Можливо, хтось і хотів як краще, але вийшло — як завжди. Тобто свято Свободи політики на чолі із першими особами держави використали у своїх «вузькопартійних» цілях. Перетворили Майдан на передвиборний агітмайданчик. При цьому Президент ще й зробив у своїй промові (тривала годину замість запрограмованих 20 хвилин) симптоматичну, як на наш погляд, помилку. «Я сьогодні гордий тим, що після 12 місяців достойного, красивого, цікавого життя ми сьогодні святкуємо перші роковини української свободи». Та ще й повторив слово «роковини» тричі. Про стан української свободи можна, звісно, сперечатися (як і, мабуть, щодо «12 місяців достойного, красивого, цікавого життя»), але ж у цьому випадку йшлося, певно, все ж таки про «річницю», а не про «роковини»... Щоправда, спеціалісти-філологи, до яких «День» звернувся із проханням прокоментувати, чи випадковою була ця обмовка Президента, «роковини» главі держави пробачили. Однак не могли втриматися від риторичного запитання: а чи добре знають вітчизняні чільники державну мову?
Утім, навряд чи можна звинувачувати політиків у тому, що вони завжди і скрізь думають про вибори. На те вони і політики. Головним на Майдані-2005 було те, про що думають і на що сподіваються ті десятки тисяч людей, які зібралися там відсвяткувати річницю (а не «роковини»!) своєї перемоги над власною несвободою. Яким прийти в цей вечір на Майдан не завадили ані мокрий сніг, ані холод, ані розчарування, ані будь-що інше. Бо, попри все, вони сподіваються на краще і прагнуть зберегти крихке, але ні з чим не зрівняне відчуття єдності заради майбутнього.
Чи міг Майдан 2005-го бути іншим, і яким він мав би бути, — з цим запитанням «День» звернувся до експертів.
Олександр КОНОВАЛЬЧУК, кандидат технічних наук, голова правління Інституту регіональних перспектив і розвитку місцевого самоврядування (Львів):
— Сьогодні в Україні що не проходить — чи конкурс краси, чи змагання пожежників — обов'язково має в собі елемент передвиборної агітації. А уже коли зведено поміст, то один факт твого виходу на сцену — вже агітація, бо тебе бачать, чують, до тебе прислухаються. Навряд чи можна було уникнути агітації й під час святкування річниці помаранчевої революції. Одне лише мене хвилює: цей день повинен був стати справжнім святом демократії, коли кожна людина, в якої б'ється вільнолюбне серце, яка бачить Україну незалежною та цивілізованою країною, відчувала б свою причетність до того, що відбувається. Потрібно, щоб виразно було чути голоси тих, хто мерзнув у наметах, хто першим міг виявитися під кулями солдатiв, якщо, не дай Бог, розпочалася б стрілянина. Адже саме ці люди не просто відстоювали демократію, вони ще і допомогли нинішнім лідерам прийти до влади. Не тільки вожді революції, а і студенти, прості кияни і селяни з віддалених містечок і сіл України мали повне право вийти на трибуну. Я розумію, що поміст дуже малий, що все має свою межу, але… Хотілося, щоб кожен, хто прийшов на Майдан, хто вдивлявся в телеекрани, переживаючи знову пам'ятні серцю хвилини, відчув, що люди, які взяли на себе відповідальність за майбутнє України, щиро кажуть нам: ми хотіли зробити наше життя досконалішим не лише для себе, а і для кожного українця, і ми знаємо, що не все ідеально, і ви маєте право висловити нам якщо не претензії, то критичні зауваження; і ми не образимося, бо справа наша спільна, а уважно прислухаємося й подамо вам руку співпраці.
Якось Ейзенхауер сказав: «Істинний лозунг істинної демократії — не «Нехай зробить цей уряд», а «Дайте нам зробити це самим». Мені здається, кожна людина повинна бути настроєна саме так. (Тому я так ратую за місцеве самоврядування.) Ми всі повинні відчувати більше відповідальності за те, що відбувається, і всі повинні більше докладати зусиль для перевлаштування життя. Ось за що можна агітувати на всіх святах і у всі будні. Лише тоді можна розраховувати, що суспільство стане стабільним, а чергові вибори не перетворяться на фарс, замішаний на брудних грошах і брехливих обіцянках.
Андрій ФЕДУР, адвокат:
— Агітувати — непорушне правило політиків. Що ж стосується людей, які знову прийшли на Майдан, то, на жаль, наші люди завжди і всім давали можливість їх використовувати. Я, як виборець, абсолютно нормально сприйняв учорашні промови. Адже для чого взагалі потрібні подібні трансляції? Для того, щоби людина могла робити власні висновки. Будь-яку новинну інформацію я, наприклад, сприймаю в декількох аспектах: яка саме подається інформація, кому вона адресована і для чого вона потрібна? Я завжди маю свою точку зору на ті події, які відбуваються. Так і з Майданом. Я спокійно сприйняв тих політиків, незалежно від того, які принципи вони проголошують. Мені дещо складніше, бо я — адвокат, певною мірою — обізнана людина. А загалом спрогнозувати учорашній Майдан не було великою складністю. Я особисто не почув там нічого нового і неочікуваного.
Андрій КУРКОВ, письменник:
— Можна було б, звичайно, обійтись без агітації, якби за рік було досягнуто позитивних змін, що самі собою слугували б пропагандою фактами. Але трибуну і людей використали для власного піару. Єдине, що мені дуже не сподобалось, — цього разу виступи були свідомо направлені на Центральну та Західну Україну. Відтак багато людей залишилися поза закликами вчорашнього Майдану, і це, я гадаю, було серйозною помилкою. Водночас мені було дивно слухати досить незграбну українську мову з уст Президента. Він постійно повторював: «роковини революції» замість «річниця». Або він себе завчасно хоронить, або йому слід взятися за свою українську мову...
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ, член політради Донецької обласної організації політичної партії «Народний союз «Наша Україна»:
— Безумовно, не можна не погодитися: передвиборна агітація на Майдані все ж була, хоч, звісно, жодного прямого відсилання до 26 листопада, коли офіційно розпочнеться передвиборна кампанія, в промові Президента не було. Водночас без розмови про майбутні вибори та передвиборну кампанію на Майдані також не можна було обійтися: ці події — також частина суспільного життя, причому досить важлива його частина. Усього лише через декілька днів наша країна цим житиме, в цей період труситиме всіх — і політику, й економіку, і ЗМІ… У нас так склалося, що Україна живе від виборів до виборів, і розмова про те, що майбутні вибори 2006 року повинні бути чесними та прозорими, просто необхідна — і в умовах Майдану, і не тільки.
Юрій ВАСИЛЕНКО, суддя:
— Ми повинні були відзначати не передвиборну кампанію партій, яка ще не розпочалася, а річницю події, коли люди відчули себе вільними. Звісно ж, у вівторок Майдан зібрався не для того, щоб послухати агітаційні гасла, що прозвучали з вуст більшості політиків, особливо «Нашої України». Сам виступ Президента мене стурбував наступним: Ющенко повівся надто роздратовано, коли народ скандував «Юля, Юля!». Він агресивно не хотів приймати ці гасла. Потім, говорячи про досягнення, він називав їх «нашими», а лише тільки почав говорити про недоліки, звинуватив у всьому Кабмін. Він також не назвав причин, з яких сталися ці невдачі. До того ж, усі заклики Президента про об'єднання були нелогічними, тому що для того, щоб об'єднатися, треба для початку роз'єднатися. А от якраз обіцяного нам розмежування політики й бізнесу в країні не відбулося. Варто пригадати світову історію: усі коаліційні уряди завжди розвалювалися. Тому вся патетика Майдану звелася нанівець. Учора Майдан ще раз показав, що всі гасла так званої помаранчевої революції були майже забуті або втрачені.
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Я був переконаний, що це буде аналіз проблем, які є в Україні, і завдань, які треба вирішувати, щоб вийти із ситуації. Але Президент розпочав свою промову з того, що після 12 місяців гідного, цікавого, красивого життя ми святкуємо День української Свободи... Тобто свято перетворилося на політичну тріскотню, передвиборні гасла і передвиборні змагання. Може, я помиляюсь, може, я надто прискіпливо ставлюсь до промовців, але, думаю, Президент має виступати на таких заходах не як лідер опозиції, який не несе відповідальності за свої слова, а мусить відповідати за кожне сказане ним слово перед українським народом, перед світом. Видавати бажане за дійсне не є коректно, не є відповідально для Президента.
Президент поставив перед своїми прихильниками завдання — щоб на парламентських виборах перемогла демократична влада. Ну, ви знаєте, після цього говорити, що вибори будуть чесними і прозорими і що вони будуть вперше демократичними, як сказав Президент... Найдемократичніше було б Президенту сказати, що вибори в березні 2006 року будуть демократичними, а влада зробить все для того, щоб народ міг виконати своє волевиявлення...
Андрій ЄРМОЛАЄВ, Центр соціальних досліджень «Софія»:
— Я, на жаль, учора на Майдані не побачив Президента України, — я слухав почесного голову НСНУ з програмним виступом. Це мене засмутило, тому що мені більше хотілося знати, чим живе країна. Другий момент: Майдан продемонстрував, що в учасників помаранчевої коаліції не лише різні погляди, але й різні програми дій. Результат: думаю, вчорашній Майдан — це завершення існування помаранчевої команди як феномена. Третій аспект: я побачив у очах присутніх на сцені, що вони зрозуміли, що випускають джина з пляшки. З цього моменту учасники Майдану, як соціальна сила, можуть розпочати жити самостійним життям, виставляючи рахунок не лише представникам старого режиму, а й помаранчевим. Уявіть собі, що за підсумками парламентських виборів Майдан знову не погодиться з результатами і знову збереться, а восени 2006 року знову збереться, виставить рахунок новій владі, сформованій після парламентських виборів...
Мене стурбувало, вже не як експерта, а як громадянина, що у багатьох виступаючих з'явилося дієслово: Майдан повинен. Майдан нічого нікому не винен. Вони апелювали до Майдану й говорили про необхідність об'єднання. Але об'єднання політиків — це не завдання Майдану, це завдання політиків.
Учора представники помаранчевого уряду так і не стали національною владою. Вони залишилися політичною силою, яка досі пишається своїм кольором. Відсутність національної символіки у Президента — це тривожний сигнал. Ця картинка легітимізує різнокольорову Україну. Отже, на виборах 2006 року конкуруватимуть не програми соціального розвитку, а концепції різних Україн.
Віктор НЕБОЖЕНКО, директор соціологічної служби «Український барометр»:
— Вийшло свято не єдності й, тим більше, не свободи, а свято політичних команд, що представили свої знахідки: одні тягали Майданом сюди-туди свою лідерку, інші розмахували прапорами, треті роздавали листівки. Був традиційний партійний захід «загального користування».
