У процесі над Саддамом Хусейном, який відбувся в Багдаді минулого тижня, оголошено перерву до 28 листопада. Перше засідання тривало понад три години. Раніше суддя зачитав обвинувачення, пред’явлені колишньому президенту Іраку й ще семи підсудним, у вбивствах і тортурах. Якщо їх буде визнано винними, відзначив суддя, можуть бути винесені смертні вироки. Саддам Хусейн, проте, заявив, що не вважає себе винним. Процес розпочався в надзвичайно укріпленій Зеленій зоні в центрі іракської столиці, в спеціально для цього побудованій залі. 68-річного Саддама — у костюмі та з Кораном — було доставлено в зал двома охоронцями. Як тільки Саддам Хусейн отримав слово, він атакував організаторів процесу та суддів. Коли суддя Різгар Мохаммед Амін, курд за національністю, попросив Саддама назвати своє ім’я, колишній президент Іраку відмовився це зробити й у свою чергу запитав: «А ви хто такий? Чого хоче цей суд? Ви коли-небудь раніше були суддею?» Коли суддя Амін назвав Саддама Хусейна «колишнім президентом Іраку», Саддам заперечив, що він як і раніше президент. За словами Саддама, він не збирається підкорятися «цьому так званому суду» й повинен користуватися своїми конституційними правами як президент Іраку.
Яке питання вирішувалося в судовому процесі над Саддамом Хусейном? Передбачалося, що судові слухання, які починаються лише через чотири дні після референдуму за конституцією Іраку й які розхвалюють як «конституційний момент», на зразок судів над Карлом X та Луї XVI, повинні сприяти переходу Іраку від тиранії до демократії. Чи так це буде?
Поки за всіма ознаками судовий процес навряд чи досягне своїх честолюбних цілей. Із самого початку в післявоєнному Іраку кримінальне правосуддя виглядало швидше як результат знищення конституційних норм: непослідовні суди, радикальні чистки та сумнівні вибори. Найгучнішим моментом була стрімка «дебаасифікація», що була відразу за вторгненням i призвела до розгрому багатьох існуючих установ країни.
Поєднання індивідуальної та колективної відповідальності, пов’язане з репресивними режимами, часто створює дилему про те, як вчинити зі старими установами. Але у випадку Іраку розгін збройних сил і поліції просто створив у країні вакуум внутрішньої безпеки. До моменту визнання допущеної помилки вона вже встигла нанести шкоду, й безпека була без необхідності принесена в жертву. Крім того, потенційні джерела законності в конституційній реформі Іраку, яка продовжується, на зразок парламенту, були також зруйнованi.
Мала кількість легітимних установ, необхідних для відновлення правових норм, очевидна, якщо поглянути на дебати про те, в якій юрисдикції й під чиїм керівництвом повинен бути ухвалений вирок Саддаму Хусейну. Чи трибунал повинен бути національним, чи міжнародним? Це запитання висуває на перший план проблематичне відношення міжнародного гуманітарного законодавства до використання сили.
На Балканах засудження Слободана Мілошевича Міжнародним кримінальним трибуналом ООН по колишній Югославії (ICTY) прискорило політичні зміни в регіоні. Делегітимізація режимів стала основною функцією нового постійного Міжнародного кримінального суду.
Але не так у випадку з Іраком. Замість того щоб вдатися до допомоги міжнародного форуму, було оголошено спустошливу війну. Справа зовсім не обмежилася поваленням Саддама, шкоди було заподіяно десяткам тисяч цивільних жителів, і через це засудження режиму як такого не вийшло.
Походження питання про спадкоємність правосуддя у війні означає, що суперечка про її легітимність поєднується з розколом із ширшої проблеми: про воєнне втручання як таке. Поки що ООН, Європейський союз і більшість правозахисних груп не співпрацюють із Іракським особливим трибуналом (IST) через те, що вони з самого початку не схвалювали воєнного вторгнення, а також через те, що статутом IST дозволяється смертна кара.
Зрештою, дебати про те, якій бути юрисдикції: міжнародній чи національній — відображають дихотомію, яка більше не придатна в сучасних політичних умовах, оскільки вона затіняє той факт, що міжнародне право виявляється все більш і більш «вбудованим» у національні закони. Незважаючи на те, що трибунал по Іраку вважається «національним», правопорушення, які розглядаються в ньому, він називає «злочинами проти людяності».
Але тільки тепер, після війни, правосуддя-наступник починає орієнтуватися на чіткіше та недвозначне донесення повідомлення про зміну режиму й про делегітимізацію. Очікується, що суд над Саддамом, незважаючи на його тісний зв’язок із вторгненням, так чи інакше представлятиме незалежне іракське судочинство. Це означатиме відповідальність на місцевому рівні, без посилення напруженості та подальшої дестабілізації країни. Чи може цей підхід виявитися успішним?
IST із самого початку повинен являти собою надійний символ іракського суверенітету. Але через його тісний зв’язок із вторгненням, очолюваним Сполученими Штатами, він може стати мішенню для критики як «правосуддя переможців». Хоча статут IST офіційно було прийнято в грудні 2003 року Правлячою радою Іраку, його було розроблено за контрактом із американським урядом і схвалено Л. Полом Бремером, адміністратором тимчасової влади коаліції. США залишаються рушійною силою за спиною IST, надаючи необхідні експертні оцінки. Багатьом жителям Іраку важко сприймати IST як щось інше, крім органу, який висловлює бажання окупантів.
Дійсно, тісний зв’язок IST із установами нового режиму, які підтримуються США, здатний викликати політичні капкани. Тимчасове кримінальне правосуддя повинне бути досить толерантним, щоб можна було примирити розділений Ірак, і тому воно повинно розглядати злочини проти людяності також і з боку шиїтів і курдів й водночас, очевидно, не повинне ставити в незручне становище США чи їхніх союзників, особливо відносно їхніх широких торгових зв’язків із режимом Саддама. Але якщо складеться враження про виборче чи кероване правосуддя, мети трибуналу не буде досягнуто.
То чи стане привид неліберальних судових процедур іще однією причиною відсутності міжнародної підтримки IST? Через те, що первинний підбір суддів здійснювали ті, кого багато хто вважає частиною окупаційної адміністрації, трибунал звинувачують в упередженості. До тих же обвинувачень приводять і питання, пов’язані з доступом і гласністю для відповідачів й інших сторін.
Окрім того, в статуті IST нічого не говориться про стандарт доказу, а це означає, що провина не повинна бути чітко та безсумнівно доведена. Хоча перший набір обвинувачень стосується добре задокументованих убивств у Дуджайлі й в інших місцях, що відбувалися у 80-ті роки, суд ICTY над Мілошевичем показує, що набагато важче встановити факт «розпорядження від імені верховної влади» й пов’язати вбивства з лідером.
Згідно з іракським президентом Джалалу Талабані, цю проблему було ніби «вирішено» за допомогою отриманих визнань. Звичайно, якщо мета IST полягає в тому, щоб створити можливість показового процесу, а не підтримати законність, то Талабані абсолютно правий: проблему вирішено.
У такому випадку кримінальна справа може бути зведена до визнання єдиного факту масових вбивств, оскільки подальші судові розгляди відкладені, щоб дати можливість привести покарання у виконання — на відміну, скажімо, від суду над Мілошевичем, який тягнеться вже четвертий рік. Але швидке покарання — й, найвірогідніше, смертна кара — створює загрозу того, що повна інформація про десятиріччя тиранії буде поховано заради досягнення ніби важливішої мети — боротьби з заколотом іншими засобами.
Таким чином, суд над Саддамом продемонструє, які межі законності за різкої зміни режиму. Важка дилема правосуддя в перехідний період полягає в тому, що суспільства, які роздирає жорстока спадщина колишнього режиму в галузі прав людини, часто вдаються до закону тільки для підкріплення легітимностi, законностi режиму-наступника, — лише потім, щоб побачити, як ці благородні цілі перетворюються у свою протилежність через проблеми та компроміси, що неминуче супроводжують перехідний період.
Руті ТЕЙТЕЛ — професор порівняльного права Нью- йоркської юридичної школи й автор книжки «Правосуддя перехідного періоду»
