У політиці Iзраїлю відбуваються найдраматичніші за останні 30 років зміни. Реорганізація партій і зміна їх лідерів вийшли на перше місце завдяки останнім подіям — рішенню Арієля Шарона залишити правлячу партію «Лікуд», поразці Шимона Переса на виборах голови Партії праці («Авода») та виходу лейбористів iз урядової коаліції Шарона — і це все було дуже несподіваним. Тому важливо осмислити, що означають ці зміни для майбутнього Iзраїлю, регіону та арабо-ізраїльського конфлікту.
Говорячи по-простому, політична система Iзраїлю наближається до кінця своєї другої ери. Починаючи з моменту отримання незалежності у 1948 році і до 1977 року, домінувала Партія праці, яка потім звільнила шлях опозиційній коаліції, до складу якої увійшли консерватори, націоналісти й центристські партії, що об’єдналися у партійний блок «Лікуд». Починаючи з цього моменту, ці дві партії по черзі приходили до влади, іноді в складі великої коаліції і дуже часто у співпраці з меншими партіями.
Зовні конкуренція точилася між «лівими» та «правими», або «яструбами» й «голубами». Iстина ж насправді набагато складніша. Проблеми, пов’язані з розшаруванням суспільства на класи та економічні проблеми — в тіні більш істотних проблем, — таких як фізична безпека й забезпечення існування самої держави — відігравали набагато меншу роль в Iзраїлі, ніж у інших співтовариствах.
Таким чином, політичний поділ можна було визначити як поділ на «оптимістів» та «песимістів». Перші, в основному лейбористи, вважали, що колись у майбутньому серед арабів і палестинців виникне сила, яка схоче укласти мир на розумній основі, а останні, в основному представники блоку «Лікуд», дуже в цьому сумнівалися.
Протягом багатьох років їхні суперечки були абстрактними дебатами про те, що може статися в майбутньому, доти, доки укладений в Осло в 1993 році договір iз ОВП не дав змогу перевірити ці дві конкуруючі перспективи. I, починаючи з 2000 року, коли керівник ОВП Ясiр Арафат відкинув політичне врегулювання й замість цього розпочав п’ятирічну терористичну війну, оптимістів залишилося дуже мало.
Iнтелектуальна реорганізація, що відбулася після цього в Iзраїлі призвела до виникнення нової національної згоди. Зараз усі визнають те, на чому завжди наполягали ліві, — що Iзраїль має бути готовий піти з Західного берега та сектора Газу й визнати існування Палестинської держави в обмін на реальний мир. Але також зізнається, що, незважаючи на постійну підтримку такого права, не існує партнера, готового укласти реальний мирний договір. У цьому контексті Шарон отримав дві перемоги на виборах із значною перевагою голосів, позиціонуючи себе як прихильник жорсткої лінії, але проводячи при цьому помірковану політику, включаючи повний відхід із сектора Газу.
Саме в такій ситуації зараз перебуває Iзраїль, зіткнувшись із політичним переворотом, який підживлюють два моменти. По- перше, Шарон перемістив «Лікуд» до центру, зробивши її головною партією, водночас руйнуючи всі стереотипи про свою особистість, методи й погляди на мир. Однак з тих же причин, багато хто в самому «Лікуді» вважають Шарона — засновника партії — зрадником. Шарону тепер необхідно інституалізувати свої реформи, навіть ціною створення для цього іншої партії.
По-друге, Партія працi на ділі виявилася політичним банкрутом із своїм єдиним лідером в особі 82 річного Шимона Переса й анахронічним «голубиним» оптимізмом, що є причиною безлічі глузувань. В результаті — завдяки малій кількості виборців — керівна роль у партії була вперше завойована Аміром Перецем, людиною зі сторони й популістом, який хотів оживити Партію праці, висуваючи на передній план соціальні та економічні проблеми, що означає вихід із коаліції національної єдності з «Лікудом».
Незалежно від необхідності формування нової партії, Шарон, найвірогідніше, переможе на наступних виборах, які він призначив на лютий. Стратегія Переца може залучити виборців з інших партій лівого спрямування, але лейбористи, швидше за все, втратять голоси виборців- центристів (а також тих, для кого питання національної безпеки є найголовнішим), і ці виборці перейдуть до Шарона.
Що парадоксально, все це означає значну ймовірність укладання серйозних угод, в принципі, й незначну — на практиці. У той час, як Шарон буде насолоджуватися мандатом, отриманим на проведення своєї поміркованої політики, Iзраїль сильніше ніж будь-коли схилятиметься до всеосяжного дипломатичного урегулювання конфлікту шляхом укладення угоди з палестинцями й усім арабським світом загалом.
Проте, взявши до уваги хаос і параліч, яким все більше характеризується палестинська політика, цю можливість швидше за все не буде реалізовано. Керівництво Хамаса, яке відкрито заявляє про свою стратегію розширення тероризму й ставить собі за мету знищення держави Iзраїль, посилює цю тенденцію. Те ж можна сказати і про Сірію, чий уряд, що дотримується жорсткого курсу, стає на шлях небезпечної та нерозсудливої войовничості.
Шарон, імовірно, ухвалить рішення стосовно часткового відходу й демонтажу поселень на Західному березі. Але зараз багато хто усвідомлює, що такі дії є реакцією на досить сумнівні перспективи досягнення реального прогресу в установленні миру. Утримання території як козир на переговорах має все менше значення, коли немає тих, iз ким такі договори можна укласти.
Замість цього Iзраїль має й надалі зміцнювати свою власну безпеку, посилюючи заходи захисту проти тероризму та вдосконалюючи управління відносно невеликими частинами Західного берега, на які він претендує у разі можливого дипломатичного урегулювання конфлікту. Побічним продуктом цієї стратегії, підкріпленим безперервними атаками палестинців, є зростаюча симпатія усього світу до Iзраїлю.
Такий стан справ збережеться й надалі, якщо поточна політична реорганізація виявиться постійною, що дозволить Шарону залучити до своєї програми центристів і навіть поміркованих лівих. Однак ні в чому не можна бути до кінця упевненим. Все ще популярний Беньямін Нетаньяху може постати як могутній суперник на правому фланзі, а Перец виявиться спроможним перетворити Партію праці на серйозного суперника на лівому фланзі.
Однак національна згода порушилася, похитнувши всі вихідні припущення стосовно політики Iзраїлю. Майбутні лютневі вибори дадуть змогу влаштувати цим припущенням найсуворішу перевірку за останні кілька десятиріч.
Баррі РУБIН — директор Всесвітнього дослідницького центру міжнародних відносин (GLORIA) в Iзраїльському міждисциплінарному університеті та видавець «Огляду міжнародної політики на близькому Сході» (MERIA).
