Невгамовний Олександр Кабанов продовжує виявляти себе в різних сферах. Для новоїзустрічі з відомим київським поетом і журналістом було щонайменше декілька приводів.
За той час, що він не був у нас в гостях, він встиг стати лауреатом україно-російської літературної премії ім. Юрія Долгорукова, яку вручав йому посол Росії в Україні — Віктор Степанович Черномирдін.
Він заснував (крім уже існуючого «Живого Журналу», що оповідає про ділову сторону творчості) культурологічний часопис «ШО» — цікавий, небеззаперечний, але такий, що, безумовно, додав електрики нашому культурному простору.
Буквально днями Олександрові було присуджено літературну премію журналу «Новый мир» за добірку віршів iз книжки «Крысолов», яка нещодавно вийшла (ще один привід!) у пітерському видавництві «Геликон Плюс». Але почнемо з часопису.
«ВІДДІЛИМО «ПОП» ВІД «ПОПСИ»
— У першому випуску журналу «ШО» ти дав багато портретів співвітчизників, які домоглися успіху за кордоном. Провокаційний художник-акціоніст Олег Кулик, письменник Михайло Жванецький, фотохудожник Юрій Косін, представники харківського рок-андеграунду. Мета — показати весь культурний спектр?
— У «ШО» відповіді на запитання: «Шо» дивитися? «Шо» слухати? «Шо» читати? Ми позиціонуємо себе як часопис антиглянсовий, який не пише про таємниці оргазму. Ми поважаємо жіночі журнали, чоловічі й до них подібні, але, я вважаю, середньому класові, інтелігенції, українській, російській, слов’янській необхідний ерудований гід у галузі культури. Який би не нав’язував, а, скажімо, рекомендував для ознайомлення якісь речі.
— Iз одного боку «шо» — це суржикове слівце, приправлене почуттям гумору (як у «За двома зайцями»). З іншого, якщо до нього додати літеру «к», вийде «шок». Ви саме висміюєте певні явища нашої містечковості, але часом i самі йдете на грані естетичного епатажу.
— Слово «шо» говорить про українське походження. Є в ньому, звичайно, щось і простонародне. Хоча й не скажеш, що його не вживають високоосвічені громадяни. У нас говорять «що» і «шо», в Москві — «што», а в Пітері — «что». І в часописі ми прагнемо звернути увагу на найбільш значущі явища в мистецтві на слов’янській території. На першому етапі розвитку ми позиціонуємо себе як «журнал культурного опору». Намагаємося протистояти «жувальній гумці» масової культури.
— Ти борешся з масовим смаком, iз «попсою»?
— Iз «попсою» — в широкому значенні цього слова. Тут потрібно відділити «поп» від «попси». Кустуриця — теж поп-мистецтво, оскільки воно популярне. Але в нього — авторський погляд на світ. Попса ж — вариво з чужих стандартів.
«ШО», крім іншого, — журнал дії, журнал-вчинок. Ми маємо намір провести різні культурно-музичні акції, фестивалі, залучатимемо молодих музикантів, поетів, художників. Ті, чия творчість здасться нам цікавою. Також і розкручених майстрів. Але розмовляти з ними не про те, що вони їдять і з ким займаються коханням. Нам цікаві глибинні психологічні пласти, які зав’язанi на творчості.
— Нам також. Я так розумію, ви хочете і створювати моду на те, що вважаєте гідним?
— Звичайно. Щоб слугувати в якійсь мірі орієнтиром.
— Чи вистачить у тебе сил протистояти НЕкрасі, властивій останнім часом Києву? Всюдисущий Поплавський, громіздка й безглузда забудова міста, хмарочоси-монстри Бабушкіна? Все це — прояви глобальної «попси».
— Ми — здорова реакція на подібні явища. Київ — місто православ’я та купецтва. Певний центр духовності й торгівлі. Однак, що стосується мистецтва, тут, на жаль, не особливо сприятливі умови. Звідси й відмінний грунт для вирощування НЕкраси.
«КИЇВ — КАШТАН, ГОЛКАМИ ВСЕРЕДИНУ»
— Уведи в дію свій асоціативний апарат як поета. З яким образом у тебе асоціюється сьогоднішній Київ?
— Каштан голками всередину.
— Це що, мазохізм?
— Духовний садо-мазо. Ми картаємо себе за байдужість, але мало чим протистоїмо диктату вульгарності. А потрібно! Не лише створювати гідні речі, але й намагатися їх реалізувати. Та й не лише в галузі культури. Поки що, на жаль, людина, у якої є здоров’я й талант, бере з собою шкіряний м’яч і опиняється в Італії. Або надіває боксерські рукавички й поспішає до Німеччини...
Я можу вам назвати ряд митців, яких цінують у Англії, Німеччині та Росії, але не знають у нас: Матвій Вайсберг, Олексій Малих, Андрій Блудов. Що стосується письменників... Візьмемо, наприклад, Андруховича, де він зараз? На гранті в Кельні! Де чудово себе реалізує (в перекладних варiантах). Але не тут!
— Своїм «запитальним» «ШО» — ти хочеш вплинути на культурну атмосферу в Україні?
— Відштовхуючись від старих традицій, потрібно формувати нові. Я намагаюся створити, скажімо так, «завихрення» арт-середовища. Зібрати путящих рок- музикантів, поетів, письменників, перекладачів для того, щоб пожвавити культурний процес. Раніше збиралися на кухнях, тепер можна навколо часопису. Це журнал-клуб, але в той же час він здатний виконувати й продюсерські функції. Я б хотів на сторінках часопису крім добірок картин, як у «Огоньку», вміщувати й цикли віршів, і навіть повісті. Але це проекція в майбутнє. Я хочу робити незачесаний часопис, який зачіпляє! Сподіваюся, що навколо нього зберуться цікаві автори, яким він допоможе реалізуватися і в рамках Києва. Хоча про це говорити поки що рано. Найближча мета — бієнале письменників у столиці України. Навесні!
— Саме в такий спосiб, ти вважаєш, ми можемо підняти ціну на власний культурний продукт? Ось ти, наприклад, непогано вже знаєш справи українських галерей. Яка зараз, на початок листопада 2005 року, вартість полотен українських майстрів?
— Від однієї до сорока тисяч у. о. Але, знову ж таки, все це визначається (особливо верхня планка!) тим, наскільки митець відомий на Заході. Там це пов’язано з бізнесом, коли агенти, галерейники рекомендують вкладати кошти в того чи іншого майстра, який подає надії. Вклавши гроші в якусь картину, за рік можна отримати 20% прибутку. Зараз у нас лише починається такий бізнес і носить він напівлегальний характер.
Між письменниками та художниками складно провести паралелі, бо у них різні засоби «виробництва». У художника потрібно вкласти глобальні «капвкладення», це: полотна, фарби, майстерня, якісні альбоми. А письменник може надрукувати свою річ і на поганенькiй поліграфії.
Але в талановитих письменників на сьогоднішній момент в Україні реалізуватися немає шансів! Більшість із них працює в рекламі та журналістиці, заробляючи гроші на креативних, образних речах. І вкладають потім ці кошти в поїздки за кордон. І все ж потрібно створювати прецеденти!
«ВСЕРЕДИНІ КОЖНОГОЗ НАС БОРЮТЬСЯ ЩУР І ЩУРОЛОВ»
— Тоді й поговорімо про прецедент — твою нову книжку «Крысолов», добірка віршів із якої було відзначено премією «Нового мира». Чому «Крысолов»? Звідки така не дуже симпатична назва?
— Я взагалі пацюків ненавиджу! Але вони мало не на другому місці щодо виживаності на Землі.
А в метафізичному значенні всередині кожного з нас борються щур і щуролов. Я ж хочу себе спіймати для творчості в якийсь момент любові і правди.
— А що, рідко буває?
— Не те щоб рідко. Я намагаюся жорстко ставитися до себе як критик: iз одного боку, у мене є впевненість, що все виходить, iз іншого — сумніви в цьому.
— Що ти розумієш все ж таки під «внутрішнім щуром»? Жадібність, страх, хижацтво?
— Страх насамперед. Страх перед тим, що життя скінченне.
— Але запас міцності, як ти сам сказав, у пацюка — ого-го!
— Мабуть, тому що для виживання він поїдає собі подібних. І такі мотиви часто є рушієм для людей. Але в моменти духовного піднесення людина стає щуроловом! У слові «щуролов» є й «love» — любов.
— На кораблі пацюки сигналізують про протікання. Значить, вони й корисні в якійсь мірі.
— А я й не хочу зовсім від них позбутися. Вони просто повинні перебувати в трюмі. А якщо їх розводиться дуже багато, потрібно бити на сполох, каятися, говорити: «Пробачте, хлопці!»
Адже я просто хочу любити! І чим менше в душі щурячого сірого кольору, тим більше місця для яскравих тонів.
Щоб завершити на ліричній ноті, помістимо вірш Кабанова з прем’єрної книжки, який особисто мені сподобався. У поетів віршами виходить достовірніше:
«Вновь посетил Одиссей
милую нашу дыру:
пил — за Отчизну.ua,
плакал — о Родине.ru.
Вот бы и нам, Поляков,
взять поощрительный приз:
выиграть проклятье богов,
как — кругосветный круиз!
Морзе учить назубок,
лыбиться в даль: «Повезло...»,
морю в серебряный бок
всаживая весло...»
