Україна та Словаччина — схожі країни, якщо порівнювати деякі нюанси їхнього європейського шляху. Звісно, у словаків він виявився значно коротшим. Братислава — член НАТО та Європейського Союзу. Проте країні довелося пройти немало випробувань. Одне з них полягало в тому, що ці демократичні організації не хотіли приймати Словаччину до себе, допоки на її чолі стояв авторитарний політик Владімір Мечіар. Одна з проблем на шляху до НАТО полягала в тому, що населення країни виступало проти такої інтеграції. Керівництву держави знадобився певний час, допоки населення не зрозуміло переваги членства в Альянсі. Про досвід наших сусідів — в інтерв’ю з державним секретарем МЗС Словацької Республіки Магдаленою ВАШАРІОВОЮ.
— Словаччина вже більш як рiк член НАТО і ЄС. Як за цей час змінилася країна?
— Відбулося багато змін. Під час переговорів з НАТО та ЄС важливим був сам процес, який передує набуттю членства. Перспектива опинитися в одній когорті з демократичними країнами світу довгий час була пріоритетом нашої зовнішньої політики. Це був процес багатьох змін. По-перше, створення перспективи захищеності і безпеки в Центральній Європі для такої держави, як Словаччина. Свого часу ми мали проблему з громадською підтримкою, тому що не всі громадяни знали, що означає почуватися в безпеці в сучасному розумінні цього слова. Тому що це не тільки почуття безпеки, але й відповідальності. Отже, з погляду відповідальності, наші громадяни мали не зовсім правильне сприйняття. По-друге, великі зміни чекали на міністерство оборони та цивільний контроль за армією. По-третє, зміни в самій армії. На сьогодні ми маємо повністю професійну армію. Це було нелегко, але це сталося. З одного боку, молоді люди не будуть витрачати один-два роки на армію. А з іншого — в словацьку армію приходить нове покоління, яке отримує гарні умови — їм добре платять, вони соціально захищені і мають перспективу служити в справді професійній, добре організованій армії.
Щодо Євросоюзу, то це був ще один процес змін. Вони відбувалися не тільки згідно з законодавством ЄС, документами на 80 тисяч сторінок. На мою думку, це практично найсучаснiша законодавча система у Європі. В ізольованій Словаччині неможливо було створити таку систему законів. Вона виявилася для нас дуже продуктивною, оскільки не тільки підняла нас на високий рівень законодавчого мислення, але й привнесла динамізм у процес модернізації в Словаччині. Хоч питання перетворень із самого початку викликало протиріччя. Багато застарілих підприємств збанкрутували, і люди втратили роботу. Оскільки Словаччина — гірська країна, великих підприємств у нас небагато і, якщо одне з них у скрутному становищі, то це катастрофа для цілого регіону. Через численні зміни у нас дотепер досить великий рівень безробіття. Це так зване структурне безробіття. Ми намагаємося успішнiше боротися з ним завдяки величезному потоку закордонних інвестицій. Зараз без роботи близько 13—15 відсотків населення.
— Які, на вашу думку, подальші перспективи розширення ЄС?
— Останнє розширення, частиною якого ми стали у 2004 році, було досить великим. Менi здається, що нам ще багато чого треба зробити, аби стати повноправним членом Євросоюзу. Кожна з країн, яка вступила, досі ще має перед собою невиконані завдання. Наприклад, Словаччина поки що не входить до Шенгенської зони, до валютної зони євро, словаки не мають права працювати в Австрії, Німеччині, Франції тощо. Отже, попереду ще багато змін. Водночас ми досить голосно говоримо про те, що навколо нас є інші країни. Вони повинні приєднатися. Ми чекали більш нiж десять років. Ми підтримуємо прагнення інших країн стати членами ЄС, але вони можуть розраховувати на це не раніше, ніж через 10 років. Що насправді важливо, то це переговорний процес, поступове входження в європейські структури, модернізація. Ці зміни будуть випробуванням для молодого покоління. Важливий не тільки результат, але й процес.
— Багато скептиків в Україні вважають, що краще відмовитися від євроінтеграції, інакше нам доведеться «стукати» в двері Євросоюзу десятиріччя, як це робить Туреччина...
— Суспільство завжди поділяється на песимістів і оптимістів. Я думаю, що молоде покоління в Україні мусить вирішувати, який спосіб мислення кращий для нього. Ми в Словаччині обрали оптимістичний шлях. Спитайте всіх песимістів: що вони пропонують для України замість інтеграції? Як я вже говорила, інтеграція означає не тільки факт вступу, але й важливий процес швидкої модернізації держави. Якщо вони (скептики. — Ред. ) хочуть бачити Україну поза цим процесом, тоді де вони бачать її натомість? Можливо, ви зможете провести якісь реформи, але це забере багато років. У законодавстві ЄС використаний досвід не тільки Великої Британії, Німеччини, але й Іспанії, Данії, Словаччини, Польщі, Угорщини. Звичайно, можна робити все самотужки, але ми вважаємо, що краще разом.
— Ситуація з інтеграцією в НАТО у Словаччини і України чимось схожа. У вас на початку теж був доволі низький рівень підтримки вступу країни в Альянс. Як керівництву Словаччини вдалося переконати населення в натівських перевагах?
— Це був дуже складний процес, тому що багато наших співгромадян були переконані, що Словаччині краще залишатися нейтральною, як сусідня Австрія. Багато людей говорили, що нам не потрібні ніякі альянси, ні ЄС, ні НАТО, нічого, нібито нам краще буде жити самим для себе. Ми успадкували багато упереджень з попередніх комуністичних часів. Ці люди виросли в комунізмі і я пам’ятаю, наскільки ефективною була антинатівська пропаганда. Через цю перешкоду треба переступити. Це справа не тільки уряду, але й неурядових організацій, молоді, яка б переконувала своїх бабусь, дідусів, батьків. Люди повинні зрозуміти, наскільки важливим є членство в альянсі з демократичними країнами світу. Вони повинні працювати над цим — на заводах, у родинах, на рівні місцевого самоврядування. Ми вели активну діяльність в усіх сферах. Якщо хто-небудь спитає мене, що порекомендувати, я скажу — ті, хто бачить Україну в НАТО, повинні працювати і вдень, і вночі.
— Багато експертів твердять, що Україна втратила величезний шанс, не зуміла в достатній мірі використати можливість, надану помаранчевою революцією. Це стосується як зовнішньої політики, так і внутрішньої. Яке враження з боку Словаччини?
— Дуже гарне! По-перше, помаранчева революція була дуже популярна. Всі дивилися телевізор і дуже пишалися тим, що наш колишній президент Міхал Ковач стояв на сцені на майдані Незалежності. Ми були раді і нам пощастило, тому що всі мирні революції мають спільні якості. Спираючись на власний досвід, ми розуміємо, що ви відчуваєте, чому не відбулося насильства під час революції. Так само було в Словаччині у 1989 році. Усі сміялися, раділи від почуття єдності і відсутності насильства. Проте люди, які реалістично сприймають навколишню дійсність, розуміють, що емоційне піднесення триває недовго. Потім настають будні. Неможливо перебувати в романтичному настрої довгий час. Це нормально, що після революції приходять протилежні сили. В опозиції буде багато політичних партій, але необхідно, щоб демократично мотивовані люди і партії були готові співпрацювати. Це нормально, якщо в них будуть протилежні погляди, але вони не повинні бути ворогами, тому що при демократичному режимі не існує ворогів, є тільки опоненти. Багато проблем залишається від попередньої влади і режиму. Проте революція — гарна точка відліку, вітер можливостей і треба його використовувати, бути романтиками, реалістами, прагматиками і демократами.
