. Книжный бизнес. — Москва: РосКонсульт, 1999.
Михаил ЖВАНЕЦКИЙ. Мой портфель. — К.: Махаон-Україна, 2004.
