Разом із групою професорів, співробітників і студентів свого університету в Ісламабаді я здійснив поїздку до Балакота, що неподалік від епіцентру кашмірського землетрусу. Це гірське містечко, розташоване на берегах річки Кунхар, було повністю зруйноване. Якщо й існують плани очистити розвалини в місті та навколо нього, то нікому про них нічого не відомо. Але жителі Балакота ставляться до цього спокійно — в усіх на обличчях захисні маски.
Є й добрі новини. Ми були всього лише однією з численних груп простих громадян, які поспішили в потерпілі райони після того, як стали відомі масштаби лиха, викликаного землетрусом. Дорогою з Мансехра до Балакота, нарешті розчищеною величезними армійськими бульдозерами, сьогодні тягнеться колона вантажівок із продовольством і речами, що прямує до потерпілих районів із усієї країни. Це один із рідкісних випадків, коли пакистанський народ охоплений одними почуттями й діє як єдина нація. Навіть озброєні бандити, які підстерігають вантажівки з допомогою (що робить необхідним присутність уздовж транспортних шляхів солдатів із автоматами через кожні декілька сотень ярдів), не можуть зіпсувати цього моменту.
Ісламські групи з усієї країни також прибули до потерпілих районів. Деякі привозять із собою допомогу, інші просто виступають із промовами перед людьми, які втратили свої будинки й близьких, заявляючи, що їхні гріхи накликали цю катастрофу. Схоже, ніхто не в змозі пояснити, чому Божий гнів був особливо спрямований на мечеті, медресе й школи, велика кількість яких була зруйнована землетрусом. Ніхто не каже, чому тисячі правовірних були живцем поховані в цей священний місяць посту.
Допомога з усього світу надходить у потерпілі райони, і США також присутні на місці катастрофи. Вертольоти «Чинук», переключившись з боротьби з «Аль-Каїдою» в Афганістані, літають сьогодні над «серцем» джихаду й військовими тренувальними таборами в Мансехра, щоб доставити намети й продовольство у важкодоступні райони. Тимчасово перетворившись на птахів миру, а не війни, вони роблять набагато більше для того, щоб заспокоїти розгніваних ісламістів, ніж глянсові стоси пропагандистської літератури, поширюваної інформаційними службами США в Пакистані.
Їхня видимість робить вертольоти, що доставляють допомогу потерпілим, прекрасною пропагандою. Безсумнівно, саме тому пакистанський уряд не прийняв пропозицію Індії послати вертольоти для надання допомоги всередині й навколо Музафарабада — зруйнованої столиці пакистанського Кашміру. Шкода, але, незважаючи на гучний мирний процес, Пакистан відмовляє у візах мирним індійським групам і активістам, що прагнуть надати допомогу потерпілим від землетрусу. Ще не пізно відкрити ці двері й дозволити пакистанцям, індійцям і кашмірцям допомогти один одному.
Проблем дуже багато. Допомоги, що надходить, недостатньо. Не вистачає наметів, ковдр і теплого одягу. З’явилися сотні наметових містечок, але тисячі сімей залишаються просто неба, незахищені від дощу й граду та зі страхом у серцях. Ці сім’ї втратили все, крім лахміття, що покриває їхні тіла. Дехто навіть втратив землю, яка годувала їх — ґрунт просто зсунувся, залишивши лише скелясту поверхню й руїни будівель.
Найгірше те, що допомога не доходить до найбільш потерпілих. У горах розкидані сотні зруйнованих сіл. Були спроби скинути допомогу з вертольотів, оскільки у більшості випадків посадка неможлива. Але ми чули, що часто допомога падає за тисячі футів від місця призначення або ж зникає у лісах. Розподіл допомоги ведеться непродумано, стихійно й неузгоджено. Ми бачили на власні очі, як пакети з продовольством і одягом скидають із вантажівок, викликаючи безлад. Сильні й енергійні процвітають, слабким залишається лише пасивно спостерігати.
Час спливає. Через два місяці в горах випаде перший сніг, і температура впаде нижче нуля. Мільйони людей залишилися без житла. Ті, хто залишився без даху над головою, загинуть. Намети їх не врятують.
У мене особисто виникає відчуття дежа вю. Майже 31 рік тому 25 грудня 1974 року потужний землетрус зрівняв із землею міста вздовж Каракорумського шосе, забравши життя близько десяти тисяч людей. Тоді я разом із університетською групою відправився в ті ж гори з тією ж метою допомогти потерпілим. Прем’єр-міністр Зульфікар Алі Бхутто звернувся з проханням про допомогу до міжнародного співтовариства, здійснив символічний політ у зруйноване місто Бешам і потім дав фантастичні обіцянки допомоги та реабілітації.
Сотні мільйонів доларів, отримані як допомога з-за кордону, таємниче зникли. Деякі добре інформовані люди вважають, що ці фонди були використані для початку секретної ядерної програми Пакистану.
Чи буде сьогоднішній уряд кращим? Це станеться, тільки якщо громадяни організуються для того, щоб зіграти безпосередню роль у програмах допомоги та реабілітації. Представники громадянського суспільства повинні сьогодні заявити про себе. Вони мають вимагати врахування їхньої думки в плануванні й здійсненні програм реконструкції та разом із міжнародними донорами наполягти на прозорості й громадському контролі над використанням коштів, наданих на допомогу потерпілим від землетрусу.
Первез Худбхой — активіст демократичних рухів Пакистану, викладач фізики Університету Квад-і-Азам (Ісламабад)
