Мовитиметься в нас про цікавий факт із історії українського національного відродження початку ХХ століття — законопроект члена IV Державної думи єпископа Красноярського Никона (Миколи Безсонова) щодо введення в початковій школі української мови (1913 р.).
У перші роки минулого століття відомою була ініціатива подільського духовенства в особі єпископа Парфенія (П. Левицького) щодо викладання в двокласних церковнопарафіяльних школах української мови. Вона була підтримана Св. Синодом, який видав указ від 12 жовтня 1907 року. На місцевому рівні значну підтримку ініціативі надавала «Просвіта», українська культурно-освітня громадська організація, та проукраїнськи налаштоване духовенство. Однак цю справу було заведено в глухий кут і стала вона темною плямою в історії українського відродження.
До тих, хто підтримував указ Св. Синода, належав єпископ Никон (в миру — Микола Безсонов), тодішній служитель Почаївської лаври й член монархічного «Союза русского народа».
Іще будучи архієреєм кременецьким, він поділяв думки про необхідність розширення функціонування української мови, яка офіційно визначалася як місцева («местное наречие»). Так, на з'їзді законовчителів (тобто Закону Божого) та вчителів церковно-парафіяльних шкіл Кременецького повіту в Почаєві, який відбувся 9—10 вересня за ст. ст. під його керівництвом, він недвозначно прихильно поставився до найголовнішого питання народної освіти — проблеми шкільних підручників і мови викладання. У дописі «Після одного з'їзду», вміщеному в подільській газеті «Рада» (№ 261, 1910) і підписаному анонімом «Колишній вчитель», стверджувалося, що архієпископ Никон погодився з думкою тих делегатів, які ратували за вживання рідної мови в церковно-парафіяльних школах і складання нового букваря, пристосованого до місцевої мови.
На думку архієпископа Никона, нові підручники для таких шкіл повинна скласти Київська духовна академія за дорученням Св. Синоду. Він гостро вказав на низький рівень початкової освіти в Україні, зокрема на Волині, де «темнота народна прямо неймовірна, де людина ще зберегла всі ознаки «первобытного состоянія». Цікавими були пропозиції Никона щодо покращання навчання в названих типах шкіл, а саме: розпочинати навчання з 1 вересня, а не перед Різдвом: приймати учнів до школи не протягом усієї зими, а в чітко визначені два дні. На цьому ж з'їзді прийняли рішення про вивчення в школах українських («малороссийских») пісень за підручником «Збірник пісень для дітей шкільного віку» М. Лисенка. Правда, проти цього збірника запротестував чиновник — «повітовий доглядач шкіл».
Згодом Никона, «бунтівливого єпископа», як його охрестили прогресивні українські кола, перевели до Сибіру, і він став єпископом єнисейським і красноярським. Із опублікованої в «Раді» замітки «Красноярські чорносотенці і єп. Никон» (Рада. — 1913. — № 69) із рубрики «По Росії» можна дізнатися про його перші кроки на новому поприщі. Так, на зустрічі з представниками «Союза русского народа» на чолі зі священиком В. Захаровим він висловив критичні зауваження на адресу його органу — газети «Сусанин» із приводу «несправедливих й образливих нападів» на адресу осіб та установ й побажав, щоб газета стала «спокійною й правдивою». Самому ж «Союзу» єпископ порадив: «Чолом стіни не проб'єм! Монархічні організації тепер повинні не руйнувати, а культурно будувати, працювати » (вид. моє. — Є.С.). Така розмова була явно не до вподоби протоієрею Захарову, фактичному редакторові «Сусанина», який «напихав» свою газету «лайками, наклепами та доносами на адресу місцевих громадських діячів та інородців».
Отож безперечною була незалежна позиція Никона в ставленні до важливих справ тогочасного суспільно-культурного та церковного значення. Знаючи це, Св. Синод придумав йому своєрідний статус у сані єпископа красноярського — статус невиїзного єпископа, тобто не дозволив виїжджати з єпархії. Та марними були зусилля Св. Синоду. Воістину свободу духу на спинити! Ще в сані єпископа балтського й кременецького, вікарія волинського Никон (він же Микола Безсонов, росіянин за походженням) був обраний до IV Державної думи. Саме із Красноярська (1913 р.) він надіслав у думу законопроект про навчання рідною мовою в українських початкових класах під назвою «Законодатна пропозиція про українські школи і товариства». Його текст надрукувала «Рада» (1913. — № 203. — С. 2).
Перш ніж перейти до розгляду цього надзвичайно цікавого документа, треба сказати про події 1906—1907 років, зокрема рух за створення українських кафедр в університетах, розміщених на території України (Київському, Харківському, Одеському та ін.). Рух цей розпочався виступом студентів-українців Київського університету Св. Володимира у 1906 році. 16 жовтня, як повідомила «Рада» (1906. — № 26), відбулися студентські збори, які прийняли резолюцію з вимогою заснування в університеті кафедр історії України, української мови, українського письменства (на історико-філологічному факультеті) та українського права (на правничому факультеті). Прикладом для київських студентів могли бути домагання студентів-українців Петербурзького та Одеського університетів. Ще восени 1905 року на своїх вічах вони порушили питання про створення українознавчих кафедр у своїх навчальних закладах. 27 листопада делегація студентів Київського університету передала ректорові свої вимоги в заяві, яку він повинен був передати професорській раді. В університеті й по всій Україні почався збір підписів за українські кафедри. Вимоги студентів викликали великий резонанс. З усіх усюд надходять дописи в «Раду», у яких люди, різні за соціальним станом та за інтелектуальним рівнем, висловлювали свої думки з приводу цієї події.
Як пізніше згадував історик, активний учасник тих подій Д.Дорошенко, «це був справжній плебісцит (тобто референдум), який дуже спопуляризував справу українських кафедр і дуже підбадьорив нашу студентську громаду». Сенат Київського університету змушений був піти на поступки, дозволивши 1907 року запровадити викладання історії української літератури (вів його професор Андрій Лобода, правда, російською мовою). У 1906—1907 навчальному році в Одеському та Харківському університетах читали українознавчі курси О.Грушевський та М.Сумцов. Однак із наступом реакції (1907 р.) цей процес було призупинено. Закривалися національні товариства, приміром «Просвіта» в Кам'янці-Подільському (1907 р.).
Та цей сплеск національної консолідації в справі націоналізації освіти не минув безслідно. У III Думі депутати від України виготовили Законопроект про українську мову в народних школах, більше відомий як Законопроект 33-х, тобто підписаний саме такою кількістю голосів. Окремими пунктами акцентувалася увага на потребу введення в народних школах української мови, підручників, пристосованих до «розуміння умов життя місцевого люду».
Документ, на думку українських педагогів, мав досить обмежений характер. Так, у ньому йшлося не про українську, а «малоросійську» мову, були відсутні пункти про негайне запровадження в школах української мови, про навчання вчителів в Україні українською мовою, про викладання хоч би російською мовою предметів з українознавства та ін. Незважаючи на поступливість домагань українців, шовіністичні кола в думі виступили проти законопроекту. Серед них був товариш міністра освіти якийсь Ульянов (знайоме прізвище?), який доводив, що українська мова дуже близька до російської і тому немає потреби запроваджувати українську мову в школах. Цю прісновідому «тезу» гостро критикував Григорій Коваленко з Полтави у антології «Українська мова і школа» («Рада». — 1908. — № 121). Зазначивши, що ці слов'янські мови подібні, він іронізує: «То, може, порадити чехам, сербам, болгарам і ін. зректися своїх мов (вид. моє. — Є.С.), завести в себе по школах та урядах мову російську?».
Гірке становище законопроекту увиразнюється фактом прийняття думою законопроектів про введення російської і литовської мови в семи семінаріях. Гнівно звучать слова у передовій «Ради», написаній, найімовірніше, С. Єфремовим: «Полякам не відмовляють в праві на рідну мову (вид. моє. — Є.С.), так як відмовляють нам. Хибна й шкідлива думка, що українська мова є насправжки не мова, а «жаргон», котрий виробився із поважної мови російської та польської, так міцно засіла вона в малодосвідчених людей, що українській мові доводиться завойовувати ще собі права на існування...». От якої сили була живучість імперських стереотипів щодо українства. І таке проголошувалося на початку ХХ століття, коли вся прогресивна громадськість Росії та України готувалася до відзначення 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка (1914 р.), коли розпочалася у всеукраїнському та всеросійському масштабах акція із спорудження пам'ятника поетові в Києві, коли відбувся Всеросійський жіночий з'їзд у Петербурзі (1908 р.), на якому виразно була поставлена проблема рідної мови й рідної книжки в школах України. Цю проблему озвучила на з'їзді Софія Русова, майбутній відомий освітній діяч. «Тільки рідна мова й рідна книжка дасть українській матері-селянці, — писала вона у кореспонденції про з'їзд в «Раду», — спроможність навчити свою доньку теж читати й цікавитися освітою». Подібні домагання не припинялися в Думі з боку українських депутатів, зокрема київського професора І. Лучицького. Вони теж були відкинуті «истинно-русскими» прихильниками «чорного обрусенія», за висловом С. Єфремова. Навіть кадети устами Мілюкова були за те, щоб українцям було дозволено користуватися своєю рідною мовою в початковій школі. Зате промовчали депутати соціал-демократи Єгоров і Кузнєцов. У статті «За флагом», поданій як передова «Ради» (1910 р.) гнівно резюмувалося: «Мовчали всі одноголосно й одностайно, наче мова справді мовилася про якихось чукчів, черемисів, мордвинів, циган, якутів чи остяків, а не про народність «після великоруської» за чисельністю найбільшу в Росії » (вид. моє. — Є.С.). У тій же статті називалося ім'я депутата — подільського священика Сендерка, який будучи, «непартійним поступовцем», виголосив у думі щирі слова в оборону української мови. Тим самим він «виправдав» висловлену на свою адресу догану подільського духовенства останнього з'їзду. Воно критикувало його за належність до поступовців і за «небажання прилучитися до Думського «чорного кола».
І тут з'являється законопроект члена Державної думи єп. Никона. До речі, копія його була надіслана в редакцію «Ради», а оригінал — в Державну думу. Документ повинен був зібрати до 30 підписів. Текст документу було подано в «Раді» — 1913. — № 203. — С. 2.
Публікації тексту передували вступні зауваги редакції «Ради», судячи з тону й запалу, С.Єфремова. Мова йшла передусім про атмосферу, всуціль ворожу щодо ідеалів і програми українства з боку російського уряду, більшості Думи і впливових кіл українського громадянства. Програми якнайприроднішої — програми культурного розвитку України. Уперте й рішуче скасування й обмеження діяльності українських товариств (тобто «Просвіт». — Є.С.), продовжує автор, є тому доказом. Ситуація ускладнювалася тим, що надмірно заідеологізувалась проблема. Дух підозри, притаманний імпершовінізму, проник і в неї. Всі природні потреби українського народу ставилися «під знак мазепинства», тобто антиурядової позиції, спрямованої нібито на підрив державності, тим самим прирікаючи справу на самозагибель чи безперспективність розвитку. І саме проти такого ставлення до культурних потреб України йдеться в законодавчих пунктах, запропонованих єп. Никоном, людини, «як відомо з конфлікта його з Синодом, незалежної й щирої в своїх думках і словах».
Зауваги закінчуються оптимістичною життєстверджуючою тирадою (саме в такому стилі писав свої пафосні статті в «Раді» С.Єфремов): «...нема сумніву, що коли законопроект про волю українського слова і українську мову в народній школі виходять уже од таких людей, як єп. Никон, то зовсім не далеко і той час, коли ці пекучі чергові потреби українського народу (вид. моє. — Є.С.) будуть задоволені, хоч би це зробилось силою самих педагогичних та логічних аргументів».
Тепер детальніше про самий законопроект. Основні пропозиції єп. Никона подаються наприкінці документа. Початок його витриманий в традиційному романтичному стилі, доволі стереотипному для ХХ ст. Він, безперечно, переслідував мету створити емоційний фон — викликати співчуття до переслідуваного брата. «Українці не інородці, — читаємо в тексті, — вони — свої, наші рідні брати, а через це їх і не повинно обмежувати в мові і національному культурному розвиткові; в противному разі ми самі дорівняємо їх, своїх братів, до євреїв, поляків, грузинів і ін. справжніх інородців». Насправді щирим є захоплення єп. Никона українською поезією та українською піснею («сумною», «чудовою»). Важко втриматися, щоб не зацитувати ті слова церковного діяча, які йшли в явний розріз із офіційною урядовою політикою. Слова явно надто сміливі на той час: «Тяжко знати, що й досі — задля бюрократії й цілком мертвих ідеалів русифікації (вид. моє. — Є.С.) — багата країна, талановита, цвітуча і поетична Україна засуджується на виродження, повільне отупіння і повільне вмирання». Якщо це була позиція правого, то зрозумілою була правота українських домагань, які були запрограмовані на перемогу.
Заради справедливості треба відзначити, що деякі твердження єп. Никона виглядають дещо наївними, як на сьогодні, суперечливими. Але на той час вони були ніби охоронним імунітетом, сприяли розширенню кола симпатиків до українського питання. Це стосується правового захисту українців: українці не сепаратисти; якщо він й є, то на це «слабує» невелика кількість українців та под. Лейтмотивом мотиваційної частини документа є теза, що «український народ прагне тільки своєї мови і своєї історії в своїй українській школі і житті » (вид. моє. — Є.С.).
Після таких аргументацій про природність вимог українців щодо рідної мови в своїй школі і про живучість й багатство української мови («Українська мова була, єсть і буде» — звучать слова єп. Никона як антитеза твердженню Валуєвського циркуляра) перераховуються основні пункти законопроекту. Їх лише чотири, а саме:
1) дозволити здійснювати навчання в українських початкових школах усіх відомств (принаймні, перші два роки навчання) рідною українською мовою;
2) призначати учителями в ці школи переважно українців і осіб, які володіють місцевою, тобто українською, мовою;
3) запровадити в українських початкових школах вивченя української мови та історії України (як навчальні предмети) водночас із російською мовою і російською історією;
4) не переслідувати, вишукуючи провини й прорахунки, товариств «Просвіта» як інституцій, виключно просвітніх, а також поширення знань, дозволених брошур і книжок українською мовою; закриття цих товариств надалі можна чинити тільки за рішенням суду, а не шляхом адміністративного «розсуду», що буває часто цілковитим свавіллям.
Завершується законопроект благовірною сентенцією: «Ми певні, що справедливе відношення до прекрасного племені поведе єдину Росію не до руїни і безсилля, а до сили і зросту». Останнє явно суперечило вищенаведеному. Не вникаючи у тогочасні політичні ідеологеми, можна говорити про явний прогресивний характер документа, його, кажучи образно, українофільську тенденцію.
Через номер С. Єфремов прокоментував названий документ у статті-передовиці під назвою «Демонстрація безсилля» (1913. — № 204. — С.1). Віддаючи належне щирості й прихильності до українства Никона, він сповнений явного песимізму у зрушенні цієї справи, справи національної освіти: «Устами єп. Никона каміння озвалось (вид. моє. — Є.С.) — це симптоматично на майбутність, але оце тепер голос його дарма пролунає, хіба що викличе відгуки з тих лав, од яких одхрещуються автори законопроекту». Говорив С.Єфремов (див. вищенаведене) про певну наївність єп. Никона, нерозуміння ним внутрішньої природи українського руху.
На жаль, міркування С.Єфремова справдилися. Документ не набрав потрібної кількості голосів (до 30), тому й не розглядався в думі. Але немарними були зусилля єпископа Никона. Згодом він надсилає в «Раду» листа з подякою (1913. — № 260). Він адресує його передусім тим українцям, що з прихильністю відізвались, за його висловом, «на моє мале слово за українську справу». Тут ми бачимо проукраїнськи налаштовану людину, яка добре знає творчість Шевченка й інших українських письменників (цитує уривок із знакового твору «Хо» М. Коцюбинського, де засуджується страх, — оця головна завада на шляху українського поступу). Свого листа він завершує глибокоемоційними й щирими словами: «Я жив шість літ в Україні, дуже подобив і оцінив український народ і бажав би йому від щирого серця всього найкращого... Вірю, що «сонце правди» запанує в біленьких хатках, і тоді... весело усміхнеться «наче писанка село», вільно дихнуть селяни, діти на рідному [будуть] ґрунті, на широкій ниві залунає рідна пісня, буде чутно рідне село ! (вид. моє. — Є.С.)».
Українська громадськість, помимо «Ради», належно оцінила виступ єп. Никона на захист української мови і «Просвіт». Своє прихильне слово висловив письменник Спиридон Черкасенко, співробітник «Літературно-наукового вісника», а згодом постійний автор варшавських видань Івана Огієнка («Рідна мова» й «Наша культура»). В огляді «З українського життя» (аналогічні огляди в «Раді» друкував С. Єфремов) він писав: «...маємо приємність констатувати, що українські симпатії автора Законопроекту еволюціонізують із незвичайною прудкістю. То нехай же бунтівливий єпископ не нарікає, що достає од україножерців епітети: зрадник, Мазепа, Іуда і т.д. Ще й не те почує, коли вдержиться на своїй позиції і не посунеться назад, до первісного стану. А се виявить тільки час. Почекаємо».
Слова Спиридона Черкасенка виявилися пророчими. У добу Української Центральної Ради Микола Безсонов очолює в січні 1918 р. Департамент ісповідань при Міністерстві внутрішніх справ уряду В.Голубовича, який спрямовував державну політику на якнайшвидше вирішення проблеми автокефалії та українізації української церкви.
Ім'я Миколи Безсонова (єп. Никона) заслуговує на згадку й пошанування. Він один із тих, хто не лише симпатизував українському рухові, а й брав у ньому діяльну участь. Запам'ятаймо його слова: «Я всей душой и искреннє (а не языком) люблю Украину и приехал сюда (з Москви, куди переїхав після позбавлення Св. Синодом від 11/12 серпня 1917 року сану і чернецтва. — Є.С.) все свои силы и знания отдать на служение делу України и ея благу». Побільше б таких благородних громадян!
«Каменіе возопіють...» «Каміння кричатиме!» Ці слова Христа, сказані при в'їзді в Єрусалим, стали символом Божої справедливості та Божого заступництва. Саме вони врятували Україну, її мову!
