Героєм останнього випуску програми «Телеформат» (К1) був Леонід Парфьонов — журналіст, ім’я якого відоме, мабуть, кожному телеглядачу на пострадянському просторі. Хтось у захопленні від його історичних телепроектів («Намедни. 1961—1991», «Живий Пушкін», підготовлений до 200- річчя від дня народження поета, «Російська Імперія»), комусь, навпаки не до вподоби дещо панібратське поводження Парфьонова з видатними діячами і фактами минулого. Комусь був (до звільнення журналіста з НТВ) близький нестандартний підхід до подачі новин в інформаційних програмах, зроблених за участю або під керівництвом Парфьонова; хтось навпаки вважав, що поводитися з новинами так легковажно не варто. Але хоч би як там було, байдужим він не залишає практично жодного телеглядача — навіть зараз, коли працює головним редактором часопису «Русский Newsweek» і на телебаченні з’являється лише від нагоди до нагоди. Журналіст Олександр Лук’яненко зробив чергову спробу розібратися в цьому феномені — за допомогою самого Леоніда Парфьонова.
Як ми пам’ятаємо, «модним» Парфьонов став після появи на телеекранах документального проекту «Намедни. 1961—1991». Як зазначив тележурналіст Марк Гресь («Інтер») (див. № 4 «Дня» за цей рік. — Ред. ), «в жанрі історичного альманаху працювали, в принципі, багато журналістів, але Парфьонову вдалося знайти ті масиви інформації, які у зрілої людини викликають найцінніше — асоціацію. Крім того, «це проект, який і сьогодні з професійного, режисерського погляду виглядає куди сучасніше, ніж тисячі сучасних телепроектів». І, нарешті, «Намедни» — це епос, а епоси не застарівають досить довго». Дійсно, цей телепроект не застаріває вже дуже довгий (для телебачення) час. Тим примітніше ставлення автора до нього сьогодні. У «Телеформаті» Парфьонов признався, що не може дивитися «Намедни. 1961—1991» «жодної секунди, тому що це не є тим темпом, не є тим драйвом, не є тою енергетикою, це все вiдійшло. Це вже не я, з якимось зачісом, як у Сергія Мироновича Кірова. А для свого часу це вважалося зухвалістю...»
А втім, зухвалими можна назвати практично всі телепроекти Леоніда Парфьонова. У «Живому Пушкіні» він дуже вільно грає фактами біографії великого поета, в «Російській Імперії» нерідко дозволяє собі вишукувати смажені факти в житті монархів. І все це — «під соусом» авторського погляду і з використанням всіляких «фішек», які дозволяють зачепити увагу глядача.
За спостереженням «Телеформату», багато телевізійних прийомів, введених у вжиток Леонідом Парфьоновим, розтиражовано — це розповідь про подію на місці події (де б вона не була), використання в кадрі всілякого реквізиту і, звичайно ж, знамениті парфьоновські інтонації.
Проте, на думку Олексія Пивоварова, який сам себе називає учнем школи Парфьонова, мова йде про «сукупність зовнішніх прийомів, які нічого не означають — це як обгортка. Так, проходки в кадрі, повороти, інтонації — це можна повторити, і це багато хто повторює... але це тільки мавпування. Журналістська майстерність і майстерність Парфьонова зокрема, вона зовсім не в цьому полягає. А ось написати такий текст, як може написати Парфьонов, — ось цього ніхто не може». Сам же Парфьонов до тих, хто копіює його прийоми, ставиться спокійно, мабуть, для нього головне — не повторювати себе: «Якщо ти намагаєшся створювати моду, то хочеться бути законодавцем моди. Тому я цілком спокійно ставлюсь до того, що потім якісь прийоми тиражуються. А це ж для самого тебе таке собі випробування — а чи зможеш ти запропонувати наступні прийоми?»
Деякі прийоми, що роблять його телепроекти видовищними, багатьма сприймаються і як бажання автора самому «замалюватися» (як, наприклад, прикурювання Парфьоновим у «Намедни» сигари у Фіделя Кастро). Але чи можна пояснювати постійний пошук нових нестандартних ходів (що Парфьонов продовжує робити і будучи редактором журналу) тільки бажанням виділитися? «Ви ж не уявляєте, до якої міри ви змінилися за ці десять років. Адже я і тоді, і потім працював для вас — для глядача, що змінився, для ситуації, що змінилася...», — зізнається Парфьонов. На його думку, після того, як виріс новий глядач, залишатися в системі дикторського телебачення було неправильно. Парфьонов одним iз перших у пострадянській журналістиці довів, що він — автор, а не диктор. Можливо, саме тому і став таким популярним.
